Дякую, що завітали на сторінку Діянь римських. Її присвячено українському перекладові одного з найпопулярніших творів середньовічної латинської літератури - збірки оповідок, відомої як Gesta Romanorum. Тут з'являються українські тексти вибраних оповідок, думки, пов'язані з перекладом цієї літературної пам'ятки, а також усе, що прямо чи опосередковано пов'язане з нею і що видається цікавим - а такого є справді багато.

29 березня 2012 р.

Оповідка XVI. Про зразкове життя.

Читаємо про одного римського царя, що він, намірившись побудувати собі кращі палати, розкопав підвалини старого палацу і знайшов там золоту раку, охоплену трьома обручами, на якій був напис: «Я поклав, я давав, я зберіг, я мав, я маю, я позбувся, я караюся. Що витратив – те моє; що віддав – те маю». Коли цар про те дізнався, то скликав своїх вельмож і сказав їм: «Ану ж, порадьтеся між собою, що б то міг означати цей напис». А вони йому: «Володарю, цей напис не що інше засвідчує, як те, що до тебе був якийсь цар, котрий власним життям хотів подати приклад для наслідування: "Я поклав життя на те, щоб правно судити, людьми порядкувати і над собою панувати згідно з вимогами розуму. Я давав воякам, щоб служили, бідакам – щоб прожили: кожному – і собі теж – по заслузі. Я зберіг справедливість до кожного, милосердя до нужденних, гідну платню для роботящих. Я мав щедре і вірне серце: кожного, хто мені служив, я за потребою обдаровував багатствами і повсякчас – своєю милістю. Я маю руку, що дає, руку, що захищає, руку, що карає. Я позбувся глупоти, позбувся дружби з недругами, позбувся плотської нестриманості. А тепер караюся мукою довічною, бо не вірував у Бога єдиного, предвічного. Ох, караюсь, і не буде мені визволення"».

Наслухавшись такого, цар, скільки жив, премудро порядкував – і самим собою, й іншими людьми; отож у мирі скінчив своє життя.

Пагорб Палатин у Римі. Збережені підвалини імператорського палацу.

26 березня 2012 р.

Gesta Romanorum як цілісний твір

Деінде вже зауважувалося, що попри розмаїття змісту, обсягу, походження і жанру різних оповідок Діянь римських, усю збірку слід вважати цілістю, бо лише в цілості вона розкриває задум своїх укладачів і свою властиву функцію в контексті доби. Саме тому від самого початку було вирішено перекладати Діяння римські повністю, не вибираючи лише окремих оповідок і не опускаючи їхніх тлумачень, як це можна спостерегти в деяких перекладних виданнях.

Про слушність цього свідчать, зокрема, результати досліджень дидактичної програми збірки Gesta Romanorum. Із цих результатів випливає, що оповідки Діянь римських об’єднані спільною повчальною настановою. Сама вона досить проста, однак знаходить щонайвигадливіші вияви у тлумаченнях оповідок, а також у тих змінах, що їх зазнали початково «незалежні» оповідки, коли увійшли до складу збірки.

Однією з найґрунтовніших праць на цю тему є:

Weiske, Brigitte. Gesta Romanorum. Т. 1: Untersuchungen zu Konzeption und Überlieferung. Т. 2: Texte, Verzeichnisse. Tübingen: Max Niemeyer Verlag, 1992.

На жаль, досі не доводилося потримати цієї монографії в руках ні в паперовому, ні в електронному варіанті, однак досить добре уявлення про її зміст та висновки дає рецензія Маріанне Калінке (Marianne E. Kalinke), котра, фактично, є стислим рефератом праці Вайске. Нижче – переклад з англійської цієї рецензії (текст у квадратних дужках додано перекладачем).

21 березня 2012 р.

З нагоди Дня поезії. «Сатанинські вірші»

Кілька віршованих рядків, що містяться в оповідці 163 Діянь римських, є чи не єдиним у європейській літературі поетичним твором, авторство якого настільки явно приписується нечистій силі.

За сюжетом оповідки, цар Олександр віддав свого сина в науку до філософа. Одного разу вчитель і учень, походжаючи лукою, стали свідками небуденної події. Наставник одразу ж використав її як тему для завдання з віршування (стандартна практика в курсі тривіуму середньовічних шкіл). Ось як цей трапунок описано в оповідці:
Бачать, на луці вилежується пархатий кінь, а поруч із конем двійко спутаних між собою овець траву скубуть. І от ті вівці, пасучись біля коня, наблизилися до нього – одна справа, друга зліва, – а мотузка, що нею були спутані, поволі зайшла коневі на спину, аж поки її середини сягнула. Відчувши мотузку на зраненій спині, кінь підвівся, але стало ще гірше. Від болю кінь рвонувся бігти і поволік за собою овець; і що довше ті вівці на ньому теліпалися, то глибше мотузка в рану врізалася і дужчим ставав біль. Край луки стояв дім мельника. Знавіснілий од страшного болю, кінь разом із вівцями забіг у дім. Там нікого не було, але горіло вогнище. Кінь порозкидав вогонь навсібіч, дім зайнявся, а разом із домом і кінь та вівці дотла згоріли.
Чи то не надто старанному, чи то не надто здібному учневі ніяк не вдавалося зладити загаданого вчителем вірша, а тому він охоче пристав на пропозицію диявола виконати за нього домашнє завдання в обмін на його безсмертну душу.

