Дякую, що завітали на сторінку Діянь римських. Її присвячено українському перекладові одного з найпопулярніших творів середньовічної латинської літератури - збірки оповідок, відомої як Gesta Romanorum. Тут з'являються українські тексти вибраних оповідок, думки, пов'язані з перекладом цієї літературної пам'ятки, а також усе, що прямо чи опосередковано пов'язане з нею і що видається цікавим - а такого є справді багато.

31 грудня 2012 р.

З Новим роком! - Оповідка CLXXIV. Чого природа навчає, того ніхто не здолає

У Новому році не пригрівайте змій за пазухою!

Один цар сів якось пополудні на коня та й подався на лови. Трапилося йому їхати лісом, і в тому лісі цар надибав змію, котру пастухи спіймали і міцно прив’язали до дерева. Та змія жахливо кричала. Зжалившись, цар відв’язав її й поклав собі за пазуху, щоб зігріти. А змія, відігрівшись, почала його кусати і впускати йому свою їдь. Питає цар: «Що ж ти робиш? Чому злом за добро віддячуєш?» І дано було змії мову, як колись Валаамовій ослиці, і відповіла вона: «Чого природа навчає, того ніхто не здолає. Ти зробив те, що в тобі закладено, а я згідно зі своєю природою вчинила. Ти виявив до мене стільки людяності, скільки міг, а я віддячила тобі тим, що є в мені: дала тобі отрути, бо нічого, крім неї, не маю. Я – вічний ворог людині, бо через людину мене покарано і проклято».

Отак вони сперечалися, аж нарешті позвали за суддю одного філософа, щоб справедливо їх розсудив. Каже філософ: «Мені про цю справу лише з ваших слів відомо; от якби все побачити на ділі, то й присуд можна було б винести. Змію треба прив’язати до дерева в той сам спосіб, як вона була раніше прив’язана, а володар цар нехай буде вільний. Тоді винесу присуд для кожної сторони».

24 грудня 2012 р.

Цього дня 1144 року Едессу таки взяли... - Оповідка CLIV. Про небесну батьківщину

Ґервасій оповідає, що завдяки святому образові Христа, який міститься в граді Едессі, там не може замешкати жоден єретик, жоден язичник, жоден ідолопоклонник, жоден юдей, а варвари не здатні захопити місто. Щоразу, коли наступає вороже військо, невинне дитя, ставши над міською брамою, читає лист; і того ж дня, коли його прочитано, варвари або втихомирюються, або, ослабнувши, утікають.

Град Божий. Фрагмент ініціалу. З рукопису:
Omne bonum. Англія, 2-га пол. XIV ст. (C)

16 грудня 2012 р.

Gesta Romanorum і українські держоргани

Випадково трапилася на очі емблема Українського державного центру радіочастот (раніше відомого як Укрдержчастотнагляд). Потяг наших чиновників до пафосної символіки - відома річ; от і тут емблему оздоблює латинський девіз:

(C)

Втім, ледве чи хтось із начальства чи працівників згаданої структури знає, що це - скорочений варіант однієї з трьох куплених за чималі гроші премудростей, котра врятувала царську горлянку в оповідці 103 Діянь римських (щоб правильно прочитати віршовану гекзаметром фразу, треба наголошувати виділені літери):
Quidquid agis prudenter agas et respice finem.
В нашому перекладі:
Що б не робив – розважно роби й озирайся на вислід.
Можна хіба що побажати всім, кого це стосується, щоб слова «Розважно роби» не розходилися з ділом і до перерізаних горлянок справа не доходила.

10 грудня 2012 р.

Оповідка CXLIV. Про теперішній стан світу

Розповідають про одного короля, чиє королівство зненацька зазнало такої переміни, що добро обернулося злом, істина – лжею, сила – кволістю, справедливість – несправедливістю. Дивуючись переміною, король запитав про її причину в чотирьох премудрих філософів. А ті філософи, добре поміркувавши, пішли до чотирьох міських брам і кожен написав на них по три причини.

Філософи. Мініатюра з рукопису:
Augustine. La Cite de Dieu. Нідерланди, кін. XV ст. (C)

Перший написав: «Справедливістю є сила, тому в цій землі беззаконня; день є ніччю, тому в цій землі бездоріжжя; битвою є втеча, тому в державі безчестя».

Другий написав: «Один є двома, тому в державі неправда; друг є недругом, тому в державі невірність; добром є зло, тому в державі нечестивість».

Третій написав: «Розум байдикує, тому держава без імені; злодій при владі, тому держава без грошей; хрущ хоче стати орлом, то й нема в країні розважності».

Четвертий написав: «Радником є сваволя, тому землею погано рядять; гроші судять і виносять вирок, тому землею погано правлять; Бог помер, тому в державі повно грішників».

3 грудня 2012 р.

Лицар Ґвідон із Gesta Romanorum і легенда про Ґая Ворікського

Оповідка про пригоди Ґвідона та його товариша Тирія – не що інше, як переробка низки вибраних епізодів та мотивів із легенди про Ґая Ворікського (Guy of Warwick, Gui de Warewic), відомої у різних середньовічних французьких та англійських версіях. Сюжет цього роману, хоч у цілому вигаданий, все ж має деякі прообрази в подіях пізньоанглосакського періоду британської історії. До решти змісту легенди можна знайти паралелі в оповідях про святих, як-от св. Алексія і св. Євстахія (чиї житія у скорочених версіях, до речі, окремо увійшли і в Діяння римські як оповідка 15 і оповідка 110).

Попри те, що епізоди нашої легенди – або фіктивні, або досить віддалені від документально засвідчених історичних подій, все ж із ними пов’язаний один цілком реальний об’єкт. Це – замок, що його 1068 року збудував Вільгельм Завойовник на місці англосакського бургу Ворік у вигині ріки Ейвон. Від 1088 року ця твердиня стала оселею графів Ворікських.

Період найінтенсивнішої розбудови замку припав на XIV ст. – приблизно на той час, коли було створено найвідомішу літературну версію легенди про Ґая Ворікського – віршований роман середньоанглійською мовою, котрим, імовірно, скористався і укладач збірки Gesta Romanorum. Отож в уяві тогочасної аудиторії роману (і оповідки з Діянь римських) саме в цій величній твердині покинув вагітну дружину наш герой; а повернувшись, там-таки, не впізнаний нею, приймав від неї милостиню. Недарма найвищу вежу замку (справа на фото) ще й донині називають «вежею Ґая».

Ворікський замок (Warwick Castle) (C)

27 листопада 2012 р.

Проміняв він жінку... – Оповідка CLXXII. Про постійність вірної душі

Ґай Ворікський (легендарний прототип Ґвідона).
Мініатюра з рукопису часослова. Англія, XIV ст. (C)
Був колись в Англії король, і жило в його королівстві двоє лицарів: один звався Ґвідоном, інший – Тирієм. Ґвідон багато битв одвоював і в кожній перемогу здобував. Вельми сподобалась йому одна красуня дівчина із знатного роду, та все не міг узяти її за жону, бо заради її любові знову й знову встрявав у люті герці. Нарешті Ґвідон таки здобув дівчину в двобої і з великими почестями пошлюбив.

На третю ніч, коли відпіяли півні, лицар встав з ложа, глянув на небесну твердь і ясно побачив серед зір Господа нашого Ісуса Христа, який промовляв до нього: «Ґвідоне, Ґвідоне, багато битв ти одвоював заради любові однієї дівчини; час тобі й задля моєї любові мужньо повоювати проти моїх ворогів!» З цими словами Ісус Христос щез, а лицар збагнув: Божа воля в тому, щоб він вирушив до святої землі боронити Христа від невірних.

23 листопада 2012 р.

Рік Діянь в інтернеті

Рівно рік тому з'явилася ця сторінка, яка знайомить із наразі маловідомим в Україні твором європейської літератури Середньовіччя - збіркою Gesta Romanorum - та його українським перекладом.

Календар з абатства Цвіфальтен. Німеччина, XII ст. (C)

Дякую всім, хто читав і читає мої дописи. Сподіваюся, в них ви знайшли для себе щось корисне, пізнавальне чи розважальне. Ймовірно, ті, кого ви знаєте, але хто не знає про сторінку Діяння римські, також могли б скористати. Отож буду ще більше вдячний, якщо з нагоди річниці Діянь римських в інтернеті у кількох словах поділитеся зі своїми мережевими друзями та знайомими, чому, на вашу думку, варто читати цю сторінку. Не забудьте подати адресу:

http://gesta-romanorum-ua.blogspot.com

Можете також порадити представництва Діянь римських у мережі Facebook та в LiveJournal.

А я зі свого боку старатимуся, щоб і надалі було цікаво :)

Р. П.

15 листопада 2012 р.

З міжнародним днем філософії! - Оповідка LXI. Про те, щоб завше думати наперед

Правив колись Клавдій, і мав він єдину доньку, дуже милу й пригожу. Одного разу, лежачи в постелі, він глибоко замислився, як би то вивести її в люди. Казав собі: «Якщо віддам її за багатого дурня – занапащу доньку; а от якщо за вбогого мудреця, то завдяки його мудрості вона матиме вдосталь усього, що їй треба».

Жив тоді в місті філософ на ім’я Сократ, якого король дуже любив. Покликавши Сократа до себе, король сказав йому: «Найдорожчий, чи не хотів би ти взяти мою доньку за дружину?» А той: «Звісно, предобрий володарю». Тоді король: «Коли так, то віддам її за тебе, але з однією умовою: якби моя донька померла, перебуваючи з тобою в союзі, то й ти маєш разом з нею життя утратити. То що вибираєш? Візьмеш її чи відмовишся?» А філософ йому: «Охоче її візьму, хай і з такою умовою».

