З Новим Роком! - Оповідка CXIV. Про визволення людського роду з ями, тобто з безодні аду

Дракон - фрагмент ініціалу.
Псалтир. Німеччина, XIV ст.
(C)

Був колись один король, а в його державі мешкав бідняк, котрий щоденно ходив до лісу збирати дрова на продаж, щоб на поживу та одежу заробити. Одного дня він подався до лісу з віслюком, випадково забрів у хащі й раптом звалився до ями, з якої ніяк не міг вилізти. У тій ямі сидів жахливий дракон, який всю її обвив зсередини своїм хвостом; та й уся яма, від країв до самого дна, кишіла гаддям. Посередині ями лежав круглий камінь, до якого всі ті гадюки раз на день сповзалися і лизали його; а потім і дракон лизав той камінь.

Дивився бідняк на те все та й думав собі: «Котрий-то вже день сиджу в оцій ямі без їжі; як чогось не з’їм – згину від голоду. Піду-но я до каменя та й полижу його, як ті гади». Підійшов він до каменя та й почав лизати. І от відчув бідняк усі присмаки, яких тільки душа бажає; а що вже підкріпився – так, наче кожної страви, яка є на світі, накуштувався та наївся.

Через кілька днів гучно й страшно загриміло, і всі гадюки одна за одною поповзли геть; а коли вже не зосталося в ямі жодної гадюки, почав злітати й дракон. Побачивши це, бідняк ухопив дракона за хвіст; той виніс його з ями й далеченько від неї пожбурив. Бідняк зоставався там ще декілька днів, бо не знав, як вийти з лісу. Та ось надійшли якісь купці й вивели його з лісу на пряму дорогу. Радий-радісінький бідняк повернувся до міста й усім розповів, що з ним сталося; а відразу по тому скінчив своє життя.

Латина Діянь римських: котра саме латина?

Мова збірки Gesta Romanorum – латинська, однак ця латина і класична – дві досить відмінні речі.

Добре відомо, що в Середні віки латинські письменники з різним успіхом намагалися наслідувати приклад античних авторів – у слововжитку, побудові речень-періодів, риторичних прийомах. Для давньоримської літературної латини були характерні складна, з багатьма рівнями підрядності, але бездоганно збалансована будова речення, особлива увага до милозвучності й ритму, вишуканий, багатий смисловими нюансами порядок слів.

Середньовічні письменники докладали колосальних зусиль до засвоєння цього мовного інструментарію, проте їхні твори написано таки не класичною, а середньовічною латиною: у ній з’явилися нові слова або набули нових значень старі, зазнала змін фразеологія та ідіоматика, дещо відійшов від класичної норми вжиток службових частин мови й окремих зворотів, сформувалися нові функціональні стилі. І все ж у колі освічених людей незмінною залишалася орієнтація на використання латини саме як складного, витонченого знаряддя: вміння правильно його застосовувати й визначало належність до інтелектуальної еліти.

Зрозуміло, що в часи Давнього Риму латинська мова функціонувала не лише на літературному, а й на розмовному рівні: саме цей розмовний варіант, наклавшись на той чи інший «варварський» (здебільшого германський) мовний субстрат, дав початок низці романських говірок. Та існувала розмовна латина й у високому та пізньому Середньовіччі. Вона не була рідною для абсолютної більшості своїх носіїв, проте її використовували для щоденного спілкування (і усного, і письмового) в тих обставинах, коли рідні говірки співрозмовників не давали можливості порозумітися або ж їх вживання здавалося недоречним.

Основи соціальної політики. - Оповідка друга. Про милосердя й допомогу рідним.

