З Новим роком! - Оповідка LXVIII. Про те, щоб не замовчувати правду

Правди і відваги у Новому році!

Півень. Мініатюра із рукопису бестіарію. Англія, XIII ст. (C)

Правив колись Ґордіан, і жив у його державі один благородний лицар. Він мав красуню жону, яка часто зраджувала свого мужа.

Одного разу довелося чоловікові вирушити в мандри, а жінка тут-таки покликала свого коханця. А була в тієї пані служниця, котра розуміла пташиний спів. На той час, як надійшов коханець, у дворі було троє півнів. І от опівночі, коли коханець лежав із пані, перший півень запіяв. Почула його господиня й питає служницю: «Скажи-но мені, дорогенька, про що співає той півень?» А вона у відповідь: «Півень співає, що ти кривдиш свого пана». Тоді пані: «Зарізати цього півня!» Та й зарізали.

У належну годину й другий півень запіяв. Питає господиня в служниці: «Про що співає той півень?» А служниця відповіла: «Співає: "Мій товариш помер за правду, і я готовий за правду вмерти"». Тоді пані каже: «Зарізати цього півня!» Та й зарізали.

Потім третій півень запіяв. Почувши, пані питає служницю: «Про що той півень співає?» А та у відповідь: «Співає: "Дивися, слухай та мовчи – і спокійнісінько живи!"» Каже пані: «Оцього півня не ріжте!» І не зарізали його.

Художників - із професійним святом! - Оповідка LXII. Про красу вірної душі

Художник і його моделі.
Мініатюра з рукопису: Jean de Meun. Roman de la Rose.
Нідерланди, кін. XV ст. (C)

Правив колись велемудрий Ґай, і жила в його царстві одна жінка на ім’я Флорентина, напрочуд красива й мила. Такою була її краса, що три королі захопили Флорентину в полон і всі троє її зґвалтували. Після цього між королями через їхнє непомірне кохання спалахнула війна і з усіх сторін полягло безліч люду. Довідалися про це вельможі того царства, прийшли до царя та й кажуть: «Володарю, є в твоєму царстві якась Флорентина – така красуня, що через кохання до неї щодня гине безліч люду. Усе твоє царство вимре, якщо хутко цьому не зарадиш!» Почувши таке, цар звелів написати листа й запечатав його власним перснем, щоби Флорентина негайно прибула до нього. Вісник вирушив до неї з листом, але доки прибув, Флорентина померла. Повернувся вісник і повідомив царя про її смерть.

Тяжко засмутившись, що так і не побачив Флорентининої краси, цар наказав скликати з усього царства малярів, а коли вони зійшлися, мовив: «Найдорожчі, ось навіщо я за вами послав. Була одна жінка на ім’я Флорентина – така красуня, що безліч люду полягло через кохання до неї. Вона померла, а я її так і не побачив. Отож застосуйте всю свою вмілість і намалюйте її образ в усій красі – щоб я міг уздріти, чому з кохання до неї полягло стільки люду». А вони йому: «Нелегкого діла вимагаєш, володарю: така вона була красива й гожа, що жоден маляр світу достеменно її не змалює – хіба що один, котрий ховається в горах. Лише він і ніхто інший зможе вволити твою волю».

Почувши це, послав цар за тим малярем, а коли той прийшов, каже йому: «Найдорожчий, я багато начувся про твоє вміння. Отож намалюй мені достеменний образ Флорентини в усій її красі, а я тебе гідно винагороджу». А маляр у відповідь: «Нелегкого діла вимагаєш. Проте якщо дозволиш мені бодай упродовж години споглядати всіх красивих жінок твого царства, – зроблю так, як тобі до вподоби». Звелів цар скликати всіх красунь і виставити їх на огляд маляреві. Той вибрав чотирьох найгарніших, а інших відпустив додому. Почав він малювати образ черленою барвою, і котра з чотирьох жінок мала пригожіше личко, чи носик, чи ще щось, – те змальовував: беручи по частці з кожної жінки, довершував образ. Коли ж образ було викінчено, прийшов цар і, уздрівши його, мовив: «Ох, Флорентино, Флорентино, якби ти була живою, то мала б над усіх полюбити цього маляра, що намалював тебе такою красунею!»

Оповідка CV. Про віддяку за добро, а надто за праведний суд

Правив колись велемудрий Теодосій, який зір утратив. Він видав закон, щоб у його палатах повісили дзвона, і щоб кожен, хто матиме якусь справу, власноруч бив у нього; на той бій мав сходити поставлений для цього суддя і кожному чинити по правді.

Змія і жаба. З рукопису алхімічного трактату.
Англія, 2-а пол. XV ст. (С)

Жила там змія, що зробила собі кубло під самою линвою дзвона і невдовзі вивела змієнят. Коли малята вже навчилися повзати, вона подалася з ними на прохід за місто. Поки змії не було, до кубла залізла жаба і захопила його. Повернулася змія із змієнятами, побачила, що в її кублі жаба, та й ну з нею битися, проте здолати не могла: так і залишилося кубло зайнятим. Як побачила це змія, обвилася хвостом довкола линви, щосили її смикнула і вдарила, немовби промовляючи: «Зійди, судде, і вчини мені по правді, бо жаба кривду вчинила, захопивши моє кубло!» Почув суддя дзвін, зійшов і, побачивши, що це змія за линву смикає, бо жаба зайняла її домівку, піднявся назад і про все доповів цареві. Мовив йому цар: «Піди, вижени жабу і вбий її, щоб змія повернулася до себе додому!» Так усе й сталося.

Згодом, коли цар одного дня лежав у постелі, до його покою вповзла змія, а в пащі у неї – коштовний камінь. Побачивши це, слуги загукали, що, мовляв, змія у покої; а цар їм: «Не чіпайте її. Певен, що вона мені не зробить нічого злого». Тоді змія заповзла до царя на ложе й наблизилася до обличчя; а коли вже до самих очей добралася, впустила йому камінь на лице і мерщій виповзла з покою. Торкнувся той камінь обох царевих очей і він прозрів. Непомалу радіючи, цар наказав відшукати змію, але її так і не знайшли.

Цар вельми тим каменем дорожив і в мирі життя скінчив.

З Новим Роком! - Оповідка CCLXX

Нехай ваші коні завжди іржуть вчасно!

Коні. Мініатюра з рукопису бестіарію. Англія, XIII ст. (C)

Одного разу королівство залишилося без спадкоємця. Стали вельможі шукати, хто по праву має бути королем. Знайшли трьох князів, які мали право на королівство і між якими його треба було розділити. От і кажуть вельможі тим трьом князям: «Найдорожчі, якщо розділити між вами королівство, його могутність зменшиться і може постати розбрат. Отож якби вам було завгодно, щоб лише один король одержав королівство, нам усім це вийде на користь». А ті: «Нам це до вподоби, аби тільки хтось із вас вибрав з-поміж нас короля». Мудреці у відповідь: «Якщо виберемо одного, а іншого ні, можемо когось образити. Проте ми знайшли на це спосіб. Пристанете на нього – буде і вам, і нам шана та вигода, не буде заздрощів і буде усунуто всякий розкол». Князі: «Скажіть нам, що ж то ви за спосіб винайшли». Ті: «А ось який спосіб. Завтра сядете на трьох коней і на лузі, що за містом, скакатимете від початку й до кінця лугу. Чий кінь перший заірже, той буде королем і володарем». А князі: «Ото добра порада!»

Наступного дня вони приготувалися ту пораду виконати. Проте один князь потайки наказав своєму челяднику, щоб той став край лугу з кобилою, яку княжий кінь зазвичай покривав; і коли побачить, що вони під’їжджають, щоб показав її морду коневі. Той так і зробив...

Подивитися на перегони князів зібралася сила-силенна народу. І от коли вони рушили, челядник, як йому наказано, виставив на показ морду кобили. Кінь, побачивши кобилу, яку зазвичай покривав, видав голосне іржання, так що весь народ почув. І того князя згідно з угодою відразу обрали королем і коронували.

З 1 вересня! - Оповідка XCIII. Про спадок і радість вірної душі

Один могутній володар віддав своїх двох синів у науку, щоб навчалися, вправлялися, а згодом і на службу влаштувалися.

Минуло трохи часу і батько надіслав їм листа, щоб верталися додому. Почувши це, брати поспішили на батьківщину. Один із них дуже тішився, що повертається; коли він прийшов додому, його радо прийняли і спадкоємцем назвали. А от інший брат вельми зажурився своїм поверненням. Коли він прийшов додому, йому назустріч вибігла мати, кинулася цілувати сина – і відкусила йому вуста. За матір’ю підійшла й сестра і, цілуючи брата, відкусила йому носа. Далі підступив брат і вибрав йому очі, а коли надійшов батько, то вхопив сина за волосся і здер з нього шкіру.

Мораль

Найдорожчі, той багач – Бог, який віддав у науку двох синів – тіло й душу, щоб у школі сього світу навчалися, у добрих ділах вправлялися і своєї спадщини, тобто життя вічного, сподоблялися. Лист – то смерть: його надсилають людині, коли має померти. Душа, возвеселившись, повертається до Бога, а Він її радо приймає і спадщиною наділяє. Інший брат, котрий неохоче відходить, – це тіло, яке своїм поверненням смутиться; воно й не дивно, бо йому дуже скрутно доводиться. Сестра і брат його – то жаби й плазуни, які виїдають йому носа й очі; батько – гниль земна, яка поїдає волосся, шкіру і плоть. Саме про цих родичів мовиться у Йова, глава VII: «Сказав я гнилизні: "Ти – мій батько!", а хробачні: "Ти – мати мені, ти – сестра!"» [Йов 17, 14]. Отож благаймо Господа нашого... і т. д.

Оповідка CXIX. Про те, що людина - найневдячніша в світі істота

Один цар поставив над своєю державою управителя. І так його серце загордилося та запишалося, що він усіх гнобив, аби тільки все за його велінням діялося.

Поблизу царських палат був ліс, повен дичини; отож цар звелів накопати ям і вкрити їх листям, щоб звірі, зненацька туди падаючи, ставали здобиччю ловців.

Трапилося, що їхав тим лісом управитель, і так уже пишалося його серце, що йому здавалося, наче в усьому царстві нема більшого за нього. Їхав, їхав, та й упав до ями і не може вилізти. Того самого дня до ями потрапив лев, потім мавпа, а тоді ще й змія. Побачивши, що оточений тими тварюками, нажаханий управитель закричав. Почув його крик один бідняк на ім’я Ґвідон, який на віслюку возив з лісу дрова, щоб заробити собі поживу, та й підійшов до ями. Став управитель обіцяти біднякові великі багатства, якщо витягне його з ями. А Ґвідон: «Найдорожчий, я живу лише з того, що дрова вожу; змарную свою нинішню працю – зазнаю збитку». Тоді той вірою-правдою пообіцяв, що зробить Ґвідона багачем, аби лиш він його з ями витяг.

Вона не щадить і Великих... – Оповідка XXXI. Про невблаганність смерті

Читаємо, що коли помер Олександр, до нього посходилися численні філософи, і один з них мовив: «Олександр золото ховав до скарбниці, а нині його самого в золоті ховають».

А інший каже: «Вчора Олександрові було цілого світу мало, а нині йому вдосталь трьох-чотирьох ліктів савану».

А ще інший каже: «Вчора Олександр багатьох від смерті рятував, а нині сам від її стріл упав».

А ще інший каже: «Вчора він землю топтав, а нині його самого земля накрила».

А ще інший каже: «Вчора всі Олександра боялися, а нині його за ніщо мають».

А ще інший каже: «Вчора Олександр мав силу-силенну друзів, а нині не має жодного».

А ще інший каже: «Вчора Олександр військо вів, а нині військо його несе в домовині».

Смерть Олександра.
Мініатюра з рукописного збірника поем та романів.
Франція, сер. XV ст. (C)

Оповідка CCLVI

Читаємо в «Шкільній історії», що Соломон мав струся, в якого було пташеня. Соломон ростив те пташеня в скляній клітці. Струсь, не маючи змоги добратися до пташеняти, приніс із гнойовища черв’яка і помазав клітку його кров’ю. Клітка відразу розламалася і струсь визволив своє пташеня.

Струсь визволяє пташеня.
З рукопису: Speculum humanae salvationis.
Іспанія, 1-а пол. XV ст. (C)

Мораль

Той черв’як – Христос, що про Нього мовить Псалом: «Я – черв’як, не людина» [Пс. 22 (21), 7]. Адже черв’як з’являється не через плотське породження, а виводиться з земної вологи силою сонячного проміння. Черв’як має батька на небі, тобто сонце, і матір на землі, тобто земну вологу; отак і Христос мав на небесах Отця без матері, а на землі – Матір без батька.

Замкнені в клітці пташенята – то були святі отці, замкнені в клітці аду. Та ось прийшов черв’як, своєю кров’ю розламав клітку і вивів звідти святих отців. Псалом: «Він-бо сокрушив врата мідні і засуви залізні зламав» [Пс. 107 (106), 16].

Оповідка X. Про забуття

Правив колись Веспасіан і довго не мав потомства. Врешті за порадою мудреців він узяв за дружину красуню дівчину з далеких країв, довго перебував із нею на чужині, а вона породила йому нащадків. Тоді він хотів повернутися до свого царства, проте вона йому не дозволяла, а знай говорила: «Якщо від мене підеш – накладу на себе руки».

Почувши таке, цар наказав зробити два прекрасні перстені, а на двох самоцвітах вирізьбив зображення їхньої дії: на одному – образ пам’яті, на іншому – образ забуття. Вставивши ті самоцвіти в однакові персні, один із них – перстень забуття – віддав дружині, а інший взяв собі, нібито для того, щоб однакові перстені були знаком їхньої однаково палкої взаємної любові. Вона ж, прийнявши той перстень, одразу почала забувати про любов до мужа. Як побачив те цар, зрадів і переїхав до свого царства, а до жони більше не повертався. Так і скінчив своє життя в мирі.

Ініціал у гаслі "Перстень" з рукопису енциклопедії Omne bonum.
Англія, 2-а пол. XIV ст. (C)

Оповідка CXXVI. Вельми потішний приклад того, що жінкам ні в чому не можна довіряти

Макробій оповідає, що один римський хлопчак на ім’я Папірій прийшов з батьком у сенат мудреців, а вони постановили під страхом смерті берегти від розголосу своє таємне рішення. Коли хлопець повернувся додому, мати запитала в нього, що ж то було за рішення, про яке радники під страхом смерті нікому не веліли казати. А він: «Цього розкривати нікому не дозволено». Почувши це, мати почала ще дужче схиляти хлопця відкрити їй таємницю: і просьбами, і обіцянками, і погрозами, і побоями. Нарешті хлопець, щоб і матір задовольнити, і таємницю зберегти, каже: «Рішення було про те, чи одному мужеві брати собі кількох жон, чи одній жоні – кількох мужів».

Отак він їй мовив, а мати видала цю «таємницю» решті римського жіноцтва. На другий день жінки, не змовляючись, юрмою посунули до сенату, благаючи, щоб одна одружувалася з двома, а не дві – з одним мужем. Сенатори, перелякавшись такого безстидного шалу сором’язливої статі, чудувалися, звідки взялася в жінок ця нестриманість (достоту призвістка великих подій!) і що б то мало означати їхнє безсоромне прохання.

Побачивши це, хлопчак Папірій розповів сенаторам про все, що сталося; вони ж його похвалили й постановили, щоб надалі він – і ніхто інший – завше був присутній на раді сенату.

«Сумна їх доля призвела до згуби!» – Оповідка CCXXXI

Був колись один юнак на ім’я Пірам і полюбив він знатну дівчину, а вона – його. Вони б любенько собі погомоніли, та їм це ніяк не вдавалося через надмірну батьківську осторогу. І от якось дівчина призначила юнакові зустріч за містом, біля джерела, і сама рано-вранці туди подалася. Коли це ні звідси, ні звідти вискакує лев. Дівчина, втікаючи, згубила з голови покривало; а лев заплямив його кров’ю звірини, яку перед тим спіймав і зажер.

Потім лев пішов геть; аж ось і юнак до джерела надходить. Уздрівши скривавлену хусту, він подумав, що звір роздер дівицю, вийняв меча і, простромившись ним, укоротив собі віку. Тим часом до джерела повернулася дівчина, побачила простромленого мечем юнака і од великої туги тим-таки мечем себе вбила.

Пірам і Тісба.
З рукопису творів Христини Пізанської.
Франція, поч. XV ст. (C)

Мораль

Той юнак – Син Божий. Він бачить, що людський рід закривавлений та заплямлений через лева, себто диявола, який тримає людину в пащі, тобто в своїй владі; звідси – отой уривок про «левину пащу» та ін. [Пор. Пс. 22 (21), 22; 2 Тм. 4, 17]. Отут-то Син Божий, співчуваючи людині, приходить у світ і дає себе вбити, щоб потім кожна вірна душа з любові до Нього умертвляла себе постом і добрими ділами.

До дня Великого папи. – Оповідка LXXXI. Про чудесне урядження Боже і про походження блаженного папи Григорія

Григорій Великий.
Мініатюра з рукопису: Григорій Великий. Діалоги.
Німеччина, 1-а пол. XII ст. (C)

Правив колись велемудрий Марко і мав він лиш одного сина й одну дочку, яких дуже любив. На старість його схопила тяжка недуга, тож коли побачив, що вже довго не протягне, звелів покликати всіх вельмож свого царства й мовив: «Найдорожчі, знайте, що нині маю віддати Богові духа. Нічим мені душа так не тривожиться, як моєю донею, – що не видав її заміж. Ти, сину, мій спадкоємець, отож даю тобі наказ: заради мого благословення подбай, щоб вона пристойно вийшла заміж, щоб усе було, як годиться; а тим часом шануй її, наче самого себе». З цими словами цар повернувся до стіни й віддав духа. І був за ним великий плач у державі, і поховали його з великими почестями.

Відтоді почав правити царський син і робив це вельми розважно. Він дуже шанував свою сестру і напрочуд її любив: щодня сідав у кріслі навпроти неї, хоч за столом збиралася знать, і вони разом їли, а спали в одному покої на окремих ложах.

І от однієї ночі охопила молодого царя страшна спокуса: йому здавалося, що духа випустить, якщо не вдовольнить свою хіть із сестрою. Встав він з ложа, підійшов до сплячої сестри й розбудив її. Вона йому спросоння: «Володарю, що тобі треба о такій порі?» А він в одвіт: «Якщо не пересплю з тобою, не буде мені життя!» Тоді сестра: «Боронь Боже, щоб я скоїла такий страшний гріх! Згадай, як батько перед смертю зобов’язав тебе своїм благословенням, щоб ти в усьому шанував мене! Скоїш цей гріх – не уникнеш ні Божого гніву, ні людського осуду!» А він: «Будь-що-будь, а таки вволю свою волю!» Та й переспав із нею.

Оповідка CCVI. Про язичницьких богів, під якими філософи розуміють чесноти

Язичники уявляли, що є стільки богів, скільки приписуваних їм чеснот. Отож бога милостивості малювали на подобу людини, що тримає в руках розірване навпіл серце. Довкола серця було написано золотими літерами: «Милостивість». Довкола однієї половини серця було написано: «Увесь день чекаю, коли грішник од гріха відступить і зцілиться», а довкола іншої половини: «Якби не було гріха, не було б і милосердя; прощення за гріх попросиш – швидко його одержиш».

Емблема милостивості. Малюнок із літературного нотатника дворянина Гамфрі Ньютона.
Англія, кін. XV - поч. XVI ст. (C)

Мораль

Бог, Господь милостивості й лагідності, тримає розірване серце на знак того, що завжди готовий і охочий змилосердитися над грішником, який просить прощення, і ніколи не закривається від нього. Тому й мовить блаженний Єронім у першій книзі «На Одкровення»: «Дивовижна милостивість і лагідність Божа: коли чинимо переступ, Бог одразу не карає, а вливає в нас ліки благодаті, щоб виразку зцілити і до слави й утіхи нас допровадити». Тому й блаженний Августин каже в книзі «Про дух і душу»: «Нехай ніхто не зневірюється в Божому милосерді: Боже милосердя більше за наші злидні».

Як учинити справжню злуку. - Оповідка CXXXIII. Про духовну дружбу

Жив колись один король і мав двійко хортів. Коли вони були зв’язані між собою, то дуже любилися; та щойно їх відв’язували, готові були зжерти одне одного. Бачачи це, король вельми журився, бо щоразу, коли йшов на лови і відв’язував псів, щоб з ними полювати, вони починали битися, а про полювання забували. Став король питати поради і йому сказали, що треба привести дужого та лютого вовка і нацькувати на нього одного з псів; а коли вовк уже його долатиме, спустити іншого. Перший побачить, що має підмогу, і надалі пси завше любитимуться.

Так і сталося. Коли вовк уже перемагав, а пес на силі підупадав, інший пес його оборонив і вовка убив. Відтоді пси – чи зв’язані, чи відв’язані – однаково між собою любилися.

Мораль

Найдорожчі, той король – Господь наш Ісус Христос; двоє зв’язаних між собою псів – тіло і душа, пов’язані в хрещенні. Доки вони отак зв’язані, любляться; та коли їх відв’язує одне від одного смертний гріх, одразу стають між собою ворогами: «Плоть пожадає проти духа» і навпаки [Гл. 5, 17].

Що ж робити? Певна річ, треба піддати плоть покуті, щоб виступила проти вовка, себто диявола; тоді й душа збадьориться і мужньо битиметься пліч-о-пліч з плоттю. Відтоді між ними буде любов і в щасті, і в горі; їх однаково любитиме Господь і завдяки Його любові вони здобудуть життя вічне.

Василів з іменинами! - Оповідка CCLXI

Василій каже у «Шестидневі», що деякі тварини призначені для праці, але не годяться в їжу, як-от кінь, мул, віслюк. Інші тварини призначені в їжу, але не годяться до праці, як-от вівці, свині, кури, качки, пави. А ще інші тварини ні в їжу, ні до праці не годяться, а лише для охорони та чистоти дому, як-от пси і коти: пси охороняють, коти очищують.

Тварини. Декоративний ініціал з рукопису:
Григорій Великий. Моралії на книгу Йова. Німеччина, 2-га пол. XII ст. (C)

З Новим роком! - Оповідка CLXXIV. Чого природа навчає, того ніхто не здолає

У Новому році не пригрівайте змій за пазухою!

Один цар сів якось пополудні на коня та й подався на лови. Трапилося йому їхати лісом, і в тому лісі цар надибав змію, котру пастухи спіймали і міцно прив’язали до дерева. Та змія жахливо кричала. Зжалившись, цар відв’язав її й поклав собі за пазуху, щоб зігріти. А змія, відігрівшись, почала його кусати і впускати йому свою їдь. Питає цар: «Що ж ти робиш? Чому злом за добро віддячуєш?» І дано було змії мову, як колись Валаамовій ослиці, і відповіла вона: «Чого природа навчає, того ніхто не здолає. Ти зробив те, що в тобі закладено, а я згідно зі своєю природою вчинила. Ти виявив до мене стільки людяності, скільки міг, а я віддячила тобі тим, що є в мені: дала тобі отрути, бо нічого, крім неї, не маю. Я – вічний ворог людині, бо через людину мене покарано і проклято».

Отак вони сперечалися, аж нарешті позвали за суддю одного філософа, щоб справедливо їх розсудив. Каже філософ: «Мені про цю справу лише з ваших слів відомо; от якби все побачити на ділі, то й присуд можна було б винести. Змію треба прив’язати до дерева в той сам спосіб, як вона була раніше прив’язана, а володар цар нехай буде вільний. Тоді винесу присуд для кожної сторони».

Цього дня 1144 року Едессу таки взяли... - Оповідка CLIV. Про небесну батьківщину

Ґервасій оповідає, що завдяки святому образові Христа, який міститься в граді Едессі, там не може замешкати жоден єретик, жоден язичник, жоден ідолопоклонник, жоден юдей, а варвари не здатні захопити місто. Щоразу, коли наступає вороже військо, невинне дитя, ставши над міською брамою, читає лист; і того ж дня, коли його прочитано, варвари або втихомирюються, або, ослабнувши, утікають.

Град Божий. Фрагмент ініціалу. З рукопису:
Omne bonum. Англія, 2-га пол. XIV ст. (C)

Оповідка CXLIV. Про теперішній стан світу

Розповідають про одного короля, чиє королівство зненацька зазнало такої переміни, що добро обернулося злом, істина – лжею, сила – кволістю, справедливість – несправедливістю. Дивуючись переміною, король запитав про її причину в чотирьох премудрих філософів. А ті філософи, добре поміркувавши, пішли до чотирьох міських брам і кожен написав на них по три причини.

Філософи. Мініатюра з рукопису:
Augustine. La Cite de Dieu. Нідерланди, кін. XV ст. (C)

Перший написав: «Справедливістю є сила, тому в цій землі беззаконня; день є ніччю, тому в цій землі бездоріжжя; битвою є втеча, тому в державі безчестя».

Другий написав: «Один є двома, тому в державі неправда; друг є недругом, тому в державі невірність; добром є зло, тому в державі нечестивість».

Третій написав: «Розум байдикує, тому держава без імені; злодій при владі, тому держава без грошей; хрущ хоче стати орлом, то й нема в країні розважності».

Четвертий написав: «Радником є сваволя, тому землею погано рядять; гроші судять і виносять вирок, тому землею погано правлять; Бог помер, тому в державі повно грішників».

Проміняв він жінку... – Оповідка CLXXII. Про постійність вірної душі

Ґай Ворікський (легендарний прототип Ґвідона).
Мініатюра з рукопису часослова. Англія, XIV ст. (C)

Був колись в Англії король, і жило в його королівстві двоє лицарів: один звався Ґвідоном, інший – Тирієм. Ґвідон багато битв одвоював і в кожній перемогу здобував. Вельми сподобалась йому одна красуня дівчина із знатного роду, та все не міг узяти її за жону, бо заради її любові знову й знову встрявав у люті герці. Нарешті Ґвідон таки здобув дівчину в двобої і з великими почестями пошлюбив.

На третю ніч, коли відпіяли півні, лицар встав з ложа, глянув на небесну твердь і ясно побачив серед зір Господа нашого Ісуса Христа, який промовляв до нього: «Ґвідоне, Ґвідоне, багато битв ти одвоював заради любові однієї дівчини; час тобі й задля моєї любові мужньо повоювати проти моїх ворогів!» З цими словами Ісус Христос щез, а лицар збагнув: Божа воля в тому, щоб він вирушив до святої землі боронити Христа від невірних.

З міжнародним днем філософії! - Оповідка LXI. Про те, щоб завше думати наперед

Правив колись Клавдій, і мав він єдину доньку, дуже милу й пригожу. Одного разу, лежачи в постелі, він глибоко замислився, як би то вивести її в люди. Казав собі: «Якщо віддам її за багатого дурня – занапащу доньку; а от якщо за вбогого мудреця, то завдяки його мудрості вона матиме вдосталь усього, що їй треба».

Жив тоді в місті філософ на ім’я Сократ, якого король дуже любив. Покликавши Сократа до себе, король сказав йому: «Найдорожчий, чи не хотів би ти взяти мою доньку за дружину?» А той: «Звісно, предобрий володарю». Тоді король: «Коли так, то віддам її за тебе, але з однією умовою: якби моя донька померла, перебуваючи з тобою в союзі, то й ти маєш разом з нею життя утратити. То що вибираєш? Візьмеш її чи відмовишся?» А філософ йому: «Охоче її візьму, хай і з такою умовою».

Король справив їм бучне весілля. Попервах вони якийсь час жили в мирі й доброму здоров’ї, та згодом Сократова дружина смертельно захворіла. Як почув про це Сократ, тяжко зажурився, пішов до лісу й гірко плакав.

Сократ. Мініатюра з рукопису:
Guillaume de Tignonville. Les dits moraulx des philosophes.
Франція, кінець XV ст. (C)