Король справив їм бучне весілля. Попервах вони якийсь час жили в мирі й доброму здоров’ї, та згодом Сократова дружина смертельно захворіла. Як почув про це Сократ, тяжко зажурився, пішов до лісу й гірко плакав.

Сократ. Мініатюра з рукопису:
Guillaume de Tignonville. Les dits moraulx des philosophes.
Франція, кінець XV ст. (C)

6 листопада 2012 р.

Бабусі - опора режиму. - Оповідка LIII. Про те, щоб не міняти добрих правителів

Валерій Максим розповідає, що всі сиракузці прагнули смерті Діонисія, правителя Сицилії, окрім однієї старенької, котра завше в ранкову годину молила богів, щоб він її пережив. Дивуючись, Діонисій запитав її, чому про таке молиться, а вона відповіла: «Замолоду я прагнула позбутися жорстокого тирана, але натомість іншого отримала; потім того другого прагнула позбутися – і ось маю третього. Тепер мені страшно, що на твоє місце прийде ще гірший, тож і молюся щоднини за твоє життя». Почувши це, Діонисій більше нікого не кривдив.

Мораль

Найдорожчі, у Старому Завіті Бог дуже суворий і нікого не щадить: око за око, зуб за зуб. Допіру прийнявши нашу плоть, Він став до нас щедрим і милостивим; тож молімося, щоб не було в нас іншого володаря, крім Господа нашого Ісуса Христа, який сподобив нас... і т. д.

19 жовтня 2012 р.

Як соловейко від океану до океану мандрував

Мудрий соловей із середньовічної латинської оповідки (167 у збірці Gesta Romanorum), виявляється, побував і в Україні. Ось казка «Як соловейко чоловіка розуму навчив», записана на Поділлі в середині XIX ст.:

Єден чоловік піймав соловейка і хтів його з’їсти. Але пташок каже до нього: «Не наїшся ти мною, чоловіче! Але пусти мене, і я тебе вивчу трьох речей, котрі тобі в великій пригоді стануть». Той чоловік втішився і обіцяв пустити, якщо добре скаже. І каже соловейко першу річ: «Нігди того не їж, чого не годиться». Друга річ: «Нігди того не жалуй, що ся вернути не може». Третя: «Речам неподобним не давай віри».

Чоловік, почувши тії речі, пустив соловейка. А він хтів дізнати, чи навчився той чоловік його ради. Полетів вгору і каже до нього: «О, зле-сь зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб в собі маю, ніколи не пустив би-сь мене! Бо в мені єсть дорога і велика перла; скоро би-сь її дістав, зараз багачем би-сь зістав».

Чувши тоє, чоловік дуже зажурився, підскочив вгору до соловейка і просив, щоб ся вернув до нього. Каже соловейко: «Тепер я пізнав, що-сь дурний чоловік. Все, що-м тебе вчив, перестав-ись слухати. І жалуєш того, що ся не вертає. І, – каже, – неподібній речі ти повірив! Дивися ж: який я малий! Де ж в мені можеть ся велика перла помістити?!»

Та й полетів собі.


(Казки про тварин. Збірник / Упорядкування І. П. Березовського. Київ: Наукова думка, 1976. С. 391).

Перше, що спадає на думку, – сюжет було запозичено із котроїсь із староукраїнських версій збірки Gesta Romanorum. Проте саме цієї оповідки немає серед 39-и, що увійшли до стродруків вибіркового польського перекладу Діянь римських, на основі якого постали і переклади староукраїнською. Насправді ж батьківщина мудрого солов’я – не на Заході, а на Сході.

12 жовтня 2012 р.

Оповідка CLXVII. Про те, щоб слухатися доброї поради

Одного разу стрілець упіймав пташку, що зветься соловей. І от уже хотів її вбити, коли це соловей промовляє до нього людським голосом: «Чоловіче, яка тобі вигода мене вбивати? Черева мною не наситиш; а от якщо відпустиш мене, дам тобі три поради. Пильно їх дотримаєшся – велику користь здобудеш». Стрілець, приголомшений солов’їними словами, пообіцяв відпустити пташку, якщо вона повість йому ті три корисні поради. Тоді соловей каже: «Що ж, слухай! Перша порада: ніколи не лови невловимого. Вислухай і другу: ніколи не шкодуй безповоротно втраченого. А ось і третя: ніколи не вір неймовірному слову. Оці три речі добре виконуй – і тобі буде добре».

Соловей. Мініатюра з рукопису:
Jacob van Maerlant. Der Naturen Bloemen.
Фландрія, бл. 1350 р. (C)
Чоловік, як і обіцяв, випустив солов’я. Той, спурхнувши в повітря, солодко защебетав, а коли скінчив свій спів, мовив до нього: «Горе тобі, чоловіче, недобре ти вирішив! Оце щойно ти втратив величезний скарб, адже в мене всередині перлина, більша за струсяче яйце!» Почувши це, стрілець тяжко зажурився, що відпустив солов’я, а тоді розставив свої сіті й намагався знову спіймати його, приманюючи такими словами: «Ходи до мене додому; в усьому тобі догоджатиму, з власної руки годуватиму і досхочу літати дозволятиму». Тоді соловей: «Отепер напевно знаю, що ти нетяма: жодне з моїх слів не пішло тобі на користь. Ти шкодуєш за безповоротно втраченим; не можеш мене спіймати – а все одно розставляєш сіті; до того ж, повірив, що в мене всередині така перлина, – а я ж увесь своїм розміром до струсячого яйця не дотягну! Дурень ти і дурнем зостанешся».

З цими словами соловей полетів геть; а чоловік, сумний та невеселий, пішов додому і більше тієї пташки не бачив.

9 жовтня 2012 р.

Gesta Romanorum у староукраїнських перекладах

Появу найдавніших українських перекладів Діянь римських завдячуємо стародрукам польської версії, що містили 39 вибраних оповідок. Староукраїнські тексти, які постали на основі польського перекладу, розкидані по рукописних збірниках, що походять з різних земель України, – від Карпат до Полтавщини.

Наприклад, збірник Філіпа Федоровича, міського писаря із Сенчі (Лубенський полк), укладений 1693 року, містить староукраїнський переклад шести оповідок із Gesta Romanorum; серед них і історія про кмітливого коваля Фоку (оповідка 57). Її переклад староукраїнською ми вже подавали за виданням:

Хрестоматія давньої української літератури / Упорядкував академік О. І. Білецький. Київ: Радянська школа, 1967. С. 750-751 (електронний текст також доступний на сайті «Ізборник» ).

У тій-таки хрестоматії на с. 751-753 міститься видання скороченої староукраїнської версії оповідки 81 (середньовічної легенди про походження та життя папи Григорія Великого), що збереглася в збірнику священика із Шаргорода 1660 року (електронний текст). Таких більш чи менш близьких до оригіналу українських версій легендарного життєпису папи Григорія відомо декілька; на їх основі постали й фольклорні переробки, зокрема віршовані. Хтозна, чи не за посередництвом схожої народної адаптації сюжет іншої оповідки з Gesta Romanorum – 106, про трьох подорожніх і хлібину – потрапив у співомовку Степана Руданського.

До збірника із карпатського села Хітар (перша половина XVIII ст.), виданого відомим фольклористом Володимиром Гнатюком, увійшли дві оповідки Діянь римських – 59 (про зухвалого царя Йовініана) і 80 (про пустельника і ангела). Повне видання збірника:

Гнатюк В. Легенди з Хітарського збірника (1-ї половини XVIII в.) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 1897. Т. 16. Кн. 2. С. 1-38.

Доступнішим є перевидання (з деякою модифікацією правопису) історії про царя Йовініана з Хітарського збірника у книзі:

Українська література XVII ст. / Упорядкування В. І. Крекотня. Київ: Наукова думка, 1987. С. 481-489 (електронний текст).

На основі ще одного карпатського рукопису підготував своє видання староукраїнської версії восьми оповідок із Діянь римських Юліан Яворський:

Яворский Ю. А. Повести из «Gesta Romanorum» в карпато-русской обработке конца XVII в. Прага, 1929.

За іншої нагоди трохи детальніше згадаємо про збірник карпатського походження, відомий як «рукопис Степана Самборини» (перша половина XVIII ст.), котрий містив найповніший із відомих староукраїнських зводів Діянь римських, адже до нього увійшли переклади всіх 39 оповідок польської версії.

1 жовтня 2012 р.

З Міжнародним днем лікаря! – Оповідка LXXVI. Про злагоду.

Жили собі в одному місті два пречудові лікарі, в усякому лікарстві обізнані. Хто б до них не прийшов – усіх зціляли від будь-якої недуги, тож люди вже й не знали, котрий із них кращий. З часом і між ними зайшов спір, хто з них веде перед у досконалості. От один і каже іншому: «Дорогенький, не сварімося, не заздрімо й не сперечаймося, хто з нас досконаліший лікар, а виконаймо одне завдання: котрий не впорається, буде слугою іншому». А той: «Що ж то за завдання?» Тоді перший: «Я безболісно виберу тобі обидва ока й покладу на столі, а потім, щойно забажаєш, без жодної шкоди вставлю назад у голову. Якщо й ти зможеш те саме зі мною зробити, будемо рівня й дбатимемо один про одного, наче брати; якщо ж котрийсь не впорається, стане слугою». А той: «Прекрасне випробування! Залюбки на все пристаю».

