 |
| Ґай Ворікський (легендарний прототип Ґвідона). Мініатюра з рукопису часослова. Англія, XIV ст. (C) |
На третю ніч, коли відпіяли півні, лицар встав з ложа, глянув на небесну твердь і ясно побачив серед зір Господа нашого Ісуса Христа, який промовляв до нього: «Ґвідоне, Ґвідоне, багато битв ти одвоював заради любові однієї дівчини; час тобі й задля моєї любові мужньо повоювати проти моїх ворогів!» З цими словами Ісус Христос щез, а лицар збагнув: Божа воля в тому, щоб він вирушив до святої землі боронити Христа від невірних.
От Ґвідон і каже дружині: «Гадаю, ти вже зачала од мене дитя. Рости його, доки повернуся, бо хочу вирушати в святу землю». А вона як зачула це, то немов ошаліла: схопилася з ложа, взяла кинджал, що лежав в головах і мовила: «Пане мій, я завше тебе любила і тільки з любові до тебе чекала, щоб з’єднатися з тобою в подружжі: поки ти ті битви одвоюєш, поки твоя слава по всьому світу розійдеться. І от тепер, коли я зачала, хочеш зі мною розстатися? Та спершу я вкорочу собі віку оцим кинджалом!» Підвівся лицар, забрав дружині з рук кинджала й каже: «Наймиліша, страшні твої слова. Я ж склав обітницю перед Богом, що відвідаю святу землю. Тепер для цього догідніший час, ніж у старості. Потерпи: коли на те Божа воля, скоро вернуся». Підбадьорена його словами, вона дала йому персня й мовила: «Візьми цей перстень: поглянеш на нього в своїх мандрах – і мене згадаєш. А я терпляче ждатиму твого повороту». Узявши з собою іншого лицаря, Тирія, Ґвідон попрощався з жоною. Вона ще багато днів плакала й усе не могла втішитися; а коли надійшла пора, породила красеня сина й ніжно його леліяла.
Ґвідон і Тирій багато королівств промандрували і заради Христової любові чимало битв одвоювали. Аж ось і знищене невірними королівство Данське. Каже Ґвідон товаришеві: «Найдорожчий, мусиш іти в це королівство і всіма силами королю проти невірних помагати, він-бо християнин. Я ж піду в святу землю, битимуся там проти ворогів Христових, потім заїду по тебе і ми радісно повернемося до Англії». А Тирій: «Як так, то й так. Піду в це королівство, а ти, якщо будеш живий, заїдь за мною і на батьківщину повернемось». Той йому: «Вірою-правдою тобі це обіцяю». Поцілувались вони, заплакали гірко та й розсталися.
Ґвідон подався у святу землю, а Тирій – в Данію. Багато битв одвоював Ґвідон проти сарацинів і язичників, і в кожній здобував перемогу, тож слава про нього линула по всьому світі. Подібно ж і Тирій вигнав усіх невірних з королівства Данського: він теж чимало битв одвоював і завше перемогу здобував. Король його понад усіх любив і наділяв почестями; та й усьому народові Тирій був такий любий, що король зробив його багачем.
На той час у королівстві був один дуже хоробрий вельможа на ім’я Плебей. Заздрячи Тирієві, що той так швидко досягнув багатства та почестей, він обмовив його перед королем – мовляв, Тирій намірився королівство у короля відібрати. Повірив король Плебеєвим словам (адже то був могутній і хоробрий муж), та й позбавив Тирія всіх почестей і багатств. Дійшов Тирій до такої нужди, що й на прожиток ледве вистачало. Тяжко журячись, що залишився сам і опинився в злиднях, Тирій гірко плакав, промовляючи: «Горе мені! Що маю робити?»
