А кажуть, це нині смаки зіпсовані...

Якщо західне Середньовіччя чимось і відповідає стереотипним уявленням про нього, то це замилуванням тодішніх людей макабричними сюжетами та образами.

Один із таких сюжетів було запозичено із юдейської притчі, що міститься у Вавилонському Талмуді. Сини, сперечаючись за спадщину покійного батька, звертаються до судді. Той, щоб з’ясувати, хто з них справжній син спадкодавця, пропонує їм постукати по батьковому гробі (що було знаком зневаги), адже вважає, що голос крові мусить втримати рідного сина від такого вчинку.

Мабуть, у цьому вигляді історія видалася середньовічній Європі недостатньо ефектною, а тому в латинських переробках та адаптаціях її було радикально «присмачено». Добре бачимо це на прикладі варіанту, котрий увійшов до збірки Gesta Romanorum як оповідка 45 «Про те, що лише добрі увійдуть у царство небесне».

Завдяки популярності Діяннь римських ця модифікація талмудичної притчі знайшла широкий відгук і в мистецтві; один із численних прикладів – ренесансний декоративний таріль, що на фото. Тут уже відбулася певна «реконструкція» юдейського контексту: замість безіменного старого лицаря порадником виступає цар Соломон; змінилося й число синів та місце дії. Проте наймиліші середньовічному смакові деталі – ексгумація, вигадлива наруга над трупом – залишилися незмінними.

Сини стріляють у мертвого батька. Майоліка. Італія, бл. 1535 р. (C)