Лікар і пацієнт.
Збірник медичних трактатів. Італія, XIV-XV ст. (C)
Лікар, який запропонував змагатися, взяв своє причандалля, помазав товаришеві очі ззовні й зсередини якоюсь вельми шляхетною мастю, а тоді тим причандаллям вийняв йому обидва ока. Поклавши їх на стіл, каже: «Ну, як воно з твого погляду?» А той: «Звісно, що ніяк. Не маю жодного погляду, бо позбувся очей; але й болю не відчуваю. Тепер, будь ласка, поверни мені очі, як обіцяв». Товариш у відповідь: «Охоче спробую». Взяв він тієї масті, знову помазав очі з зовнішнього й внутрішнього боку, вставив їх на місце й питає: «Дорогенький, а зараз як воно тобі бачиться?» А той: «Бачиться, що все гаразд, бо коли ти виймав мені очі, я геть не відчував болю».

Тоді перший лікар мовить: «Що ж, тепер тобі зостається те саме зі мною зробити». А той: «Я готовий». Як і його товариш, він взяв своє причандалля і масть, помазав нею ззовні й зсередини, тоді вийняв першому лікареві очі, поклав на стіл і каже: «Дорогенький, що бачиш?» А той: «Бачу, що втратив очі, але геть не відчуваю болю. Тепер, коли твоя ласка, я хотів би назад їх отримати».

24 вересня 2012 р.

Стаття про Gesta Romanorum на українській Вікіпедії

Раніше там була коротка стаття-заготовка, тепер її трохи розширено, особливо в бібліографічній частині. Користуйтеся, покликайтеся, доповнюйте.

Римські діяння

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

20 вересня 2012 р.

Пригоди Євстахія Плакиди. - Оповідка CX. Про чудесне повернення заблудлих і милостиву розраду страждущим

Правив колись цар Траян і жив у його царстві лицар на ім’я Плакида, царський полководець. Той лицар був у ділах милосердя вельми завзятий, проте поклонявся ідолам. Мав він і жону тієї самої віри, таку ж милосердну. Вона привела лицареві двох синів, а він подбав про гідне їхнього шляхетства виховання.

Своєю наполегливістю в добрих ділах той лицар заслужив просвітлення, щоб ступити на путь істинний. Одного дня, полюючи, він натрапив на стадо оленів, серед яких приглянув собі найбільшого та найкрасивішого. Цей олень відбився від інших і кинувся в лісові хащі. Поки інші лицарі займалися рештою оленів, Плакида того одного з ока не спускав і щодуху наздоганяв. От-от був би його зловив, та олень на стрімку кручу вискочив; надбігши, почав Плакида думати-гадати, як же того оленя спіймати.

Видіння св. Євстахія.
Vincentius Bellovacensis. Speculum historiale.
Франція, бл. 1335 р. (C)
Приглянувся він пильніше до оленя, і от бачить у нього між рогами обрис святого хреста, що ясніше від сонця сяє, ще й образ Христа Ісуса. Заговорив Христос до лицаря через вуста оленя, як колись до Валаама через ослицю, і мовив йому: «Плакидо, чого мене переслідуєш? Я задля тебе явився тобі в цій тварині. Я – Христос, якого ти, не відаючи, почитаєш. Твоя милостиня дійшла до мене, і я прийшов, щоб через оленя, на якого полюєш, тебе вполювати». Інші ж кажуть, що то сам образ, який з’явився між рогами оленя, вимовив ці слова.

Як почув це Плакида, великий страх його охопив і він упав з коня на землю. Щойно за годину прийшов до себе, підвівся з землі та й каже: «Об’яви мені те, що мовиш, і повірю в тебе». Тоді Христос йому: «Плакидо, я – Христос, який небо і землю сотворив, який світлу наказав явитися і від темряви його відділив, який пори, дні та роки встановив, який людину з пороху земного утворив; який заради спасіння людського роду з’явився на землі во плоті, і був розп’ятий та похований, і на третій день воскрес».

Почувши це, Плакида знову впав на землю і мовив: «Вірю, Господи, що ти – той, хто все сотворив, і що заблудлих навертаєш». І сказав йому Господь: «Якщо віриш, іди до єпископа града твого і проси, щоб охрестив тебе». Тоді Плакида: «Чи волиш, Господи, щоб я звістив се моїй жоні та дітям, щоб і вони в Тебе увірували?» А Господь йому: «Звісти їм, щоб і вони, як ти, очистилися, а завтра повертайся сюди: знову явлюся тобі й докладніше відкрию, що має статися».

17 вересня 2012 р.

Оповідка XIV. Про пошану до батьків.

Правив колись Доротей, і запровадив закон, щоб діти своїх батьків доглядали й утримували. А жив у ті часи в його царстві один лицар, що мав гарну і чесну дружину, яка народила йому сина. Якось лицар вирушив у мандри. По дорозі його взяли в полон і тяжко ув’язнили, а він одразу написав дружині й синові, щоб ті його викупили.

Як довідалася про це дружина, тяжко зажурилася і так гірко плакала, що осліпла. Тоді син каже матері: «Піду-но я по вітця мого, викуплю його з в’язниці». А мати у відповідь: «Не підеш! Ти – моя єдина дитина, радість моя і половина душі! Що, як з тобою те саме станеться? Невже тобі миліше викупляти батька, який далеко, ніж доглядати матір, яка тут, із тобою? Якщо вже двоє між собою рівні, то треба схилятися до того, хто поруч. Ти – син мій і батьків, але я – тут, а він – далеко. Отож роблю висновок: аж ніяк не можеш мене покинути, щоб навідати батька».

Син дуже гарно їй на те відповів: «Хоч я вам обом дитина, проте першопричина мого народження – батько: він – причина діяльна, а ти – уліжна; він вирушив на чужину, а ти – сидиш дома; його схоплено і тяжко ув’язнено, а ти – на волі; він в руках недругів, а ти – серед друзів; його замкнено, а ти – свобідна. Ти сліпа, але й він світу не бачить, а лише кайдани, рани й бідування. Тому-то й хочу за батьком податися і викупити його». Так воно й сталося, і всі хвалили сина, що стільки потрудився заради батькового відкуплення.

10 вересня 2012 р.

Рукопис старочеського перекладу Gesta Romanorum

Один із трьох вцілілих донині рукописів перекладу Діянь римських середньовічною чеською мовою, так званий Бережницький (Březnický) рукопис, зберігається у Національному музеї книги в Празі. На цьому початковому аркуші міститься оповідка 14 «Про пошану до батьків».

Початковий аркуш рукопису старочеського перекладу Діянь римських.
1443 р. (C)

Хто має бажання, може повправлятися у відчитуванні середньовічного чеського письма і перекладі зі старочеської. Нижче - збільшене зображення тексту на лицьовій і частині зворотної сторони аркуша, а також, для порівняння, його транскрипція друкованими літерами.

7 вересня 2012 р.

Gesta Romanorum і гуцульська легенда про озеро Несамовите

В описі оселі бісів у нещодавно розміщеній оповідці 162 Діянь римських ідеться про бездонне гірське озеро, яке, коли в нього кинути камінь, спричиняє бурю. Випадково пригадалося, що в українських Карпатах, в селах довкола Чорногори побутує схоже повір’я про озеро Несамовите.

Озеро Несамовите (C)

Запис цієї легенди вдалося відшукати в етнографічно-есеїстичній праці Марії Влад (Стрітеннє. Книжка гуцульських звичаїв і вірувань. Київ: Український письменник, 1992). Порівняння з текстом середньовічної латинської оповідки вражає.

5 вересня 2012 р.

Gesta Romanorum or entertaining moral stories

Обкладинка одного з перевидань першого і наразі єдиного сучасного англійського перекладу Діянь римських, що його виконав Чарлз Свон.

New York: Dover Publications, 1959. (C)

Книжка вийшла в нью-йоркському видавництві «Dover Publications», яке спеціалізується на перевиданні творів, котрі стали бібліографічною рідкістю, проте залишаються популярними серед читачів.

30 серпня 2012 р.

Оповідка CLXII. Про те, щоб утримуватися від прокльонів.

Річ нечувану та незвичну, а проте сповнену спасенної поради і перестороги для необачних оповідає Ґервасій Тілберійський у слові до Оттона, римського царя.

У Каталонії, в єпископстві Жиронському, є височезна гора із стрімкими, подекуди неприступними схилами, а на її вершині – западина, повна чорної, непроглядної вглиб води. Кажуть, там є оселя бісів, простора, наче палац, яка замикається воротами; а вигляд тієї оселі, як і самих бісів, незнаний і невидимий для посполитих. Кинеш у те озеро камінь чи шматок чогось важкого – відразу здіймається буря, неначе це бісів потривожено. Частину гори вкривають вічні сніги і суцільна крига; там сила кришталю; туди ніколи не зазирає сонце. Біля підніжжя гори тече потік із золотим піском; з того піску добувають золото, яке простолюд називає «плащем». На самій горі та в її околицях копають срібло, а родюча земля буяє розмаїттям.

У селі, що під горою, жив один землероб. Одного дня він порався удома по господарству, а маленька донечка діймала його своїм ненастанним і невгамовним рюмсанням. Врешті-решт, як то буває спересердя, чоловік послав її к бісу. І от на необачні слова нагодився той, кому цими словами було доручено дитину: ціла юрма бісів незримо вхопила дівчинку і забрала з собою.

20 серпня 2012 р.

До дня св. Бернарда. - Оповідка CLXX. Про покликання грішника на шлях покаяння.

Гравець в кості.
Huon de Meri. Li tornoiemens Antecrist.
Франція, поч. XIV ст. (C)
Один гравець перестрів блаженного Бернарда, коли той їхав на коні, і каже йому: «Отче, зіграймо в кості. Ставлю свою душу проти твого коня». Святий Бернард одразу ж спішився й мовив: «Випаде тобі більше очок, – мій кінь твоїм буде; а мені більше випаде, – твоя душа буде моєю». Гравець погодився, відразу ж узяв троє костей і кинув. Випало сімнадцять очок і він уже було схопив коня за вуздечку, наче свого. Тоді святий Бернард: «Синку, на трьох костях можна було й більше набрати». І, взявши кості, кинув. Випало вісімнадцять очок – на очко більше, ніж у гравця. Уздрівши це, той віддав себе в послух отцеві своєму Бернардові, а згодом, щасливо скінчивши святобливе життя, відійшов до Господа.

Мораль

Св. Бернард і молільник.
Часослов. Франція, кін. XIV ст. (C)
Найдорожчі, той гравець – світська людина, віддана та піддана всякій марноті; святий Бернард – второпний предстоятель чи сповідник, котрий мусить вельми розважливо грати, показуючи людині таке життя, яке буде грою і втіхою для її душі. Мусить свого коня поставити, тобто власне серце й душу до труду заставити, щоб вивести заблудлого на путь істинний, як мовить апостол: «Христос поклав за нас свою душу, і ми повинні за братів наших душі класти» [Пор. 1 Йо. 3, 16]; ми ж бо всі браття від одного батька Адама, тож недарма любитися маємо.

Троє костей – Отець, Син і Святий Дух; вони мають багато очок, себто нескінченну радість, яку треба показувати й переповідати грішникові. Про це – в Євангелії: «У домі Отця мого осель багато» [Йо. 14, 2]. Навіть більше: там стільки радості, що око не бачило й вухо не чуло; ані людська мисль не може висловити, що приготував Бог тим, хто Його любить [Пор. 1 Кр. 2, 9]. Там – спочинок без труду, життя без смерті, радощі без плачу, одне слово – повнота всякої радості. Нехай до неї... і т. д.

15 серпня 2012 р.

Gesta Romanorum, три царі і Кельнський собор

Кельнський собор, 1248-1880 рр. (C)

15 серпня 1248 року було закладено наріжний камінь Кельнського собору. Його почали будувати спеціально для того, щоб помістити цінну здобич, яку 1162 року забрав із пограбованого Мілана імператор Фрідріх I Барбаросса, – мощі царів-волхвів, котрі йшли зі Сходу вітати новонародженого Ісуса.

Про те, як король Данський їздив до Кельна вшановувати ці мощі й що з ним трапилося – в оповідці «Про трьох царів».

10 серпня 2012 р.

Лаврентіїв - з іменинами! - Оповідка CCI. Про походження святого Лаврентія.

Один великий король Іспанський, язичник, не мав потомства. Він підносив великі скарби своїм богам, щоб одержати потомство, та все марно. Тоді йому потайки вказали на одного пустельника-християнина, а той відповів королю: «Хочеш потомства? Дам тобі цілющу пораду». Король запевнив, що зробить усе, як накаже пустельник, а той звелів йому стати християнином. Пообіцяв король, що охреститься; так воно й сталося. Невдовзі королева зачала і породила красеня сина. І охрестилася королева з усіма своїми служницями, і так само король з усією челяддю, і все королівське військо. Бачачи те чудо, яке Христос явив на королеві, котра була безплідною, всі вельми дивувалися.

Але ворог роду людського, страждаючи, що втратив стільки душ, перекинувся новонародженим, а самого спадкоємця взяв і заніс до Рима в ліс, почепив його в кошику на лаврі й зоставив так висіти; сам же диявол під видом дитини залишився при королю і багато образ завдавав і йому, і всій його челяді: в усьому був прикрий, ні королеви, ні інших не слухався. Бачачи це, батьки (які гадали, що то їхній син) вельми збентежилися і зреклися свого хрещення. Зганивши Бога, король став ще гіршим, ніж був, і переслідував християн. Отак сповнилася воля диявола.

Папа Сикст, вийшовши вранці до лісу на прохід, почув плач хлоп’яти, що висіло підвішене в кошику. Він забрав його з собою, іменем Пресвятої Тройці охрестив і досконало в католицькій вірі настановив; а при хрещенні дав йому ім’я Лаврентій. Отак папа ростив те хлоп’я і від самого дитинства привчав його до молитви. Хлопець виріс і став красень красенем: волосся кучеряве, очі чорні, ще й рум’яним лицем вабить; а ноги й руки – довгі та стрункі.

Святий Лаврентій.
Мініатюра з рукопису: Часослов. Франція, кін. XV ст. (C) 

Довідався про нього один великий барон, що був бездітний і не мав спадкоємця, випросив Лаврентія у папи Сикста і, як сказано, зробив його спадкоємцем свого маєтку. А коли хлопець пішов до школи, інші школярі насміхалися з нього й примовляли: «Ти був у кошику підвішений, а не з істинного сімені породжений! Той пан, який тебе за спадкоємця вибрав, сам себе, нещасний, обманює: називає тебе своїм сином і гадає, що ми нічого не знаємо!» І додавали: «Не на законному ложі тебе зачато!»

7 серпня 2012 р.

...das ist der Roemer Tat

Німці – безперечні рекордсмени за кількістю перекладів збірки Gesta Romanorum.

Середньовічні німецькі переклади Діянь римських перебували в рукописному обігу ще до того, як на початку 1470-х було вперше видано друком оригінал. Німецька версія збірки потрапила на друкарський прес в Ауґсбурзі 1498 року, а потім ще раз, після переробки й доповнення, – в Страсбурзі 1538 року.

У XIX ст., на хвилі зацікавлення давньою німецькою літературою, середньовічний переклад на основі одного з рукописів перевидав Адальберт Келлер:

Gesta Romanorum das ist der Roemer Tat / Herausgegeben von Adalbert Keller. Quedlinburg – Leipzig: Gottfr. Basse, 1841.

Проте на часі було засвоєння літературної пам’ятки сучасною німецькою мовою,

3 серпня 2012 р.

Gesta Romanorum і татуювання

Нещодавно писав про цитати з Діянь римських на футболках, чашках тощо, а тут люди власне тіло прикрашають.

(C)

Напис, що біжить шкірою цього симпатичного хлопця, – не що інше, як перша куплена премудрість з оповідки 103 мовою оригіналу:
[Quidquid agis p]rudenter agas et respice finem.
Вислів став «крилатим» не лише через свій зміст, а й, великою мірою, через форму: це вірш-гекзаметр. Отож для того, щоб зберегти афористичність, віршований розмір відтворено і в нашому перекладі:
Що б не робив – розважно роби й озирайся на вислід.

31 липня 2012 р.

Оповідка CIII. Про те, що все треба робити розважно й обачно.

Правив колись Доміціан, дуже мудрий і вельми справедливий: нікому не давав уникнути правосуддя.

Одного разу, коли цар сидів за столом, надійшов якийсь купець і постукав у браму. Воротар відчинив йому і спитав, чого він хоче. А той: «Я – купець, маю на продаж дещо корисне для царської особи». Почувши це, воротар його впустив і купець дуже почтиво привітав царя. Мовив до нього цар: «Найдорожчий, що ж то за крам ти приніс на продаж?» А той: «Три премудрості, володарю». Цар: «І по скільки просиш за кожну премудрість?» Купець: «По тисячі флоринів». Тоді цар йому: «А що, коли мені твої премудрості не згодяться? Даремно гроші витрачу!» А купець: «Володарю, якщо мої премудрості не стануть тобі в пригоді, поверну гроші». Мовив цар: «Добре говориш. Що ж, розповідай, які ж то премудрості хочеш мені продати». А той: «Володарю, перша премудрість така: "Що б не робив – розважно роби й озирайся на вислід". Друга: "Ніколи не звертай з битої дороги на стежку". Третя: "Ніколи на ставай на ночівлю в домі, де господар – старий, а жона – молоденька". Оцих трьох порад тримайся, і буде тобі добре».

Цар заплатив купцеві за кожну премудрість по тисячі флоринів, і першу з них – оту: «Що б не робив...» – звелів надписати у чертогу, в покої і скрізь, де він зазвичай ходив, а також на скатертях, що на них їв.

Голяр. Гральна карта. Австрія, бл. 1455 р. (C)
Невдовзі по тому чимало людей у царстві змовилися вбити царя за те, що був такий справедливий; а що не могли цього скоїти відкрито, то підмовили царського голяра, щоб, коли голитиме цареві бороду, перерізав йому горло, і матиме за це винагороду. Одержавши гроші, голяр пообіцяв усе вірно виконати. І от коли цареві треба було поголитися, голяр намочив бороду, почав голити, а тоді глянув додолу й побачив довкола царевої шиї рушник з написом: «Що б не робив...» Прочитавши його, подумав собі голяр: «Оце я найнявся нині вбити людину. Якщо це зроблю, препогано скінчу, бо мене засудять на щонайганебнішу смерть. Справді, що б не робив, а таки треба озиратися на вислід, як мовить сей напис». Голяреві почали тремтіти руки, та так, що він аж бритву впустив. Зауваживши це, спитав його цар: «Що з тобою? Ану кажи!» А той: «Володарю, змилуйся наді мною! За гроші я погодився нині вбити тебе, але була на те Божа воля, щоб я випадково прочитав напис на рушнику: "Що б не робив..." і відразу ж збагнув, що скінчу найганебнішою смертю. Тому й затремтіли мені руки». Почувши це, подумав собі цар: «Оце ж перша премудрість врятувала мені життя. В добру годину я за неї заплатив!» А голяреві мовив: «Більше не зраджуй. Прощаю тобі».

13 липня 2012 р.

Перейти Рубікон. - Оповідка XIX. Про гріх гордині

Читаємо в діяннях римських, що був колись у римлян князь на ім’я Помпей, який узяв за дружину дочку одного шляхтича, котрий звався Цезарем. І змовилися між собою оті двоє запанувати над усією вселенною.

Якось Помпей послав Цезаря завойовувати різні країни – бо той був молодий і йому більше годився такий труд, – а сам зостався за старшого в Римі, щоб охороняти державу від набігів. І постановив Помпей Цезареві, що той має повернутися, доки мине п’ять років; коли ж не повернеться, то назавжди позбудеться влади.

Отож Цезар зібрав військо і пішов на ті країни. Там він натрапив на войовничий люд, якого не зумів у встановлений строк підкорити. Воліючи радше Помпея прогнівити, ніж війну припинити, Цезар на свій страх і риск залишився в чужині ще на п’ять років. Тоді Помпей, тяжко образившись, заказав йому вхід до міста Рима – мовляв, надалі хай навіть зближатися до нього не сміє.

Цезар переходить Рубікон. З рукопису:
Baudouin d'Avennes. L'histoire tripartite.
Нідерланди, 1473 р. (C)
Проте Цезар, скінчивши війну, таки рушив до Рима, і по дорозі переправлявся з військом через ріку, що звалася Рубікон. Тоді-то явилася йому велична постать, що стояла посеред ріки й мовила до нього, кажучи: «Цезарю, якщо ти йдеш до Рима з миром, то йди собі далі; якщо ж ні – не смій туди входити!» А Цезар їй в одвіт: «Я завжди воював і охоче зносив усі труди заради честі й користі міста Рима, то й далі так робити прагну: боги, до яких молюся, мені свідками!»

По тих його словах постать щезла, і Цезар, підстьобнувши коня, переїхав ріку. Та коли вже сягнув того берега, спинився й мовив: «Отут і миру кінець, бо мені відібрали владу!» Від того дня Цезар ненастанно переслідував Помпея і як міг йому шкодив.

11 липня 2012 р.

Gesta Romanorum розтягують на цитати

Поки що, на жаль, не в українському, а в англійському перекладі. Американський виробник подарунків та сувенірів Zazzle, поміж іншим, випускає продукцію із знаменитими цитатами. Серед них - «If the end be well, all is well»: так у перекладі Чарльза Свона відтворено слова розумного лицаря з оповідки 67 Діянь римських: «Si finis bonum erit, totum bonum erit».

Zazzle пропонує килимки для мишки, чашки та футболки, прикрашені цим висловом - і точним посиланням на його джерело:




5 липня 2012 р.

Добре те, що добре кінчається. - Оповідка LXVII. Про те, що в кінці часів не матимемо виправдання

Правив колись мудрий Максиміан і жили в його королівстві двоє лицарів, які дуже любили один одного. Один був розумний, а інший дурний. От розумний і каже дурному: «Чи не хотів би ти стати моїм побратимом? Нам обом це на користь вийде». А той: «Залюбки». Тоді мовить розумний лицар: «Нехай кожен із нас пустить собі з правиці кров. Я вип’ю твоєї, а ти моєї – на знак того, що жоден не покине іншого ні в добрі, ні в горі й усе, що наживе, порівну з іншим ділитиме». А той: «От і чудово». Пустили вони собі кров, кожен випив крові іншого й відтоді лицарі замешкали в одному домі.

Збудував був король два міста. Одне – на верхів’ї гори. Кожен, хто туди приходив, одержував багаті скарби й назавжди там залишався. Дорога до цього міста була вузька та кам’яниста, ще й чигали на ній троє лицарів з великим військом: хто хотів пройти тією дорогою, мусив або з ними битися, або всім своїм майном і життям поплатитися. Король призначив у це місто управителя, який усіх, хто входив, однаково вітав і згідно з їхнім станом та становищем щедро пригощав.

Інше місто король звелів побудувати в падолі під горою. До цього міста вела проста дорога, якою любо йшлося. При тій дорозі стояло троє лицарів, котрі всіх перехожих радо вітали й досхочу пригощали. У це місто король призначив управителя, який усіх, хто туди входив чи наближався, в темницю кидав, з приходом судді – на суд віддавав, а вже суддя до нікого пощади не мав.

Двоє лицарів у дорозі. Декоративний ініціал.
З рукоп.: L'estoire de Merlin. Італія, поч. XIV ст. (C)
От якось і каже розумний лицар товаришеві: «Найдорожчий, помандруймо світом, як то інші лицарі роблять: вдосталь добра наживемо та й порядно заживемо». А той: «Охоче». Вирушили вони в путь. Озвався розумний: «Найдорожчий, поглянь: тут дві дороги. Одна веде до преславного міста: коли нею подамося, ввійдемо в те місто і матимемо все, чого душа забажає. Інша дорога веде до іншого міста, що стоїть у падолі: підемо тією дорогою – будемо схоплені, до темниці вкинені й перед суддю приведені, а він пошле нас на шибеницю. Отож раджу цю дорогу оминати, а ту другу вибирати». А дурний лицар у відповідь: «Найдорожчий, я вже досить наслухався про ті міста. Але гірська дорога така вузька й небезпечна, ще й засіло на ній троє лицарів з військом, які всіх, хто нею йде, переймають, убивають і до нитки обдирають. А от друга дорога проста, і троє лицарів, котрі там стоять, всіх, хто нею йде, привітно зустрічають і все потрібне їм достачають. Це мені добре видно, і власним очам вірю більше, ніж тобі». Розумний йому: «Хоч та дорога проста і нею легко йдеться, але вона приведе нас до вічної ганьби, бо скінчимо на шибениці. Боїшся йти вузькою дорогою через засідки розбійників? Вічна ганьба тобі! Ти ж лицар, а обов’язок лицаря – битися з ворогами! До того ж, коли підеш зі мною цією дорогою, твердо тобі обіцяю, що першим кинуся в бій і крізь усе прорвуся – якщо ти мені допоможеш». А той: «Істинно кажу тобі, не піду цією дорогою, а лише тією». Тоді розумний лицар каже: «Оскільки я присягнув тобі й на знак вірності випив твоєї крові, то не пущу тебе самого, піду з тобою».

2 липня 2012 р.

Герман Гессе і Gesta Romanorum

Герман Гессе
Знаменитий німецько-швейцарський письменник, нобелівський лауреат Герман Гессе, якому сьогодні виповнилося б 135 років, глибоко цікавився середньовічною літературою, зокрема легендами та притчами. Поруч із житіями святих його увагу також привернули збірки екземплюмів, зокрема Gesta Romanorum.

У 1914 році він редагував перевидання німецького перекладу Діянь римських Йогана Ґеорґа Теодора Ґрессе, що вперше вийшов у світ 1842 року. Згодом Гессе включав вибрані оповідки в перекладі Ґрессе до своїх антологій середньовічних казок і легенд: Aus dem Mittelalter (Із Середньовіччя) (1918), Geschichten aus dem Mittelalter (Оповідки з Середньовіччя) (1925).

1926 року добірка оповідок з Діянь римських в німецькому перекладі вийшла окремим ілюстрованим виданням:

Märchen und Legenden aus den Gesta Romanorum / Ausgewählt von Hermann Hesse. Leipzig: Insel-Verlag, 1926.

Автор красивих гравюр, що ілюстрували цю антологію - австрійський художник Аксль Лєскошек (Axl Leskoschek).

Аксль Лєскошек. Ілюстрація до оповідки 45 Діянь римських
(про синів, що стріляли в труп батька).
Märchen und Legenden aus den Gesta Romanorum. Leipzig: Insel-Verlag, 1926. (С) 

27 червня 2012 р.

Колона Фоки, або як коваль став тезкою імператора

Колона Фоки на римському Форумі.
Статуя, котра в оповідці 57 Діянь римських стежить за підданими і доносить на них, і котру врешті присмирив кмітливий коваль Фока, здається, мала реальний прототип. На римському Форумі досі стоїть колона, знана як «колона Фоки», а на її верхівці колись і справді красувалася золочена статуя.

Колону і статую встановили 1 серпня 608 року. Це був останній імперський монумент, доданий до архітектурного ансамблю Форуму. На той час у самому Римі імператорів уже не було: їхньою столицею став Константинополь, а Вічне Місто перебувало в складі Равенського екзархату – невеликого клаптика колишньої Західної Римської імперії, що над ним, після багатьох років готського панування, на деякий час відновила контроль імперія Східна, тобто Візантія.

Саме візантійський екзарх (управитель), якого звали Смарагд, виступив ініціатором встановлення пам’ятного знаку на честь тогочасного імператора Східної Римської імперії Флавія Фоки Августа, відомішого як просто Фока. Цей самозванець прийшов до влади 602 року, відібравши престол в імператора Маврикія, і вже невдовзі повернув із заслання і призначив екзархом Смарагда, котрий «за попередньої влади» неабияк проштрафився на тій-таки посаді. Отож «старий-новий» екзарх мав причини для підлабузництва, дуже добре відчутного в написі-присвяті, що досі зберігся на п’єдесталі колони:
Преблагому, преласкавому і премилостивому правителеві, завжди величному володареві нашому Фоці, вічному імператорові й увінчаному Богом звитяжцеві, – Смарагд, колишній управитель священного палацу, патрицій і екзарх Італії, відданий Його милості за незліченні ласкаві благодіяння, за піклування про спокій Італії та збереження її свободи, поставив на цій високій колоні і присвятив Його величності на вічну славу цю осяяну блиском золота статую. Першого серпня одинадцятого індикту п’ятого року після консульства Його милості.
Після того, як 610 року імператора-самозванця скинули з престолу, скинули з колони і його статую. Сама колона залишилася стояти, але її п’єдестал – і напис на ньому – упродовж всієї доби Середньовіччя був цілковито похований під товщею землі, яку поступово наносило з довколишніх пагорбів; його відкрили щойно під час розкопок на початку XIX ст.

Однак у середньовічній усній традиції, мабуть, зберігся переказ, що стовп на занедбаному Форумі – це «колона Фоки», і що колись її увінчувала статуя. Почерпнувши з інших джерел фантастичний сюжет про статую-наглядача, автор оповідки пов’язав його з реальним об’єктом – колоною, а головного героя назвав асоційованим із тією колоною іменем – Фокою.

Втім, «перекваліфікована» статуя і «позичене» в східноримського імператора ім’я героя – не єдине відлуння давнього Риму в оповідці 57. На роль автора диво-статуї якнайкраще підійшов Вергілій, «штатний» майстер-чародій в уяві латинського Середньовіччя, – дарма, що на час встановлення на Форумі колони Фоки реальний Вергілій вже шість століть як помер.

22 червня 2012 р.

Voodoo people. - Оповідка CII. Про переступи душі та її рани.

Правив колись Тит і жив у його царстві один благородний лицар, дуже відданий Богові. Той лицар мав прегарну дружину, яка, однак, зраджувала свого мужа і все не могла вгамуватися. Побачивши це, лицар тяжко зажурився. Надумав він одвідати святу землю та й каже дружині: «Найдорожча, я вирушаю в святу землю; доручаю тебе твоїй розсудливості».

Щойно лицар подався за море, а пані вже покохала і вклала до себе в ліжко якогось клірика, що знався на чорних чарах. Одного разу лежать вони собі в постелі, і тут пані каже: «Якщо зробиш для мене одну річ, візьмеш мене за дружину». А клірик: «Що ж тобі до вподоби, чим маю услужити?» А вона йому: «Мій чоловік подався до святої землі, бо не дуже мене й любить. Зможеш його в якийсь спосіб звести зо світу – дам тобі все, що маю». Мовив клірик: «Обіцяю, що зроблю це, але тільки якщо візьмеш мене за мужа». А вона йому: «Твердо тобі обіцяю». Тоді клірик зробив ляльку на лицареву подобу і почепив її перед собою на стіну...

Сторінки із підручника магії. Англія, XV ст. (C)

15 червня 2012 р.

«Пізнай себе». - Оповідка CCLV

Тлумач Ювенала каже про його слова: «З небес – ґнотики з гафтом» [Пор. Ювенал, Сатири 11, 27], що таким було Аполлонове віщування: «ґнотики з гафтом» – тобто «пізнай себе». Тому й молитву зображали як людину, що лицем і всім тілом звернулася до неба. Цей образ підтримували чотири янголи і кожен янгол мав у руці сувій. У першого було написано такий стих:
Проси, щоб могти володіти
землею, вогнем, морем, вітром.
У другого янгола було так написано:
Чоловіче, проси: я при тобі,
коли ридаєш: "Не кидай у біді!"».
Напис, що його тримав у руці третій янгол, – то був стих:
Проситимеш – прийду;
не проситимеш – відійду.
Напис, що його тримав у руці четвертий янгол, – то був стих:
Я завше з тобою:
відважно ставай до бою.
Мораль

Молитву зображали зверненою до неба, щоб показати, що благальник має покладати всю свою надію та певність на Господа і не сумніватися в своєму проханні; так написано про Єлисея, котрий молив Господа за вмерле хлоп’я і те відразу ожило, як мовиться в четвертій книзі Царів, глава четверта [Пор. 2 (4) Цар. 4, 18-37].

Зображали її з чотирма янголами. Треба зауважити, що янголи завжди готові нести наші молитви до Господа; так написано про Рафаїла, котрий сказав Товії: «Коли ти з дружиною своєю молився, я заносив ваші молитви перед Господа» і далі [Пор. Тов. 12, 12].

Янголів четверо, щоб показати, що є чотири ознаки відданої молитви. Перша – що можна випросити здійснення всякої просьби. Тому й надписано отой стих: «Проси, щоб могти володіти...», бо молитва має владу над усіма первнями.

Те, що вона має владу над вогнем, видно на прикладі Іллі, котрий молився, щоб зійшов вогонь з неба і пожер п’ятидесятника з його п’ятдесятьма, як написано в четвертій книзі Царів, глава перша [Пор. 2 (4) Цар. 1, 9 і далі].

Те, що молитва має владу над повітрям, бачимо на прикладі Іллі, який помолився, щоб не спадала ні роса, ні дощ, тож самого Іллю годував крук, який вранці й увечері приносив йому їжу. Так написано в четвертій книзі Царів, глава 17 [Пор. 1 (3) Цар. 17, 1-6].

Те, що молитва має владу над водою, бачимо на прикладі Червоного моря: коли сини Ізраїля не бачили землі, по якій можна було б перейти, море розступилося на їхню молитву (книга Виходу) [Пор. Вих. 14, 10-22]. Також видно на прикладі синів Ізраїля, котрі не мали води, а вода пішла зі скелі та ін. – зазнач собі цю історію [Пор. Вих. 17, 1-7].

Мойсей видобуває воду зі скелі. Фрагмент мініатюри.
З рукопису моралізованої Біблії. Франція, XIII ст. (C)

Друга ознака молитви – що має бути вистраждана; тому й надписано отой стих: «Чоловіче, проси: я при тобі...» Приклад Єзекиїї: зазнач собі цю історію аж до того місця, коли сонце повернулося назад [Пор. 2 (4) Цар. 1-11].

Третя ознака молитви – що вона невпинна; тому й надписано отой стих: «Проситимеш – прийду...». Приклад Мойсея: щойно він припиняв молитися, Амалик брав гору – зазнач собі цю історію [Пор. Вих. 17, 11].

Четверта ознака молитви – що її творять з усією старанністю; тому й надписано отой стих: «Я завше з тобою...». Приклад Юди Макавея, котрий ішов в бій, помолившись.

12 червня 2012 р.

It’s all Greek to me, або як латинники греку читали

Оповідка 255 збірки Gesta Romanorum починається дивною, на перший погляд безглуздою цитатою, як стверджується в тексті, з давньоримського поета Ювенала: «De caelo nothi solitus»; дослівно її можна перекласти: «З неба – звичний до чужорідного». Втім, тут-таки подано і тлумачення котрогось із Ювеналових коментаторів: «Oraculum Apollinis fuit nothi solitus i. e. nosci teipsum» – дослівно: «Таким було Аполлонове віщування: "звичний до чужорідного", тобто "пізнай себе"». Нісенітниця? Як виявилося, не зовсім.

8 червня 2012 р.

Відео про середньовічні мапи

Середньовічні мапи, зокрема найбільша і найзнаменитіша із збережених - Герефордська мапа (бл. 1300 р.), - це, на відміну від сучасних географічних карт, не стільки спрямований на практичні цілі інструмент, скільки відображення тогочасних уявлень про світ, його історію і місце людини в ньому.

Середньовічний картограф населив окраїну зображеного на Герефордській мапі світу фантастичними істотами (на відео - починаючи з сек. 2:27 і далі). Деякі з них трапляються й у Діяннях римських: це представники дивних племен, як-от людина з головою журавля, кінокефал, монокол з оповідки 175, а ще вигадані тварини, як-от одноріг (оповідка 168).

6 червня 2012 р.

Журналістів - із професійним святом! - Оповідка XXII. Про страх сьогосвітній.

Августин оповідає, що єгиптяни колись захотіли зробити Ізіду й Серапіса богами. Для цього вони поставили двох кумирів і прийняли закон, за яким належало карати на горло кожного, хто скаже, що Ізіда й Серапіс були людьми, або розповість про їхній родовід. А щоб той закон став усім відомим, у храмах, де почитали кумирів, біля них ставили ще одного невеличкого боввана з пальцем на вустах, який кожному, хто заходив до храму, давав знак мовчати. Отак і було замовчано істину.

Мораль

Найдорожчі, направду так само чинять темні люди сього світу – гнобителі істини та збурювачі церковного порядку, – коли прагнуть себе або на себе схожих обожествити й прославити. Насамперед вони ставлять перед очі предстоятелям боввана, котрий дає знак мовчати, щоб ніхто не важився їх викрити й розповісти правду про їхні діяння, а навпаки, щоб усі приховували чи навіть возвеличували їхні хиби: ніхто їм не перечитиме – то й виглядатимуть праведниками в очах народу. Той бовван – страх сьогосвітній, що через нього ніхто не відважується мовити істину, ані вмирати за неї, ані зазнавати тяжких гонінь. Навпаки, ті, кому передовсім належить класти життя за свою паству, робляться через того боввана полохливі, мов зайці. Навіть гірше – самі стають для інших бовванами мовчання: якби не ставали, ті інші захистили б істину.

Отож в усіх наших ділах маймо перед очима Бога, який є Істина, і Бог визволить нас і приведе до життя вічного. Нехай до нього... і т. д.

31 травня 2012 р.

З Днем психотерапевта! - Оповідка CCXLI

Темпераменти, пори року і стихії. Діаграма з рукопису:
Ісидор Севільський. Про природу речей. Англія, XI ст. (C)
Був колись один чоловік – чистий меланхолік; так він ослаб, так із сил та чуттів вибився, що мав себе неначе за мертвого: не хотів ні їсти, ні пити, ні чогось іншого робити. Напитали чоловікові лікаря, щоб зцілив його, та нічого не допомагало. Врешті-решт лікар ось до якого засобу вдався: зачинив чоловіка в темному й самотньому місці, а сам, узявши кількох слуг, наказав усім одягнутися в чорну одіж, щоб і не впізнати було. Принесли їм багато страв і лікар зі слугами подалися їсти-пити в темне місце, до хворого.


Що ж далі? Уздрів хворий людей, що їдять і п’ють, та й питається, хто вони такі. Лікар йому: «Ми – мерці». А той: «Чому ж їсте, п’єте й веселитеся, якщо ви мертві?» А лікар: «Домоглися ми від Бога, що здужаємо їсти-пити, коли нам до вподоби; і для тебе просимо в Бога тієї ласки, щоб ти навіть мертвий міг їсти-пити з нами». Хворий у відповідь: «То вже напевне зможу з вами пообідати, бо й сам цього прагну!»

Зауважив це лікар і дав хворому дуже корисні ліки, а потім знову й знову, аж поки той цілковито не одужав і не прийшов до тями.

Мораль

Той хворий чоловік – грішник, а лікар – Христос. Для того, щоб зцілити хворого, який лежав у темряві в лімбі аду, Він прийняв чорну одіж, себто нашу очорнену пороком людськість, хоч сам був вільний від усякого гріха, і прийшов у сей світ, несучи зі собою протиотруту вічного спасіння, навчаючи і вказуючи путь істинний нам, хворим, тобто грішникам, аж поки прийдемо в царство небесне.

30 травня 2012 р.

Чотири стихії

Вчення про чотири стихії (елементи, первні) – землю, воду, повітря, вогонь – як складники й основу матеріального світу належало до стандартних природничих уявлень Середньовіччя. У Діяннях римських – збірці текстів, призначених для не конче високоосвіченої аудиторії, – воно і в принагідних згадках, і в розгорнутих алегоріях виступає без додаткових пояснень, як щось само собою зрозуміле.

Поняття чотирьох стихій бере початок в античності. Платон приписує першість у формулюванні його сицилійському філософові Емпедоклу (V ст. до н. е.), хоча аналоги знаходимо в давніших культурах, котрі з великою імовірністю справили вплив на грецьку (наприклад, у стародавньому Вавилоні). Вчення про стихії-первні розвинув Арістотель, розглянувши їх як комбінації двох пар якостей: сухості та вологості і тепла та холоду (земля – суха і холодна; вода – холодна і волога; повітря – вологе і тепле; вогонь – теплий і сухий).

Римський лікар і природознавець Гален (II ст. н. е.) поєднав вчення про чотири стихії з теорією славетного давньогрецького медика Гіппократа про чотири рідини (humores), від суміші (temperamenta) яких у людському тілі начебто залежить здоров’я, самопочуття і настрій. Гален вважав, що в сухій і холодній чорній жовчі переважає земля, у холодній та вологій флегмі – вода, у вологій і теплій крові – повітря, а в теплій і сухій жовтій жовчі – вогонь. Із переважанням в організмі людини котроїсь із цих рідин (а отже, і стихій) пов’язували, власне, темперамент – відповідно, меланхолічний, флегматичний, сангвінічний і холеричний. Отже, цілком у дусі античного трактування людини як малого всесвіту (мікрокосму) чотири стихії було осмислено як спільний «будівельний матеріал» матеріального світу і людського тіла. У такому вигляді уявлення про стихії-первні увійшло в культуру західного Середньовіччя. Знайшло воно вияв і в збірці Gesta Romanorum.

25 травня 2012 р.

Оповідка XXI. Про підступ і змову та їхню супротивницю обачність

Юстин оповідає, що лакедемонські горожани якось змовилися проти свого короля і, взявши над ним гору, вигнали з града й держави. І трапилося, що саме на той час король перський заповзявся знищити їхній град і взяв його в облогу з великим військом. А король лакедемонський, хоч і став вигнанцем, все ж не міг розлюбити свого града і жалів його горожан.

Облога міста. Мініатюра з рукопису:
Юстин. Епітома Помпея Троґа. Франція, кін. XV ст. (C)

Розвідавши і прознавши, які підступи снує король перський проти Лакедемона-града, став він думати-гадати, як усе те скритно і спритно своїм горожанам передати. Отож він узяв таблички і на них усе списав, ще й від себе поради додав, як напасникові опір чинити і Лакедемон-град від перса захистити. А написавши все, що хотів, своє писання воском покрив і через гінця надійного послав до магнатів свого града рідного. Вони ж отримали таблички й оглянули їх пильненько, та не добачили жодної літери, а лише віск гладенький. Стали вельможі над табличками голову ламати і по черзі свою гадку казати, що ж із тими табличками робити; та ніхто не зумів їхнього глузду розкрити.

Як на те, почула про їхні клопоти з тим посланням сестра короля-вигнанця і попросила в панів урядовців, щоб і їй дали поглянути. Пильно роздивившись таблички, кмітлива жінка взялася сколупувати віск, і враз показалися приховані літери.

Що далі вона той віск колупала, то більше письма відкривала, і коли вже воску не зосталося, усе, що там було написано, прочиталося. Побачивши це, вельможі дуже зраділи і все, що в посланні радилося, учинили: хоробро свій град боронили і від облоги його звільнили.

22 травня 2012 р.

Прозова рима в збірці Gesta Romanorum

Випадки свідомої гри співзвучними, зокрема римованими словами трапляються вже в класичній римській прозі. Проте справді значного поширення прозова рима набула в латинській літературі пізньої античності та Середньовіччя – ймовірно, у зв’язку з розвитком рими в поезії, що припадає саме на цей період. Прозова рима виконувала багато різних функцій, які, втім, не завжди вдається точно окреслити чи розмежувати: це і увиразнення паралелізму якихось думок чи явищ; і підкреслення їхньої послідовності (часової, причинно-наслідкової та ін.); і наголошення однорідності чи пов’язаності предметів у переліку.

У більшості цих функцій прозова рима досить часто виступає і в збірці Gesta Romanorum – як у самих оповідках, так і в морально-алегоричних тлумаченнях. Чимало текстів рясніють римованими словами та фразами, а деякі повністю або майже повністю написані римованою прозою, як-от алегоризований переказ книги Естер (оповідка 177).

Від самого початку праці над українським перекладом було вирішено відтворювати цю особливість оригіналу, адже, крім зазначених часткових функцій прозової рими, вона є важливим елементом стилістичного колориту Діянь римських і загалом середньовічної латинської літератури, котрий не хотілося б втрачати. До того ж, прозова рима цілком природно сприймається в контексті української народної творчості, передусім казок, а тому її присутність добре узгоджується із обраною засадою помірної фольклорної стилізації перекладу збірки Gesta Romanorum.

18 травня 2012 р.

До теми діток-мажорів. - Оповідка L. Про хвалу тим, хто правно судить.

Валерій розповідає, що консул Зелонґ видав закон, за яким того, хто збезчестить дівчину, треба обох очей позбавити. І от трапилося, що саме його син збезчестив єдину дочку якоїсь вдови. Щойно почула про це мати, побігла до царя та й каже: «Пане, як вже запровадив єси закон, то кажи, аби сповняли. Оце ж бо твій одинак мою одиначку зґвалтував і силою узяв!»

Як почув те цар, йому все аж заходило всередині й він наказав, щоб його синові вибрали обидва ока. Мовили до володаря вельможі: «Маєш єдиного сина, який є твоїм спадкоємцем. Усьому царству буде завдано шкоди, коли твій син очей позбудеться». А він їм: «Хіба не знаєте, що це я видав той закон? Це ж яка ганьба буде, коли сам порушу те, що так твердо постановив! Мій син перший зламав закон – перший і кару нестиме!» Взяли слово мудреці: «Володарю, заради Бога, благаємо, пощади свого сина!» Нарешті цар піддався на їхні моління та й мовить: «Найдорожчі, коли так, послухайте, що скажу. Очі мого сина – то мої очі, і навпаки. Виберіть мені праве око, а синові – ліве. Тоді сповниться закон».

Так і зробили, і всі хвалили мудрість і справедливість володаря.

Мораль

Найдорожчі, той цар – Господь наш Ісус Христос, який видав закон, за яким той, хто збезчестить дівчину, себто омиту в хрещенні душу, позбудеться обох очей, тобто боговидіння і вічної слави. Царський син, який зламав закон – то людина, яка гріхом збезчестила свою душу, а тому має нести кару, адже мати Церква щоденно взиває до Бога, щоб людина виправилася ще в цьому смертному тілі. Ісая: «Взивай, не спиняйся, піднеси, наче сурму, твій голос!» [Іс. 58, 1]

Цар, себто Господь наш Ісус Христос, втратив око, а залишив собі лиш одне, коли поклав за нас життя. Отож і нам треба вибрати собі ліве око, тобто знищити каяттям усі пожадання, всі плотські зваби; тоді здобудемо життя вічне.

15 травня 2012 р.

Підступний Меркурій. - Оповідка CXI. Про те, щоб пильно й обачно стерегти доручене стадо.

Один шляхтич мав білосніжну корову, яку дуже любив за дві речі: по-перше, що була така біла, по-друге, що багато молока давала. З тієї надмірної любові він звелів зробити корові золоті роги, а тоді задумався, кому б доручити стерегти її. Жив у ті часи чоловік на ім’я Аргус, вірний в усьому, який мав сотню очей. Шляхтич послав до Аргуса вісника, щоб негайно прийшов до нього. Коли той прибув, каже йому: «Доручаю тобі стерегти мою золоторогу корову. Добре стерегтимеш – великими багатствами тебе вшаную; та якщо пропадуть роги – смертю помреш». Узяв Аргус корову з тими рогами та й повів за собою; щодня гнав її на пасовище, пильно стеріг, а на ніч відводив додому.

Аргусові доручають стерегти корову.
Richard de Fournival. Bestiaire d'Amour. Франція, поч. XIV ст. (C)

Був собі один жадібний чоловік на ім’я Меркурій, дуже вправний у музиці. Диво, та й годі, як він прагнув запопасти собі ту корову; отож частенько ходив до Аргуса, щоб або піддобривши, або підкупивши його, заволодіти золотими рогами. А той устромляв у землю пастирський посох, що його носив зі собою, та й промовляв до нього, начебто до свого пана: «Ти – мій пан; ввечері прийду до твого замку. Спитаєш мене: "А де моя корова рогата?" Я ж відповім: "Ось корова, але безрога: поки я спав, якийсь розбійник роги забрав ". Тоді скажеш: "Нещасний, хіба ж не маєш сотні очей? Як могло статися, що вони всі поснули й розбійник забрав роги? Брехня це!" От і буду сином погибелі. А якщо відповім: "Продав", то покажу себе невірним панові моєму». Врешті-решт він мовив Меркурієві: «Іди-но своєю дорогою, тут тобі нічого не світить!»

