Почувши таке, цар наказав зробити два прекрасні перстені, а на двох самоцвітах вирізьбив зображення їхньої дії: на одному – образ пам’яті, на іншому – образ забуття. Вставивши ті самоцвіти в однакові персні, один із них – перстень забуття – віддав дружині, а інший взяв собі, нібито для того, щоб однакові перстені були знаком їхньої однаково палкої взаємної любові. Вона ж, прийнявши той перстень, одразу почала забувати про любов до мужа. Як побачив те цар, зрадів і переїхав до свого царства, а до жони більше не повертався. Так і скінчив своє життя в мирі.
 |
| Ініціал у гаслі "Перстень" з рукопису енциклопедії Omne bonum. Англія, 2-а пол. XIV ст. (C) |
Мораль
Найдорожчі, під тим царем треба розуміти людську душу, яка для того, щоб остаточно спастися, має бути взята до своєї батьківщини, тобто до царства небесного; тому й мовиться у псалмі: «Спаси мене, Боже...» і далі [Пс. 69 (68), 2]. Жона – то наша плоть, яка затримує душу при собі численними втіхами, щоб та не змогла перейти до життя вічного, де і горожанство її, і влада, і всяке прагнення. Чому ж не відпускає її? Бо «плоть пожадає проти духа» і навпаки [Гл. 5, 17].
Отож чини, як учинив цар: зроби два перстені – пам’яті й забуття. Ті два персні – то молитва і піст, і немає кордонів для дії жодного з них. У багатьох землях перстень, який носить жінка, є непомильним знаком, що вона заручена; а коли людина віддається молитві й посту – це справді знак, що її душа – Христова наречена. Молитва – перстень пам’яті, адже й апостол повчає, кажучи: «Безперестанку моліться» [1 Сл. 5, 17]. Тож і вдається людина до молитви Господньої, щоб Бог про неї пам’ятав, і янгол представлятиме пам’ять Божу, як це було з Товією [Пор. Тов. 5, 4]. Піст можемо назвати перснем забуття, бо він відкидає і проганяє плоть, щоб не заважала користуватися розумом і здобувати заслуги, через які йдемо до Бога. Отож стараймося зберегти собі ці перстені, щоб заслужено успадкувати життя вічне.
Немає коментарів:
Дописати коментар