От якось він смутно походжав на самоті, коли це назустріч йому Ґвідон під видом прочанина. Поглянув на нього Тирій, та не розпізнав; а от Ґвідон одразу впізнав товариша, але не схотів відкритися йому, натомість каже: «Ти, дорогенький, звідкіля будеш?» А той: «Сам я з далеких країв, але вже багато літ перебуваю в цьому королівстві. Мав я товариша, котрий пішов у святу землю; але сном-духом не відаю, чи живий він, чи мертвий, ані що з ним сталося». Тоді Ґвідон: «Заради твоєї любові до товариша, дозволь мені прихилитися тобі на коліна й трохи подрімати, бо втомився з дороги». Той згодився.
От Ґвідон спить у нього на колінах, аж тут бачить Тирій – Ґвідонові з роззявленого рота вибігла біла ласиця та й майнула всередину гори, що була неподалік. Посидів Тирій ще якусь хвилю – повертається ласиця і знову залазить Ґвідонові до рота. Потім Ґвідон прокинувся та й каже Тирієві: «Найдорожчий, я бачив дивовижний сон. Снилося мені, що з мене вилізла ласиця і побігла всередину отієї гори, а потім знову залізла мені до рота». А Тирій йому: «Найдорожчий, те, що тобі уві сні ввижалося, я бачив на власні очі; але що ж та ласиця в горі робила?» Тоді Ґвідон: «Зайдімо-но туди вдвох: ану ж знайдемо щось корисне».
Увійшли вони всередину гори і ось бачать мертвого дракона, черево його повне золота, а ще в ньому вигострений меч. На мечі – такий напис: «Цим мечем лицар Ґвідон переможе Тирієвого суперника». Коли Ґвідон уздрів дракона, вельми зрадів і каже Тирієві: «Найдорожчий, віддаю тобі увесь скарб, тільки меч хочу собі залишити». Тирій йому: «Пане, не заслужив я перед тобою, щоб ти мені давав такий дарунок». А той: «Підніми очі й поглянь! Це ж я, Ґвідон, твій товариш!»
Почувши це, Тирій приглянувся, одразу впізнав його, від радості впав на землю і розплакався, примовляючи: «Тепер і померти можу, бо нарешті тебе побачив!» А той: «Ану, хутко вставай! Маєш радіти, а не ридати з мого приходу. За тебе повоюю з твоїм суперником і обоє з честю повернемося в Англію. Та гляди, не кажи нікому, хто я!» Підвівся Тирій, кинувся товаришеві на шию і розцілував його.
Тирій із золотом подався до свого дому, а Ґвідон пішов до королівських палат і постукав у браму. Воротар запитав, хто стукає, а той: «Я – прочанин, оце щойно зі святої землі». Воротар одразу ж впустив його і Ґвідона представили королю. Побіч короля сидів той вельможа, який позбавив Тирія багатства й почестей. От король і питає Ґвідона: «Як воно там? Чи мир у святій землі?» А той: «Володарю, тепер там мир і гаразд: багато люду до християнства навернулося». Тоді король: «Чи доводилося тобі бачитись з отим лицарем з Англії, Ґвідоном, який там у стількох битвах воював?» А він: «Володарю, я часто з ним бачився і ділив трапезу». Король йому: «А чи згадують там про християнських королів?» Той у відповідь: «Звісно, володарю. Згадують і про твою особу: як сарацини та інші невірні подовгу займали твоє королівство, а ти через якогось свого лицаря на ім’я Плебей несправедливо позбавив усіх почестей і багатств благородного лицаря Тирія. Отаке про тебе говорять».
Почувши це, Плебей закричав: «Брехні розводиш, прочанине-пройдисвіте! За це годилося б тебе зробити його заступником, щоб я міг побитися з тобою! Та ж цей Тирій хотів у нашого володаря короля його королівство відібрати!» Тоді Ґвідон мовив до короля: «Володарю мій, оскільки він каже, що я – прочанин-пройдисвіт, а Тирій – лицар-зрадник, то, якщо ваша ласка, битимуся з ним і власним тілом доведу, що він – брехун». А король йому: «Згода. Тільки прошу, не передумай». Ґвідон: «Надай мені зброю, володарю». Король: «Тобі наготують усе, чого потребуватимеш». І призначив день їхнього поєдинку.
Побоюючись, щоб прочанина Ґвідона тим часом підступно не вбили, король покликав свою доньку-дівицю і мовив до неї: «Дочко, як власним життям дорожиш, отак і цього прочанина пильно оберігай; усе, що буде потрібно, матимеш». А та повела прочанина до себе в покій, звеліла його викупати і досхочу в себе тримала.
Настав день поєдинку. Вранці Плебей, уже при зброї, став на брамі й загукав: «Де ж той прочанин-пройдисвіт? Чого зволікає?» Той, почувши, озброївся, і обоє вирушили на поле. Ось вони обмінялися ударами, та такими міцними, що Плебей вже от-от віддав би духа, якби не напився. Отож попросив: «Добрий прочанине, дозволь мені хоч раз води ковтнути». Ґвідон у відповідь: «Дозволю, якщо вірою-правдою пообіцяєш, що й зі мною, коли буде потреба, так само поштиво поведешся». А той: «Вірою-правдою тобі обіцяю».
Допався Плебей до води, напився досхочу, а тоді з усієї моці накинувся на Ґвідона. Вони так завзято билися, що вже й Ґвідон відчув спрагу і каже: «Найдорожчий, тепер і ти вияв мені ту саму поштивість. Мене неймовірно мучить спрага!» А той: «Присяйбі, коли чогось і скуштуєш, то хіба руки твердої!» Почувши це, Ґвідо як міг відбивався, відступаючи до води, а коли вже був близько, стрибнув у воду і напився, скільки хотів. Потім виліз і, як лев ревучий, напав на противника, а той пустився навтіч. Уздрівши це, король звелів розвести їх і дати їм тієї ночі спочинок, щоб назавтра були готові до бою. Прочанин пішов до покою королівни, а вона над ним всіляко упадала: повечеряти дала, рани перев’язала, на міцному дерев’яному ліжку спочивати вклала. Натомлений битвою, Ґвідон заснув.
А Плебей мав семеро хоробрих синів. Покликав він їх і каже: «Найдорожчі, ви – мої сини, тож попереджаю вас: якщо цього прочанина не прикінчити цієї ж ночі, то завтра мене серед мертвих числитимуть, бо я ще не бачив когось дужчого за нього». А вони: «Батьку, ще цієї ночі про нього подбаємо».
Близько опівночі, коли всі поснули, вони увійшли до дівочого покою, який стояв так близько до моря, що відразу під ним била морська хвиля. Стали перемовлятися: «Вб’ємо його в ліжку – бути нам синами погибелі. Ану ж візьмімося разом та й скиньмо його в море разом із ліжком. Тоді народ напевне гомонітиме, що він утік». Отож взяли сплячого Ґвідона і скинули в море; а він і далі спить собі й нічого не чує.
Тієї ночі вийшов у море один рибалка. Почувши, як шубовснуло ліжко, а потім і угледівши його в місячному світлі, він здивувався й гукнув на весь голос: «На Бога, скажи мені, хто ти такий, щоб я міг тобі помогти, бо втонеш!» Від того крику Ґвідон прокинувся, побачив зорі на небесній тверді й здивувався, де він; а уздрівши, що серед води, загукав рибалці: «Найдорожчий, поможи мені, віддячуся! Я – той прочанин, що вчора бився на полі; сном-духом не відаю, як я тут опинився». На ці слова рибалка взяв Ґвідона в човен, привіз до себе додому і вклав спочивати.
А Плебеєві сини прийшли до батька й сповістили йому, що прочанин втонув, а тому вже нема чого боятися. Непомалу зрадівши, Плебей вранці встав, озброївся, підійшов до брами палацу й загукав: «Ану, виводьте того прочанина, нехай дам йому здачі!» Почувши це, король наказав доньці розбудити Ґвідона, щоб був готовий до герцю. Пішла вона туди, де було його ліжко, – і не знайшла його. Гірко плачучи, дівчина примовляла: «Горе мені! Відібрали в мене мій скарб!» І сповістила батькові, що не знайшла прочанина. Король тяжко зажурився, а всі дивувалися, куди ж поділося ліжко. Одні казали, що прочанин втік; інші – що його вбито. Тим часом на брамі не вгавав Плебей, гукаючи: «Виводьте вашого прочанина, нині піднесу королю його голову!»
Поки прочанина розшукували в палатах, до короля прийшов рибалка і мовив: «Не журися, володарю! Цієї ночі вийшов у море рибалити і натрапив на скинутого в море прочанина. Я витяг його з води, привів до себе додому і спати вклав». Як почув це король, то дуже зрадів і послав по Ґвідона, щоб той приготувався до бою. А Плебей, почувши, що прочанин живий, геть перелякався і попросив короля відкласти поєдинок; однак король не доволив йому навіть години відстрочки.
Вийшли вони на поле. Один раз зударилися, другий... І от за третім разом Ґвідон відтяв суперникові руку, а далі й голову, і підніс королю. Король дуже зрадів, що прочанин здобув таку славну перемогу, а коли довідався, що Плебеєві сини скинули його в море, наказав повісити їх на шибениці.
Ґвідон попросив у короля дозволу від’їхати. Король пропонував йому багаті дарунки, аби тільки залишився в нього, але той не погоджувався. Тоді король дав йому силу золота й срібла. Ґвідон усе це віддав своєму Тирієві, повернув йому колишнє становище при королівському дворі та колишнє багатство, а потім попрощався з королем. Мовив йому король: «Найдорожчий, заради єдиного Бога прошу тебе: перш ніж від’їхати, повіж мені своє ім’я!» А той: «Володарю, мене звати Ґвідоном, і ти часто про мене чував». Почувши це, король кинувся Ґвідонові на шию і пообіцяв йому чималу частку свого королівства, якщо той ще на якусь часину зостанеться. Але Ґвідон нізащо не хотів на це погодитись; отож поцілував короля і від’їхав.
Прибув він до Англії та й подався до свого замку. Коли бачить – перед брамою сидить сила-силенна злидарів, а серед них, вбрана прочанкою – графиня, його жона. Вона щодня услуговувала їм і кожному роздавала по денарію, кажучи: «Моліться за мого пана Ґвідона, щоб я, доки помру, ще зазнала від нього радості. Нехай щасливо повертається до мене, бо давно вже подався у святу землю».
І ось що трапилося того дня. Її син, якому було тоді сім років, розкішно зодягнутий ходив за матір’ю поміж бідняків. Почувши, що вона кожному злидареві називає ім’я «пана Ґвідона», хлопець спитався: «Мамо, отой, про кого кажеш біднякам – це і є мій батько?» А вона: «Так, синку. На третю ніч після того, як я тебе зачала, він розстався зі мною і більше я його не бачила».
Обходячи по черзі злидарів, пані дійшла й до свого мужа Ґвідона і дала йому милостиню; однак геть не впізнала, хто це такий. А він ще й голову схилив, щоб не виявити себе. Пані пішла до інших бідняків, син – за нею. Тут Ґвідон здійняв очі й уздрівши свою дитину, якої досі не бачив, не стримався, вхопив сина в обійми, і, цілуючи, мовив: «Синку пресолодкий, хай Бог дасть тобі ласку Богові догоджати!»
Помітили графинині панянки, як прочанин цілує малого, і покликали його, щоб не стовбичив поодаль. Ґвідон приступив до графині й попросив собі оселю десь у лісі, щоб назавжди там замешкати. Побачивши, що то прочанин, графиня заради любові до Бога й до свого мужа збудувала йому оселю, і Ґвідон довго там перебував. Коли ж відчув, що надходить його смерть, звелів покликати челядника й каже йому: «Найдорожчий, поспіши до графині, передай їй цей перстень і перекажи, що, коли хоче мене застати, нехай одразу, не гаючись приходить до мене».
Вісник подався до графині й показав їй перстень. Уздрівши його, вона зойкнула на весь голос: «Та це ж перстень мого пана!» Графиня мерщій побігла до лісу, та поки добігла, Ґвідон уже переставився. Припавши до його тіла, вона заголосила: «Горе мені! Пропала моя надія!» І ридала графиня, і зітхала, примовляючи: «Навіщо ж була та милостиня, яку я щодня роздавала за мого пана? У мене на очах, з моїх рук він брав милостиню, а я не впізнала його! Ти ж на власні очі бачив свого сина, торкався його, цілував його – і ні мені, ні йому не зізнався! Ґвідоне, Ґвідоне, що ж ти наробив! Більше тебе не побачу!»
Тоді з великими почестями поховала покійного, а сама ще багато днів оплакувала його кончину.
Мораль
Найдорожчі, під тим лицарем маємо розуміти Бога, який багато битв воював: спершу на небі, коли прогнав звідти бісів, як написано: «І стала на небі війна велика» [Пор. Од. 12, 7]; потім, ще частіше, на землі: коли скинув у море фараона та його військо, а також у страсну п’ятницю. І все – заради любові дівчини, тобто душі.
Далі взяв з собою Тирія, тобто прийняв людину, щоб вигнати невірних, себто гріхи, із королівства тіла і насадити там чесноти. Він поставив Тирія, тобто Мойсея, щоб той вів свій народ до праведного життя.
Далі Ґвідон повернувся із святої землі: це Син Божий зійшов із небес і знайшов заблукалого Тирія, себто весь людський рід, на дорозі погибелі, адже всі, хто приходив перед Ним, зійшли в ад. Він заснув, схилившись нам на коліна, коли прийняв нашу людськість із лона Діви.
«Ласиця вибігла та й майнула всередину гори...» – тобто Йоан та інші пророки Його пришестя пророкували. Вони увійшли в гору, тобто у світ, проповідуючи Слово Боже, як засвідчено про Йоана: «Ось посилаю гінця мого» [Мт. 11, 10; Мк. 1, 2; Лк. 7, 27; пор. Мал. 3, 2]. Після цього Йоан прийшов до Христа і мовив: «Се агнець Божий!» [Йо. 1, 29; 1, 36]. Христос знайшов мертвого дракона, тобто Старий Завіт, роздавлений обрядами, а в ньому – скарб, себто десять заповідей, які дав людині, а мечем могутності приховав той день, котрий застеріг для себе, як написано: «Іншому суду мого не дам» [Пор. Іс. 42, 8; 48, 11].
Тим-таки мечем Христос убив вельможу Плебея, котрий позбавив почестей і багатств Тирія, себто людину, коли підштовхнув праотця вчинити переступ. Він одважно бився на полі сього світу, а одна дівиця – тобто Пресвята Діва Марія – озброїла Його зброєю людськості.
А щодо сімох синів, то це Христос через сім смертних гріхів зійшов з небес, і завше перебував із людиною, коли Його було скинуто в море сього світу. Там до Христа прийшов рибалка, тобто Святий Дух, і завжди перебував із Ним. Наприкінці Христос переміг диявола і підніс свою перемогу королю, себто Отцеві небесному. Тоді перебрався до своєї країни, тобто на небо, а нам залишив перстень своєї віри, через яку зможемо досягнути вічної батьківщини.
Коли Ґвідон повернувся на батьківщину, його не впізнали. Отак і Син Божий прийшов на небо: його родичі, тобто дехто з янголів, геть не знали, хто Він такий, а тому питалися: «Хто ж це гряде із Едому, у шатах багряних з Восору?» [Іс. 63, 1] Отож маємо цілувати нашого отця, тобто возносити молитви Христові, бо Він – наш отець; про це – у Второзаконні: «Хіба ж Він не отець твій ще до того, як ти існував?» і т. д. [Пор. Вт. 32, 6]
Отож стараймося іти за нашим отцем Ісусом Христом у ділах милосердя; тоді досягнемо вічної радості.
Немає коментарів:
Дописати коментар