Щоб дати змогу оцінити всю зловісність літературного стилю нечистого, наводимо диявольський опус і в оригіналі, і в перекладі:
Nexus ovem binam per spinam traxit equinam.
Laesus surgit equus, pendet utrumque pecus.
Ad molendinum pondus portabat equinum;
Dispergendo focum se cremat atque locum.
Custodes aberant; singula damna ferant!

Коняці на спину хвору вівці затягнули швору.
Від болю коняка зірвалась – обабіч вівця теліпалась.
Просто в домівку млинську понесла свою ношу кінську;
Порозкидала ватру – спалила себе і хату.
Сторожі не гляділи хати – хай за сю шкоду платять!

20 березня 2012 р.

Як перекласти пару «anima – animal»?

Латинське слово «anima» в абсолютній більшості випадків перекладається як «душа». Трохи складніше з «animal».

Перший варіант, що напрошується для передачі «animal» (зокрема під впливом сучасних мов, які запозичили це латинське слово), – «тварина». Часто такий переклад виявляється цілком придатним, але треба мати на увазі, що латинське «animal» має і ширше значення – «істота, наділена диханням, душею» («anima»; первісно душу ототожнювали з диханням). Це значення латинського «animal» охоплює і тварин, і людину, бо і тварини, і людина мають душу. З погляду античних язичників людську душу відрізняла від тваринної передусім наявність розуму; з погляду середньовічних християн – ще й безсмертя.

І в античній, і в середньовічній латині іменник «animal» вживається в своєму вужчому значенні частіше, ніж у ширшому. Переважно це вужче значення випливає з контексту, однак коли треба було чітко наголосити, що йдеться саме про тварину, а не про розумну, наділену безсмертною душею істоту, використовували інший іменник – «bestia».

При перекладі, скажімо, природознавчих чи філософських творів слово «animal» у його широкому значенні передають як «наділена душею істота», «одушевлена істота» або просто «істота», у вузькому – як «тварина». Проте у випадку Діянь римських маємо справу з текстами, котрі впливали на аудиторію не тільки своїм змістом, а й, великою мірою, засобами його донесення. Одним з таких засобів є використання пар споріднених слів, як-от «anima» і «animal», – часто в досить своєрідний, характерний саме для цього жанру спосіб.

16 березня 2012 р.

15 березня 2012 р.

«Beware the Ides of March!» - Оповідка XCVII. Про смерть.

Читаємо в літописах, що року двадцять другого від заснування Рима народ римський поставив на Форумі мармурову колону, на якій було зображено Юлія Цезаря й написано ім’я «Юлій», – бо все це на його честь зробили. Отой Юлій Цезар, коли мав загинути, одержав перед смертю три знамення. За сто днів до його смерті в Цезареву подобизну на Форумі вдарила блискавка і збила першу літеру надписаного імені; вночі напередодні загибелі Цезаря вікна його спальні з таким стуком і грюком розчахнулися, що він вже гадав, начебто дім валиться; а в сам день його смерті, коли Цезар ішов на Капітолій, йому вручено лист із його смертним вироком. Якби відразу той лист прочитав – уникнув би загибелі.

Мораль

Найдорожчі, отак воно й між нами та Богом. Щоб урятувати нас од вічної погибелі, Бог подає нам три знамення.

Перше – стерта перша літера імені. Під цією літерою, що стоїть на початку ймення, треба розуміти статки й багатство, адже саме завдяки їм людина здобуває собі ім’я в світі: у наші дні хто не має багатства, того й не знають. Це добре видно, коли запитати, хто перший чоловік на селі чи в місті: відразу вкажуть найбагатшого, навіть якщо він – останній негідник. Отак чоловік робить собі ім’я багатством: якби не був багачем, про нього б і не чули.

Проте багатство деколи стає для людини причиною вічної погибелі, а тому Бог, який хоче її спасти, подає перше знамення – віднімає в неї першу літеру імені, себто багатство, і робить ту людину убогою, щоб той, хто через багатство відступив од Бога, знову приступив до Нього через убогість.

