Дякую, що завітали на сторінку Діянь римських. Її присвячено українському перекладові одного з найпопулярніших творів середньовічної латинської літератури - збірки оповідок, відомої як Gesta Romanorum. Тут з'являються українські тексти вибраних оповідок, думки, пов'язані з перекладом цієї літературної пам'ятки, а також усе, що прямо чи опосередковано пов'язане з нею і що видається цікавим - а такого є справді багато.

28 листопада 2011 р.

Комічно-іронічна історія з поважною мораллю. - Оповідка восьма. Про марнославство.

Правив колись Лев – отой, що напрочуд любив розглядати красивих жінок. Якось він наказав поставити в храмі трьох кумирів і всім, хто був у його царстві, звелів, щоб їх почитали. Перший кумир простягав до народу руку, а на пальці в нього був золотий перстень і напис: «Я – благородний: се перстень на пальці моєму». Другий кумир мав золоту бороду, а на чолі в нього було написано: «Я – бородатий: нехай прийдуть до до мене всі, хто лисий, і приймуть од волосу мого». Третій кумир мав золоті шати й пурпурну одіж, а на грудях у нього було написано золотими буквами: «Я – той, хто не боїться нікого». Всередині всі три кумири були кам’яні. А коли вже їх викінчено згідно з царською волею, цар видав закон, що хто вкраде перстень, або золоту бороду, або шати, буде засуджений до найганебнішої смерті.

Одного разу довелося зайти до того храму якомусь вельможі. Побачивши першого кумира з витягнутим пальцем, він стягнув з того пальця перстень. Далі приступив до другого кумира і відірвав йому золоту бороду. Потім і до третього кумира підійшов, зняв з нього шати і забрався геть із храму. Народ, побачивши окрадених кумирів, одразу сповістив царя. Почувши про таке, він вельми розгнівався, викликав до себе злодія, себто вельможу, і звинуватив його у переступі – що всупереч забороні обікрав кумирів. А той: «Володарю, чи дозволиш мені відповісти?» Цар на те: «Милостиво дозволяю».

Тоді вельможа: «Коли я увійшов до храму, перший кумир простягнув до мене руку з перснем на пальці, немовби кажучи: «Візьми цей перстень!» Однак я не наважився прийняти того, що він мені простягав, аж доки не прочитав напис на пальці: «Я – благородний: се перстень». З того напису я збагнув, що він хоче, аби я взяв у нього перстень, то я й узяв. Далі я приступив до другого кумира і, уздрівши його золоту бороду, помислив і промовив у серці моєму: «Його батько, якого я частенько бачив, ніколи не мав такої пишної бороди. Не годиться над батьком вивищуватися, тож добре й корисно буде цю золоту бороду йому забрати». Попри те, я не наважувався відірвати бороду, аж доки не прочитав напису: «Я – бородатий; прийдіте до мене всі, хто лисий, і прийміте од волосу мого». Як бачиш, я лисий. Отож я забрав золоту бороду з двох причин: по-перше, щоб той кумир був схожий на батька і не дуже хизувався своєю золотою бородою; по-друге, щоб волоссям з його голови моїй власній лисині зарадити. Далі я приступив і до третього кумира, що мав золоті шати. Їх я забрав тому, що взимку золото холодне, кумир же кам’яний, а камінь – холодний від природи; якщо носитиме золоті шати, то до холоду додасться холод, і скрутно йому доведеться. Коли ж і влітку їх носитиме, йому також буде важко. Та все ж я не забирав тих шат, аж доки не прочитав у нього на чолі напис: «Я – той, хто не боїться нікого». Ото вже коли я побачив таку гординю, забрав йому шати, щоб не зазнавався».

Мовив цар: «Дорогенький, коли видано закон, аби ніхто не окрадав кумирів, хіба той закон не проголошує, що їх не вільно окрадати нікому й за жодних обставин? Ти ж зазіхнув на те, що тобі не належало; тому присуджую, щоб тебе ще нині спровадили на шибеницю». Так воно й сталося.

Мораль

Найдорожчі, той цар – Господь наш Ісус Христос. Три кумири – це три роди людей у сьому світі, які милі Богові, згідно з оцими словами: «Моя бо втіха – бути з людськими синами» [Прип. 8, 31]. Якщо житимемо у святості й праведності, Бог перебуватиме з нами.

Під першим кумиром, який простягає руку, маємо розуміти вбогих і простих людей сього світу. Коли хочуть чогось добитися в суді від можновладців і панства, мусять простягати руку, даючи подарунки судді, адже «дарунки засліплюють очі суддів» [Сир. 20, 29]. А скажеш такому судді чи його прислужникові: «Чому взяв від убогого?», то вмить відповість: «Хіба не можу з чистою совістю прийняти безкорисливий дарунок? Мені ґречно його піднесли: якщо не візьму, покажу себе нечемою. Тому я й узяв той дарунок, щоб мене потім не обмовляли».

Під другим кумиром маємо розуміти багатих сього світу, яких вивела в багачі Божа благодать (про це – псалом: «З гною бідного підносить» [Пс. 113 (112), 7]) і яких відразу осуджують заздрісники: «Оцей злидар має золоту бороду, себто більше маєтку, ніж його батько. Гнобімо його!» Правдами й неправдами гноблять і обдирають того праведника, примовляючи: «Ми – лисі, тобто небагаті; ото було б добре, щоб той селюк-скоробагатько з нами своїми статками поділився!» А частенько й убивають, щоб забрати собі його добро. Послання до Тимотея: «Корінь усього лиха – грошолюбство» [1 Тм. 6, 10].

Під третім кумиром, що в золотих шатах, маємо розуміти людей, наділених владою, як-от предстоятелів Церкви або земних суддів, яким дано стерегти закон, прищеплювати чесноти, викорінювати пороки. Отож лиходії, котрі не хочуть коритися своїм предстоятелям і зверхникам, здіймають проти них заколоти і снують змови, кажучи: «Не хочемо, щоб він нами правив!» (Лука: «Юдеї, побачивши, що Христос творить чуда і винуватить їх у порушенні Закону, відразу змовилися Його вбити» [Пор. Лк. 11, 39; 22, 2]). Ці змовники, що крадуть у чоловіка добру славу й чесноти, так чи інакше помруть лихою смертю. Стараймося, отже, щоб наше життя... і т. д.

1 коментар: