Добре те, що добре кінчається. - Оповідка LXVII. Про те, що в кінці часів не матимемо виправдання

Правив колись мудрий Максиміан і жили в його королівстві двоє лицарів, які дуже любили один одного. Один був розумний, а інший дурний. От розумний і каже дурному: «Чи не хотів би ти стати моїм побратимом? Нам обом це на користь вийде». А той: «Залюбки». Тоді мовить розумний лицар: «Нехай кожен із нас пустить собі з правиці кров. Я вип’ю твоєї, а ти моєї – на знак того, що жоден не покине іншого ні в добрі, ні в горі й усе, що наживе, порівну з іншим ділитиме». А той: «От і чудово». Пустили вони собі кров, кожен випив крові іншого й відтоді лицарі замешкали в одному домі.

Збудував був король два міста. Одне – на верхів’ї гори. Кожен, хто туди приходив, одержував багаті скарби й назавжди там залишався. Дорога до цього міста була вузька та кам’яниста, ще й чигали на ній троє лицарів з великим військом: хто хотів пройти тією дорогою, мусив або з ними битися, або всім своїм майном і життям поплатитися. Король призначив у це місто управителя, який усіх, хто входив, однаково вітав і згідно з їхнім станом та становищем щедро пригощав.

Інше місто король звелів побудувати в падолі під горою. До цього міста вела проста дорога, якою любо йшлося. При тій дорозі стояло троє лицарів, котрі всіх перехожих радо вітали й досхочу пригощали. У це місто король призначив управителя, який усіх, хто туди входив чи наближався, в темницю кидав, з приходом судді – на суд віддавав, а вже суддя до нікого пощади не мав.

Двоє лицарів у дорозі. Декоративний ініціал.
З рукоп.: L'estoire de Merlin. Італія, поч. XIV ст. (C)

От якось і каже розумний лицар товаришеві: «Найдорожчий, помандруймо світом, як то інші лицарі роблять: вдосталь добра наживемо та й порядно заживемо». А той: «Охоче». Вирушили вони в путь. Озвався розумний: «Найдорожчий, поглянь: тут дві дороги. Одна веде до преславного міста: коли нею подамося, ввійдемо в те місто і матимемо все, чого душа забажає. Інша дорога веде до іншого міста, що стоїть у падолі: підемо тією дорогою – будемо схоплені, до темниці вкинені й перед суддю приведені, а він пошле нас на шибеницю. Отож раджу цю дорогу оминати, а ту другу вибирати». А дурний лицар у відповідь: «Найдорожчий, я вже досить наслухався про ті міста. Але гірська дорога така вузька й небезпечна, ще й засіло на ній троє лицарів з військом, які всіх, хто нею йде, переймають, убивають і до нитки обдирають. А от друга дорога проста, і троє лицарів, котрі там стоять, всіх, хто нею йде, привітно зустрічають і все потрібне їм достачають. Це мені добре видно, і власним очам вірю більше, ніж тобі». Розумний йому: «Хоч та дорога проста і нею легко йдеться, але вона приведе нас до вічної ганьби, бо скінчимо на шибениці. Боїшся йти вузькою дорогою через засідки розбійників? Вічна ганьба тобі! Ти ж лицар, а обов’язок лицаря – битися з ворогами! До того ж, коли підеш зі мною цією дорогою, твердо тобі обіцяю, що першим кинуся в бій і крізь усе прорвуся – якщо ти мені допоможеш». А той: «Істинно кажу тобі, не піду цією дорогою, а лише тією». Тоді розумний лицар каже: «Оскільки я присягнув тобі й на знак вірності випив твоєї крові, то не пущу тебе самого, піду з тобою».

Вирушили вони вдвох тим шляхом. Дорогою товариші розважалися, як хотіли. Нарешті вони прибули до оселі трьох лицарів, де їх вельми почесно приймали і розкішно пригощали. За кожною стравою дурний лицар говорив розумному: «Найдорожчий, хіба ж я тобі не казав? Поглянь, скільки втіх – і яких! – ми знайшли, йдучи цією дорогою; якби пішли тамтою, все прогайнували б» А той відповідав: «Добре те, що добре кінчається. Я ж нічого доброго не чекаю».

Побратими якийсь час пробули в тих лицарів, а міський управитель, почувши, що ті двоє всупереч королівській забороні наблизилися до міста, відразу послав туди свою сторожу, щоб схопила їх і привела. Глянувши на них, він наказав одного лицаря – того, що дурний – зв’язаного по руках і ногах кинути в яму, а іншого посадити до темниці.

Коли до міста прибув суддя, перед ним поставили всіх тамтешніх злодіїв, а серед них і двох лицарів. Тоді розумний промовив до судді: «Пане, заявляю на свого товариша, що він – причина моєї смерті. Я попереджав його про закони цього міста й про небезпеки, які нас чекають, але він мені не вірив, навіть слухати не хотів моїх порад, кажучи: "Власним очам вірю більше, ніж тобі". Оскільки нас пов’язує присяга бути вірними один одному і в добрі, і в горі, то я, побачивши, що він сам вирушає в путь, пішов із ним, адже давав присягу. Ось тому він – причина моєї смерті. Винеси ж правний вирок».

Тоді озвався до судді дурний лицар: «Це він – причина моєї смерті! Увесь світ знає, що він розумник, а я – дурнем вродився. Якщо він такий розумний, не мав би так легко приставати на мої дурощі. Якби він не подався за мною, коли я сам вирушив у путь, а йшов тією дорогою, якою хотів іти, то я повернувся б і пішов із ним, адже присягав йому. Отож, якщо він – розумний, а я – дурень, то він є причиною моєї смерті».

Суддя мовив їм (а насамперед розумному): «Оскільки ти, розумнику, так легко пристав на дурощі й пішов за дурнем; оскільки ти, дурню, не повірив словам розумного, а послухався власної дурості, то присуджую вас обох нині повісити». Так і зробили.

Мораль

Найдорожчі, той король – Господь наш Ісус Христос. Двоє лицарів – то душа і тіло: душа – розумний лицар, тіло – дурний. Ці двоє в хрещенні уклали союз, бо кожен пив кров іншого. Випити чиєїсь крові означає заступатися за нього в небезпеці. Коли плоті забагнеться насолод, душа має покаятися раніше, ніж плоть наразиться на небезпеку; коли ж душа, не дай Боже, спіткнеться, плоть мусить заради неї зносити пости й чування. Оце і є випити чиєїсь крові й ніколи не покидати когось у біді.

Дві дороги, якими вони йшли, тощо: перша – то покаяння, друга – світська слава. Два міста: перше, на горі – то небеса над твердю; друге, в падолі – то пекло.

Дорога до неба – вузька, як і дорога покаяння, і мало тих, що ходять нею [Пор. Мт. 7, 14]. При цій дорозі – троє лицарів, себто диявол, світ і плоть; хто хоче увійти до неба, мусить з ними битися і далі йти дорогою покаяння. А в місті – управитель, себто Бог. Він кожному щедро дає по заслузі, як мовить пророк: «Що на серце людині не впало – те Бог приготував...» і далі [1 Кр. 2, 9].

По дорозі до пекла – теж троє лицарів, себто життєва гординя, пожадання очей і пожадання плоті: завдяки їм грішник знаходить дочасні втіхи для тіла. Легко йти дорогою до пекла, але людина й незчується, як управитель, тобто смерть, пошле розвідників, себто недуги, які вхоплять людину і її душа розлучиться з тілом. Душу тимчасово посадять у темницю аду, тіло зв’яжуть і покладуть до гробу; але в судний день, коли Господь прийде судити живих і мертвих, душа заявлятиме на тіло, тіло – на душу, а суддя, тобто Бог, винесе вирок. Коли виявиться, що ми грішні, без сумніву, підемо до пекла. Нехай нас від цього боронить Отець, Син і Святий Дух.