Друге знамення, що його одержав Юлій Цезар, – це коли в його покої зчинився страшний грюкіт. Той покій – людське тіло. Коли людина бачить свою вроду та силу, вмить впадає у гріх, який готує їй вічну погибель. Отож Бог, воліючи відвернути людину од вічної погибелі, дає знамення – вчиняє такий страшний грюкіт у її тілі, себто насилає на неї таку тяжку хворобу та неміч, що людина гадає, начебто її вже звалила смерть. Той, хто відступив од Бога через вроду та силу, навертається й кається через хворобу та неміч. Псалмопівець: «Помножилися їхні немочі...» [Пс. 16 (15), 4]; а святий Павло, до прикладу, каже: «Краще я буду хвалитися своїми немочами...» [2 Кр. 12, 9].

Третє знамення, яке одержав Юлій Цезар, – коли йому вручено лист із вироком: якби він його прочитав – уникнув би смерті. Таке ж знамення Бог подає нам, грішним: Він, так би мовити, вручає нам лист із нашим смертним вироком, коли цілющою благодаттю просвітлює нашу совість, щоб ми могли відчитати свої гріхи, якими заслужили собі вічну погибель. Тому, поки маємо світло й благодать Святого Духа, читаймо цей лист, себто виповідаймо наші гріхи (спочатку благочестивим серцем, а потім устами – священикові), щоб спромогтися уникнути вічної погибелі; щоб запечатаний лист, себто нашу нечисту совість, не було розкрито й об’явлено на весь світ після нашої смерті.

13 березня 2012 р.

Мандрівка у Вандалгород

Вандалгород, де відбувся поєдинок з лицарем-примарою в оповідці 155, - не вигадана, а цілком реальна місцина. Якщо вірити оповідці, її назвали так, «бо саме там у давнину таборилися вандали, коли пустошили британський край і люто нищили християн». Вандалами автор оповідки, вочевидь, іменує вікінгів, котрі в ранньосередньовічну добу і справді полюбляли плюндрувати прибережні поселення Британії, а передусім монастирі.

Щодо самого Вандалгороду (так у нас передано назву Wandleburia, яка фігурує в оригіналі), то він є не чим іншим, як місцевістю Вендлбері (Wandlebury) неподалік від Кембриджа. Це кругла площина, дещо підвищена над довколишнім рівнинним ландшафтом, котру й справді оточує великий земляний насип. Ось її супутниковий знімок на Google Maps:


Переглянути більшу мапу

9 березня 2012 р.

Кілька красивих стародруків Gesta Romanorum

У найстаріших виданнях друкували тільки звичайний текст, місця для ініціалів залишали порожніми, їх потім домальовували вручну.

Перша сторінка тексту.
Кельн, 1482. (C)

7 березня 2012 р.

Чудеса екзегетичної вигадливості. - Оповідка CLXXVII. Про переслідування

Цар Артаксеркс, влаштувавши великий бенкет зверхникам і людові свого царства, наказав цариці Астині на учту з’явитися, щоб народ міг на її красу подивитися. Коли ж вона відмовилася прийти, цар в Астини царство відібрав, а замість неї Есфіру своїм жезлом підійняв.

Потім цар якогось Гамана над своїм царством настановив, а всіх інших зверхників йому підкорив. Той почав усіх на коліна ставити і лише Мордехай, вітчим цариці, не захотів його славити. За це розлючений Гаман замислив і його, і все його поріддя погубити, отож видав під царською печаттю наказ, щоб у Артаксерксовому царстві всіх юдеїв перебити; ще й спорудив високу шибеницю – Мордехая повісити.

Тим часом якісь двоє хотіли вбити царя, а Мордехай доповів на них. Цар звелів винуватих скарати, а Мордехая в пурпур убрати, вінцем увінчати і на царському коні по місту проводжати; а Гаман з військом мусив передувати і Мордехаєві хвалу співати. Після цього Мордехай розповів цариці, що Гаман прирік її на смерть з усім її народом, тобто ріднею; вона ж усьому своєму людові постити наказала, та й сама себе постом і молитвами усмиряла.

Потім цариця, запросивши царя, бенкет спорядила, на якому й Гаманові бути звеліла. Посеред учти вона стала благати царя за своє життя і життя свого люду, розповівши, що Гаман і її, і близьких прирік на згубу. Тоді цар, сповнившись гніву, повісити Гамана звелів – на тій самій шибениці, що Гаман для Мордехая звів. Далі цар Мордехая зверхником настановив, а той весь Гаманів рід погубив.

Отак за Божим урядженням невинний люд було визволено, а негідне насіння дощенту винищено.

5 березня 2012 р.

Дух старої Англії. - Оповідка CLV. Про те, як Христос своїми страстями звоював диявола

Оповідає Гервасій, що в Англії, на кордоні Ілійського єпископства стоїть замок, який зветься Катубіка. Неподалік, у замкових володіннях, є місцина, звана Вандалгород, бо саме там у давнину таборилися вандали, коли пустошили британський край і люто нищили християн. На вершині пагорба, де вони ставили шатра, – рівна площина, довкіл оточена валом; потрапити туди можна лише через один прохід, наче крізь ворота. З давніх-давен живе в народі переказ, що коли б якийсь лицар на тому полі в опівнічну пору при світлі місяця вигукнув: «Лицарю, виходь на лицаря!», супроти нього відразу виїде інший лицар, готовий до сутички. Зійдуться вони на конях і або той перший не втримається в сідлі, або того другого буде скинуто. Проте через згаданий прохід у загорожу завше в’їжджає лише один лицар; непомітно ж туди ніяк не прослизнути. А щоб у це діло більше вірилося, приточу добре знану в народі бувальщину, яку я почув од місцевих старожилів.

Небагато й днів відтоді минуло, як жив у Великій Британії лицар Альберт, у бою вельми одважний і всілякими чеснотами славний. Одного разу він загостював у згаданому замку. Стояла зимова негода, тож увечері, після трапези, багач та його челядь, як воно ведеться у можновладців, узялися переповідати при вогні давні сказання. Нарешті комусь із старожилів трапилося оповісти і ту чудасію, про яку вже була мова. Забаглося хороброму мужеві на ділі пересвідчитися в почутому, тож узяв він собі за супутника одного з шляхетних зброєносців і вирушив до тієї місцини. Коли вони туди піднялися і наблизилися до вказаного місця, лицар, зодягнувши броню, відпустив шляхетного прислужника і сам в’їхав на поле. Став він гукати супротивника, і ось на той клич назустріч Альбертові прудко скаче інший лицар, бачиться, так само добре озброєний.

Поєдинок лицарів. Мініатюра з:
Honoré Bonet. Arbre des batailles.
Франція, XV ст. (C)
Що ж далі? Щити виставлено, списи націлено, коні мчать назустріч один одному – і вершники обмінюються ударами. Відбивши ворожого списа – так, що вістря ковзнуло й пішло вбік, – Альберт могутнім поштовхом скидає супротивника на землю. Той упав було, але відразу піднявся і, втираючи з очей болото, бачить, що Альберт забирає собі в здобич його коня. Тоді лицар заносить списа, метає його, наче сулицю, і жахливим ударом пробиває Альбертові стегно. Після цього супротивник щез, а наш лицар, чи то на радощах не відчуваючи рани, чи вдаючи, що не відчуває її, переможно виїхав з поля і передав здобутого коня зброєносцеві; а був то кінь величної постави, легкий у бігу і з виду прекрасний.

Челядь юрмою вибігла стрічати повернення шляхетного мужа. Дивувалися вони з того, що сталося, тішилися падінням поверженого лицаря і вихваляли хоробрість свого преславного барона. Та ось, роззуваючи його з залізних чобіт, побачили, що один чобіт повен загуслої крові. Уздрівши рану, челядники остовпіли, проте господар не мав її за щось варте остраху.

Прокинувшись, збігся народ; щойно його огортав сон – а тепер дедалі більший подив не дає заснути. Міцно тримаючи за вузду, на огляд народові виводять коня – свідка тріумфу: очі шалені, шия непокірна, грива чорна; осідланий бойовим сідлом. Та ось запіяли півні і кінь почав ставати дибки, надимати ніздрі й бити землю копитами; повіддя, на якому тримали коня, луснуло. Кинулися його ловити, але кінь, вирвавшись на волю, гайнув – тільки й бачили.

Залишилася на вічну згадку нашому шляхетному лицареві лише ота підступна рана: щороку о тій самій порі вона вночі проступала на шкірі й наново ятрилася. Тому-то через кілька літ славний лицар вирушив за море; там він помножив свою відвагу в битвах з язичниками і уславив своє життя, віддавши його за Господа.

2 березня 2012 р.

Результати опитування і ще трохи про англійські переклади

Дякую всім, хто взяв участь в опитуванні про англомовні версії оповідки 071. З результатів випливає, що більшість респондентів або сприймає обидва тексти як такі, що походять приблизно з одного часу (4 голоси), або вважає № 1 ненабагато давнішим (5 голосів). Решта голосів розподілилися так: № 1 давніший на 150-250 р. – 3 голоси; № 1 давніший на більш як 250 р. – ще 3 голоси. Лише одна учасниця опитування проголосувала за те, що давнішим на 50-150 років є № 2, однак в коментарі зазначила, що № 1 таки виглядає архаїчнішим, а її голос зумовлений підозрою в зумисній стилізації цього тексту «під старовину і примітив». А насправді...