Правив колись Тит, і запровадив закон, щоб діти під страхом смерті утримували своїх батьків. Було ж собі двоє братів, від одного батька. Один брат мав сина. Уздрів той син, що його стрий бідує, і відразу, згідно з законом, став його утримувати; а що чинив це проти батьківської волі, то батько прогнав його від себе. Поза тим, син і далі утримував свого бідака-стрия, даючи йому все, чого той потребував. Згодом стрий розбагатів, а почав бідувати батько. Побачивши це, син узявся й батька утримувати – наперекір забороні стрия. Тож і стрий прогнав його від себе, кажучи: «Дорогенький, пам’ятаєш, як я колись бідував, а ти супроти батьківської волі спомагав мене у всякій потребі? Тому я прийняв тебе, як сина, і зробив своїм спадкоємцем. Невдячний син спадку не здобуде, а здобуде його названий син. А що ти виявився невдячним, бо наперекір моєму наказові утримував батька, то й не одержиш від мене спадщини». Син же відповів своєму стриєві: «Нікого не можна карати за те, що він кориться приписові й повелінню закону; а нам і природний закон, і закон Писання велить спомагати батьків у потребі й насамперед їх шанувати. Отож не по праву вчиниш, позбавивши мене спадщини».

Оповідка CLXXV. Про розмаїття світу і його дивовижі.

Пліній розповідає, що є такі люди, які мають собачі голови. Вони розмовляють гавкотом, а одягаються в звірячі шкури. Ті люди знаменують проповідників: усі вони мають вбиратися в звірячі шкури, себто тяжке покаяння на себе зодягати, подаючи добрий приклад іншим.

Далі. В Індії є люди, які мають на чолі, над носом, лише одне око і їдять звіряче м’ясо. Вони знаменують тих людей, котрі мають лиш одне око – розуму, бо для них очільником розум, а не воління.

У Лівії є жінки без голови, які мають уста й очі на грудях. Вони знаменують людей, котрі від щирого серця воліють смиренно коритися, у котрих нема в серці легковажності, а те, що мають вчинити на ділі, спершу добре зважують у серці своєму.

Дивні племена людей

Скіапод, кіклоп, двоголова дитина, влеммія, кінокефал
Sebastian Münster, Cosmographia. Basel, 1544. (C)

Читачі роману Еко про пройдисвіта Бавдоліно, звісно ж, упізнали знайомих персонажів. Та й загалом завдяки надзвичайній популярності в Середньовіччі описів і зображень таких-от чудернацьких істот, для сучасної людини вони є своєрідною «візитною карткою» тієї доби.

Упродовж всього періоду Середіх віків у численних західноєвропейських джерелах (хроніки, сказання, природничі трактати, дидактичні твори) знову й знову натрапляємо на своєрідні каталоги «дивних племен людей», які начебто мешкають в Ефіопії, Індії, Скіфії та інших «екзотичних» краях. Дуже поширеним було зображення цих фантастичних створінь і в творах мистецтва: від ілюстрацій у рукописах до скульптурного оздоблення соборів. У всіх переліках повторюються – з різною повнотою і подекуди з дещо відмінним формулюванням – описи тих самих дивовиж, що вказує на їхнє спільне джерело.

Описи дивних істот, що містяться в середньовічних переліках, походять ще з часів греко-римської античності: дещо взято з міфології, дещо – з праць тогочасних природознавців і географів. Середньовічні автори, включаючи до своїх творів згадані каталоги дивовиж, найчастіше покликалися на римського енциклопедиста Плінія Старшого.

Справді, в різних частинах Природничої історії Плінія знаходимо згадки про істот, присутніх і в середньовічних переліках «дивовижних племен». Наприклад, у книзі IV читаємо, що в крижаному океані, який омиває північ Скіфії, є острів панотіїв, «чиї цілковито голі тіла повністю вкривають величезні вуха»; а в книзі VII Пліній пише про «плем’я людей, які називаються моноколами, – одноногих, навдивовижу спритних у стрибках; вони ж таки звуться скіаподами, бо в спеку лягають горілиць на землю і роблять собі затінок своїми ступнями».

Оповідка LVII. Про досконале життя.