Меркурій пішов, але наступного дня знову з’явився, награючи на своєму інструменті. Щойно прийшов – одразу почав плести Аргусові байки, наче який повістяр, та все приспівував, аж поки тому двоє очей не задрімало; потім ще два ока під той спів заснуло, а далі, пара по парі, й усі в сон поринули. Помітив це Меркурій, стяв Аргусові голову і забрав золоторогу корову.

Меркурій вбиває Аргуса.
Richard de Fournival. Bestiaire d'Amour. Франція, поч. XIV ст. (C)

11 травня 2012 р.

Historye rozmaite rzymskie і розгадка нашої забави

Дякую всім, хто зацікавився порівнянням двох польських перекладів оповідки, а особливо тим, хто взяв активну участь у забаві й спробував дати свій розв’язок. Відповіді активних учасників виявилися одностайними: текст № 1 давніший за текст № 2 і різниця в часі між цими перекладами становить понад 200 років, але менше, ніж три з половиною століття. Тепер відкриваємо карти :)

7 травня 2012 р.

Забава для знавців і любителів польської

Кілька місяців тому читачі Діянь римських вправлялися у порівнянні двох англомовних версій оповідки про сліпця і кульгавого.

Тепер пропоную аналогічну забаву з двома польськими перекладами макабричної історії про чотирьох синів і мертвого батька (оповідка 45). Отже, котрий із перекладів давніший і на скільки?

  • Між ними < 200 р. різниці
  • № 1 на 200-350 р. давніший
  • № 2 на 200-350 р. давніший
  • № 1 на 350-500 р. давніший
  • № 2 на 350-500 р. давніший
  • № 1 на > 500 р. давніший
  • № 2 на > 500 р. давніший

Тексти:

4 травня 2012 р.

Оповідка XLV. Про те, що лише добрі увійдуть у царство небесне

Жив колись король дуже знатного роду, мудрий і багатий, і мав він кохану жону. Вона ж обов’язком любові нехтувала, то й нагуляла десь на стороні трьох синів, які завше проти короля бунтували і були на нього геть не схожі. Згодом, однак, вона зачала ще й від королівського сімені, народила четвертого сина і вигодувала його.

І от король скінчив біг свого життя та й помер, а його тіло замкнули в королівському гробівці. Після його смерті четверо синів почали сперечатися, хто владарюватиме над королівством. Врешті погодилися на тому, щоб піти до старого лицаря, колись найближчого королівського повіреного, і просто здатися на його суд. Так і зробили. А лицар, вислухавши їх уважно, мовив: «Послухайте моєї ради і все буде між вами гаразд. Треба вийняти з гробівця тіло покійного короля і нехай кожен з вас наготує лука зі стрілою. Хто глибше зажене в королівське тіло стрілу – той і королівство успадкує».

Сподобалася синам його рада. Викопали вони свого батька і прив’язали до дерева. Пустив стрілу перший син і поранив короля у правицю, тож оголосив себе єдиним спадкоємцем та володарем королівства. Проте другий син краще поцілив, зробивши справді смертельний постріл – в самі уста; тому ще певніше королівства домагався. Третій син прошив стрілою королівське серце, а тому вважав, що випередив своїх братів і королівство безперечно йому належить.

А от четвертий син, коли приступив до батьківського тіла, тяжко застогнав і голосячи мовив: «Горе мені, тату – бачити твоє тіло твоїми ж синами зранене! Не бути тому, щоб я на рідного батька руку підняв – чи на живого, чи на мертвого!» Як почули це королівські вельможі, а з ними й увесь народ, то підхопили юнака й посадили на отчий престол як істинного спадкоємця та володаря; а в інших трьох братів усі їхні почесті та багатства повідбирали і їх самих геть із королівства повиганяли.

3 травня 2012 р.

27 квітня 2012 р.

«А ти що, свічку тримав?» - Оповідка CCLXIX.

Валерій розповідає у своїй четвертій книзі, як преславного красномовця Антонія звинуватили в блюзнірській розпусті. Свідком висунули одного з його рільників на ім’я Пепій: мовляв, він ніс Антонієві світильник, коли той ішов чинити блуд. Бачачи, як його пан збентежився через той сором, Пепій сам попросив, щоб судді віддали його на муки. Так і сталося: Пепія бичували, а потім кати взяли його на дибу. Тоді-то наглядач витягнув з нього, чого вартий той донос, і звинуваченого було врятовано.

Мораль

Найдорожчі, красномовець Антоній – це праотець Адам, звинувачений перед Богом за блюзнірську розпусту, себто за гниле яблуко; і свідчив проти нього весь небесний двір. Тоді його рільник, який засадив ріллю сього світу Божими заповідями, тобто Син Божий, що прийняв свою плоть від Преславної Діви, пішов за нього на дибу, себто на хресну смерть, якою ми всі спаслися.

25 квітня 2012 р.

Gesta Romanorum старочеською

Серед найдавніших перекладів Діянь римських є версія чеською мовою, створена порівняно невдовзі після постання збірки. На відміну від ранніх перекладів іншими європейськими мовами, вона не мала давніх друкованих видань, а дійшла до нас лише в трьох рукописах (усі – з середини й другої половини XV ст.), котрі зберігаються на їхній батьківщині, у Чехії.

На підставі цих рукописів наприкінці XIX ст. було здійснено наукове видання старочеської версії збірки Gesta Romanorum, яке містить критично опрацьовані тексти, передмову із ґрунтовним кодикологічним та лінгвістичним описом рукописів, тематичний вказівник і словничок менш зрозумілих старочеських слів із перекладом їх на сучасну чеську:

Staročeská Gesta Romanorum / dle staročeských rukopisů podává Jan V. Novák. Praha: Česká Akademia císaře Františka Josefa pro vědy, slovesnost a uměni, 1895.

Загалом чеська версія містить 112 оповідок, проте власне до Діянь римських належать лише 102; решта 10 походять з іншої середньовічної латинської збірки – Історії семи мудреців (Historia septem sapientum). Включенням цього додаткового матеріалу, розташуванням оповідок, а також змістом текстів середньовічна чеська версія збірки Gesta Romanorum дуже нагадує німецьку, тож її, найімовірніше, перекладали не з латинської, а з німецької версії. Втім, видавець зауважує, що деколи чеський текст оповідок таки ближчий до латинського оригіналу, ніж до німецького перекладу, а тому чеська версія, попри посередництво німецької, не є цілковито вторинною щодо неї.

Далі для прикладу старочеський текст оповідки 29 про поганих суддів, а також, для порівняння, її німецька версія з рукопису, котрий походить із того ж таки XV ст. (задля компактності моралізаційну частину оповідки в обох випадках опущено). Можна порівняти і з українським перекладом оповідки, виконаним безпосередньо з латинського оригіналу.

21 квітня 2012 р.

Stat Roma pristina nomine

21 квітня святкують символічний День заснування Риму. Але від того Риму, яким він був у часи своєї найбільшої земної слави, крім купи самих по собі малозрозумілих руїн, залишився тільки образ у людській уяві. Цей образ змінювався від епохи до епохи й від культури до культури; Діяння римські – один із численних прикладів.

Тому можемо повторити за середньовічним поетом Бернардом Клюнійським, що колишній Рим вічний лише своїм іменем, бо все, що нам зрештою залишається – це голі імена:

Stat Roma pristina nomine, nomina nuda tenemus


20 квітня 2012 р.

Оповідка LIX. Дуже повчально: про непомірне зухвальство і про те, як зухвальці часто-густо зазнають великого приниження

Правив колись цар Йовініан, і був він дуже могутній. Одного разу, коли цар лежав у постелі, несказанно загордилося його серце і мовив він у серці своєму: «Хіба є інший бог окрім мене?» Отак подумавши, заснув.

Вставши зрання, він покликав своїх лицарів та й каже: «Найдорожчі, добре було б зараз попоїсти, бо хочу нині йти на лови». Завше готові вволити царську волю, вони поїли і вирушили на лови. І от коли цар скакав на коні, його охопив нестерпний жар – такий, що цареві здавалося, наче от-от помре, якщо не пірне в холодну воду. Як на те, він уздрів оддалік широке плесо і наказав своїм лицарям: «Зоставайтеся тут, аж доки мені не полегшає». Пришпоривши коня, цар мерщій поскакав до води, а там, спішившись, скинув весь одяг, заліз у воду і не вилазив, доки цілком не остиг.

Поки цар сидів у воді, надійшов якийсь чоловік, геть на нього подібний – і лицем, і поставою. Він убрався в царську одежу, сів на царського коня та й поскакав до лицарів. Вони ж усі прийняли його за царя, тож як скінчилися лови, той чоловік разом із лицарями подався до палацу.

19 квітня 2012 р.

Прошу поради

Дорогі читачі Діянь римських, прошу вашої поради. Досі на сторінці з'являлися переклади переважно коротких оповідок (кожна з яких, втім, містить якусь цікаву особливість). З одного боку, це відповідало принципу "текст для читання з екрану на має бути надто довгим"; з іншого - такі оповідки переважно не є сюжетними або ж їхній сюжет дуже простий.

Однак в збірці Gesta Romanorum є й довші, сюжетні оповідки, часто досить потішні. Чи варто і їх деколи розміщувати? Маю на увазі, чи матимете змогу й терпіння читати кілька екранів хай перекладного, та все ж середньовічного тексту? Бо якщо не читатимете, то й розміщувати нема сенсу.

Дякую!