Правив колись у місті Римі Тит і запровадив закон, за яким всі мали святкувати день народження його первенця; а хто б зневажив уродини царевича тяжкою працею, той мав смертю померти. Оприлюднивши закон, Тит покликав майстра Вергілія та й каже: «Найдорожчий, я видав отакий закон; проте його часто можуть потайки переступати, а я про те не відатиму. Отож прошу тебе: застосуй свою вмілість і вигадай якийсь спосіб, щоб я міг виявляти порушників». А той у відповідь: «Володарю, нехай буде воля твоя». Вдавшись до чаклунського ремесла, Вергілій учинив так, що серед міста постала статуя. Вона справно доповідала цареві про всі прогрішення, тайкома скоєні тієї днини, і за її доносом було засуджено безліч люду.

Жив у місті один коваль на ім’я Фока, котрий у той день працював, як завше. Одного разу, лежачи в постелі, він роздумував собі, скільки ж то людей загинуло через доноси статуї. Вранці він встав, пішов до неї та й каже: «Статує, статує, багатьох через твої доноси вже скарали на горло. Та якщо на мене нашепчеш – присяйбі, розтовчу тобі голову!» Отак мовивши, пішов додому.

О першій годині цар, як звичай, вирядив до статуї своїх гінців, щоб запитали в неї, чи хтось, бува, не порушував закону. Коли вони прийшли до неї й повідомили царську волю, статуя промовила: «Найдорожчі, здійміть очі й погляньте, що написано в мене на чолі». Вони ж, здійнявши очі, виразно побачили в неї на чолі три написи: «Інші часи настають»; «Гіршими люди стають»; «Скажеш правду – голову розіб’ють». Тоді вона їм: «Ідіть, сповістіть своєму володареві, що ви бачили й що прочитали».

Пішли гінці й усе розповіли своєму володареві; а цар, як те почув, наказав своїм воїнам, щоб при зброї вирушили до статуї, і всякого, хто їй щось зробить, приводили до нього зв’язаним по руках і ногах. Прийшли воїни до статуї та й кажуть: «Цареві завгодно, щоб ти вказала, хто порушує закон і тобі погрожує». Тоді статуя: «Хапайте коваля Фоку! Це він щоденно ламає закон і погрожує мені!»

Схопили вони Фоку і привели перед царя. Мовить цар: «Дорогенький, що я чую? Як ти смієш порушувати закон?» А той у відповідь: «Володарю, не можу триматися того закону, бо щодня мушу мати вісім динарів. Звідки ж я їх візьму, як не працюватиму?» Цар запитав: «Чому вісім?» А той: «Цілий рік щодня маю віддавати два динари, які заборгував у юності; два позичаю; два викидаю; два витрачаю». Тоді цар: «Мусиш мені ясніше розтлумачити». А коваль йому: «Послухай, володарю. Щодня мушу віддавати два динари моєму батькові: коли я був малою дитиною, батько щодня витрачав на мене два динари, а тепер, коли він сам у нужді, порядність наказує, щоб я його, бідного, спомагав. Ще два динари позичаю моєму синові: зараз він ходить на науку, а коли мені доведеться потрапити в нужду, віддаватиме ті два динари, які я тепер віддаю батькові. Ще два динари щодня викидаю на жінку: вона завше мені перечить, сваволить, снує хитрощі; тому все, що їй даю, – викидаю. Ну, а ще два динари на себе витрачаю – щоб мати що з’їсти й випити. Дешевше ніяк не проживу, а без ненастанної праці – де візьму тих грошей? Оце й усі мої доводи. Прошу правного присуду». Тоді цар промовив: «Найдорожчий, ти все сказав правильно! Іди й вірно трудися далі!»

Невдовзі по тому цар переставився, а новим царем усі одностайно обрали коваля Фоку – за його мудрість; і він таки вельми мудро правив. Коли ж і Фока помер, його намалювали серед інших царів – з вісьмома динарами над головою.

Найдавніші українські переклади Діянь римських

Попри те, що наш український переклад Діянь римських задумано як точний, прямий і повний, він усе ж не буде першим.

Деякі оповідки, що входять до Діянь римських, були відомі в Київській Русі кількома століттями раніше за постання самої збірки. Йдеться про тексти, які в XI-XII ст. потрапили в давньоруську літературу з візантійської, найімовірніше через посередництво південнослов’янського перекладного письменства і паралельно до західної латинської традиції. Це, наприклад, Житіє Алексія, чоловіка Божого (оповідка 15 у Діяннях римських) або Сказання про Євстафія Плакиду (оповідка 110).

Власне українські переклади збірки Gesta Romanorum завдячують своєю появою польській версії, котра вперше вийшла друком у першій половині XVI ст. в Кракові, а потім зазнавала численних перевидань. До цього видання увійшло лише 39 оповідок; саме з нього було зроблено білоруські, а згодом російські переклади, які мали неабияку популярність у Росії аж до 1917 року. Через посередництво польського видання з’явилися й українські переклади кількох оповідок, найдавніші з яких збереглися в рукописах другої половини XVII ст.

Нижче – один з них, давньоукраїнська версія оповідки 57 Діянь римських, яка міститься в рукописному збірнику 1693 року, укладеному міським писарем (бібліотека НАНУ, Мих. № 1734). Текст узято з Хрестоматії давньої української літератури (упорядкував О. І. Білецький, Київ, 1967, с. 750-751). Літеру «ять» для спрощення технічних моментів скрізь замінено на омофонічне «і», все решта без змін.

Приклад о досконалости, о цесару єдном и о ковалі Фоці

Злочинна влада і доля інноваційних технологій. - Оповідка XLIV. Про заздрість.

Правив колись Тиберій. Доки не прийшов до влади, мудро розважав, виразно промовляв, удатно воював; однак потім закинув військову справу, на жодні війни не ходив, а тяжко римський народ гнобив, ще й рідних дітей вкупі з багатьма патриціями та консулами погубив.

Якось один мастак сказав Тиберієві, що вміє гнучке скло виготовляти. Взяв Тиберій пляшку з того скла та й жбурнув об стіну, проте вона не розбилася, а лиш погнулася. Тоді умілець добув молоток і хутко її розрівняв, неначе то була мідь, а не скло. Тиберій запитав, як йому це вдається, а той відповів, що в усьому світі ніхто, крім нього, у цій штуці не тямить.

Невдовзі Тиберій звелів скарати умільця на горло, кажучи: «Якщо це мастацтво пошириться між людьми, то золото й срібло за ніщо матимуть».

Коли почали перекладати Gesta Romanorum

Ще до появи перших друкованих видань збірки поруч з її латинськими текстами в обігу також перебували рукописи, що містили оповідки з Gesta Romanorum англійською та німецькою мовами. Майже всі вони датуються XV ст. З того ж таки XV ст. походять і рукописи першого слов’янського – а саме чеського – перекладу частини оповідок.

Ранні німецькомовні та англомовні версії вийшли друком, відповідно, в Ауґсбургу 1489 р. та в Лондоні між 1510 і 1515 рр. Проте справжній бум перекладів європейськими мовами відбувся завдяки першим латинським виданням. На основі вибраного матеріалу з них ще наприкінці XV ст. вийшов друком голландський переклад Діянь римських; упродовж XVI з’явилися переклади польською та французькою мовами, а в XVII ст. збірку було перекладено угорською. Більшість із цих перекладів знову й знову перевидавалися, а також ще досить довго поширювалися в рукописах.

Проект судової реформи. - Оповідка XXIX. Знаменито про поганих суддів.

Жив колись один цар, який видав закон, щоб кожен суддя під страхом тяжкої кари правно судив; а коли інакше чинитиме, не буде йому пощади. І от трапилося, що якийсь суддя, котрого розтлили дарунками, виніс неправедний присуд. Як почув про те цар, наказав своїм слугам обдерти його зі шкіри. Так і було зроблено. Здертою шкірою цар застелив місце, де сидів суддя, на знак того, щоб його наступник добре думав і неправедних присудів не виносив.

Замість страченого судді цар поставив суддею його сина і сказав йому: «Сидітимеш на шкірі свого батька, коли судитимеш народ мій. Коли ж хтось нестиме тобі дарунки, щоб ти збочив із прямої дороги, поглянь на батькову шкіру, аби й з тобою такого не сталося».

Gesta Romanorum і друкарський прес

Менш ніж через тридцять років після виходу славнозвісної Ґутенберґової Біблії серед перших друкованих у Європі книжок латинському Святому Письму цілком достойне товариство (і за читаністю, і за кількістю перевидань) склала збірка Gesta Romanorum.

Перше відоме нам видання було здійснено в голландському місті Утрехті 1472 р. До нього увійшло 150 оповідок, які містяться в переважній більшості доступних нині рукописів. У подальших перевиданнях тієї ж друкарні до них додавали ще одну чи дві.

Стародрук Діянь римських. Кельн, 1485 р. (C)

Роком пізніше Діяння римські почали друкувати і в Кельні. Кельнські видавці, зберігаючи репертуар і послідовність текстів утрехтської версії, розширили її до 181 оповідки. Саме цей склад збірки де-факто набув статусу «канонічного» і став джерелом для повних або часткових перевидань, а також для більшості перекладів. Втім, залишалися популярними і, як побачимо згодом, мали чимале значення й інші оповідки, котрі не увійшли до першодруків, а були розкидані в численних рукописах.

Саме утрехтські та кельнські стародруки лягли в основу і задали структуру найповнішого і найякіснішого на сьогодні наукового видання Діянь римських, що його підготував у другій половині XIX ст. німецький вчений Герман Остерлей (Oesterley Hermann. Gesta Romanorum. Berlin: Weidmannsche Buchhandlung, 1872). Здійснивши скрупульозне зіставлення всіх збережених рукописів, Остерлей включив до свого видання «канонічний» корпус із 181 оповідки у тій самій послідовності, в якій вони йдуть у кельнських стародруках, а після них додав ще 102 тексти з рукописної традиції.

Наскрізна нумерація, надана у виданні Остерлея всім оповідкам – і «канонічним», і «додатковим», – стала загальноприйнятою, тож саме нею користуємося на нашій сторінці. Варто зауважити, що для дописів, котрі містять текст тієї чи іншої оповідки або в якийсь спосіб її стосуються, до міток, серед іншого, вносимо її номер: таким чином буде легко знайти всі дописи, що стосуються конкретного тексту із збірки.

Комічно-іронічна історія з поважною мораллю. - Оповідка восьма. Про марнославство.

Правив колись Лев – отой, що напрочуд любив розглядати красивих жінок. Якось він наказав поставити в храмі трьох кумирів і всім, хто був у його царстві, звелів, щоб їх почитали. Перший кумир простягав до народу руку, а на пальці в нього був золотий перстень і напис: «Я – благородний: се перстень на пальці моєму». Другий кумир мав золоту бороду, а на чолі в нього було написано: «Я – бородатий: нехай прийдуть до до мене всі, хто лисий, і приймуть од волосу мого». Третій кумир мав золоті шати й пурпурну одіж, а на грудях у нього було написано золотими буквами: «Я – той, хто не боїться нікого». Всередині всі три кумири були кам’яні. А коли вже їх викінчено згідно з царською волею, цар видав закон, що хто вкраде перстень, або золоту бороду, або шати, буде засуджений до найганебнішої смерті.

Одного разу довелося зайти до того храму якомусь вельможі. Побачивши першого кумира з витягнутим пальцем, він стягнув з того пальця перстень. Далі приступив до другого кумира і відірвав йому золоту бороду. Потім і до третього кумира підійшов, зняв з нього шати і забрався геть із храму. Народ, побачивши окрадених кумирів, одразу сповістив царя. Почувши про таке, він вельми розгнівався, викликав до себе злодія, себто вельможу, і звинуватив його у переступі – що всупереч забороні обікрав кумирів. А той: «Володарю, чи дозволиш мені відповісти?» Цар на те: «Милостиво дозволяю».

Тоді вельможа: «Коли я увійшов до храму, перший кумир простягнув до мене руку з перснем на пальці, немовби кажучи: «Візьми цей перстень!» Однак я не наважився прийняти того, що він мені простягав, аж доки не прочитав напис на пальці: «Я – благородний: се перстень». З того напису я збагнув, що він хоче, аби я взяв у нього перстень, то я й узяв. Далі я приступив до другого кумира і, уздрівши його золоту бороду, помислив і промовив у серці моєму: «Його батько, якого я частенько бачив, ніколи не мав такої пишної бороди. Не годиться над батьком вивищуватися, тож добре й корисно буде цю золоту бороду йому забрати». Попри те, я не наважувався відірвати бороду, аж доки не прочитав напису: «Я – бородатий; прийдіте до мене всі, хто лисий, і прийміте од волосу мого». Як бачиш, я лисий. Отож я забрав золоту бороду з двох причин: по-перше, щоб той кумир був схожий на батька і не дуже хизувався своєю золотою бородою; по-друге, щоб волоссям з його голови моїй власній лисині зарадити. Далі я приступив і до третього кумира, що мав золоті шати. Їх я забрав тому, що взимку золото холодне, кумир же кам’яний, а камінь – холодний від природи; якщо носитиме золоті шати, то до холоду додасться холод, і скрутно йому доведеться. Коли ж і влітку їх носитиме, йому також буде важко. Та все ж я не забирав тих шат, аж доки не прочитав у нього на чолі напис: «Я – той, хто не боїться нікого». Ото вже коли я побачив таку гординю, забрав йому шати, щоб не зазнавався».

Мовив цар: «Дорогенький, коли видано закон, аби ніхто не окрадав кумирів, хіба той закон не проголошує, що їх не вільно окрадати нікому й за жодних обставин? Ти ж зазіхнув на те, що тобі не належало; тому присуджую, щоб тебе ще нині спровадили на шибеницю». Так воно й сталося.

Звідки взялася назва Gesta Romanorum

До початкового "ядра", яке лягло в основу збірки, належали історії, справді почерпнуті з давньоримських авторів: зрідка - скопійовані досить близько до тексту першоджерела, частіше -  подані у вільному переказі, найчастіше - зазнавши дивовижних перекручень, контамінацій і переосмислень в усній традиції. Саме це "ядро" задало "римський" тон усієї збірки, до якого намагався пристосуватися укладач, вносячи в неї інші оповідки. На початку більшості з них, незалежно від їхнього походження, він додав повідомлення про нібито правлячого на час дії твору "римського імператора" (в нашому перекладі - "царя"): деякі з цих імен справді належали імператорам або іншим державним діячам давнього Риму, кілька - імператорам Священної Римської імперії, проте досить часто вони вигадані. До того ж, нерідко цією початковою згадкою про "римського" правителя його присутність у сюжеті твору й обмежується.

Незважаючи на наївність (із сучасного погляду) цих спроб "романізувати" матеріал збірки, для її аудиторії (судячи з усього, не надто освіченої) покликання на давньоримську історію виглядали достатньо авторитетними, щоб призвести до усталення традиційної назви збірки - Gesta Romanorum, Діяння римські - відображеної в численних рукописах і остаточно закріпленої в першодруках.

Оповідка перша. Про любов.

Пес із світильником.
Ініціал рукопису Моралій
Григорія Великого.
Німеччина, 2 пол. XII ст. (C) 

Правив колись Помпей, дуже багатий і могутній. Він мав єдину красуню доньку, яку так ніжно любив, що приставив до неї охорону – п’ятьох лицарів, щоби під страхом тяжкої кари пильнували її від усякої напасті. Отож збройні лицарі денно і нощно ту дівчину стерегли, ще й перед дверми її покою палаючий світильник приладнали – щоб до неї поночі хтось не прокрався, коли, бува, задрімають чи зазіваються. Була в них і гавкуча собачка, що мала будити їх своїм гавкотом.

Отак ніжно ту дівчину плекано; вона ж прагнула побачити світу. Одного разу вона виглянула надвір, і саме тоді надійшов якийсь князь, котрий, кинувши на дівчину безсоромним оком, одразу в неї закохався, адже була прегарна і всім милувала зір; до того ж, була єдиною царською дочкою, якій по смерті батька належало успадкувати царство. Багато наобіцяв той князь царівні, щоби домогтися її згоди; вона ж повірила обіцянкам – і погодилася. Уночі встала, маленьку собачку вбила, світильник загасила і втекла з князем.

Вранці кинулися шукати, де поділася царівна. А був тоді при палаці правителя хоробрий витязь, який завше боровся за царське право. Коли почув, що донька отак вітця зневажила, щодуху помчав їй навздогін. Уздрівши витязя, що наспіває при повній зброї, князь став із ним до герцю. Але витязь узяв гору, стяв князеві голову і повернув дівчину до палацу. Проте вона ще довго не з’являлася перед очі батькові, а все стогнала та зітхала. Почув це один мудрець, що був при царському дворі. Він завжди виступав посередником між підданими й царем, тож і цього разу, зжалившись над дівчиною, помирив її з батьком.

Царівну пошлюбили із вельми знатним мужем, і з тієї нагоди вона одержала від батька різні дарунки. Найперше отримала від нього квітчасту одіж, усю вигаптувану, а на ній написано: «Я тобі простив: більше так не роби». Дістала від царя і золотий вінець, на якому було вирізьблено: «Твоя гідність – від мене». А від свого оборонця одержала перстень із таким написом: «Я полюбив тебе: навчися і ти любити». Від мудреця-посередника отримала ще один перстень, де було вирізьблено: «Що я вчинив? Наскільки велике? Навіщо?» Від царського сина – також перстень, надписаний: «Благородна єси: благородства свого не зневажай». Від кровного брата – ще один перстень, на якому було написано: «Підійди, не бійся! Я – брат твій». А від нареченого – золоту печатку, яка підтверджувала, що до неї переходить його спадщина, і був на тій печаті напис: «Тепер ти пошлюблена: більше не гріши». Одержавши ті дари, дівчина берегла їх, доки було її життя; усіма люблена, вона в мирі скінчила дні свої.

Що таке Gesta Romanorum?

Gesta Romanorum або ж Діяння римські - це понад дві сотні оповідок різного обсягу - від кількох речень чи абзаців до кількадесяти сторінок; різного жанру та походження - тут і анекдоти часів класичної античності, і елліністичні оповіді, і байки стародавнього Сходу, і ранньосередньовічні германські перекази, і житія святих; нарешті, різної сюжетної складності - від, фактично, безсюжетних описів до повноцінних оповідань, а то й міні-романів.

Рукопис Діянь римських
Німеччина, 2-га пол. XV ст. (C)

Усі вони в різний час і за різних обставин увійшли в усний та письмовий обіг у середньовічній Західній Європі у латинських версіях, здебільшого суттєво змінених порівняно з оригіналом або давнішими варіантами і тією чи іншою мірою адаптованих до життєвих реалій та картини світу своїх нових реципієнтів. Приблизно на зламі XIII-XIV століть оповідки було об'єднано в збірку, і саме в складі цієї збірки вони набули величезної популярності як у пізньому Середньовіччі, так і в модерну добу.

Діяння римські передусім виконували роль повчальних "прикладів", або ж "екземплюмів". На цю функцію вказує те, що під час укладення збірки чи вже невдовзі після нього до абсолютної більшості оповідок було додано алегоричні тлумачення. Ці тлумачення (часто несподівані, а то й нелогічні з погляду сучасної людини) містять досить однорідну, якщо не одноманітну морально-богословську дидактичну програму, а отже, свідчать, що вже в добу постання збірки її сприймали як цілість. Отож і ми маємо підстави читати (і перекладати) Діяння римські як єдину літературну пам'ятку високого Середньовіччя, котра лише в своїй повноті до кінця розкриває інтенцію її укладачів і особливості світобачення їхньої доби.

Наступний випуск перерве цю, можливо, надто академічну лекцію конкретним прикладом середньовічного прикладу - пардон за каламбур :) - на якому спробуємо відчути смак тогочасного повчально-розважального чтива.