Дякую, що завітали на сторінку Діянь римських. Її присвячено українському перекладові одного з найпопулярніших творів середньовічної латинської літератури - збірки оповідок, відомої як Gesta Romanorum. Тут з'являються українські тексти вибраних оповідок, думки, пов'язані з перекладом цієї літературної пам'ятки, а також усе, що прямо чи опосередковано пов'язане з нею і що видається цікавим - а такого є справді багато.

12 березня 2013 р.

До дня Великого папи. – Оповідка LXXXI. Про чудесне урядження Боже і про походження блаженного папи Григорія

Григорій Великий.
Мініатюра з рукопису: Григорій Великий. Діалоги.
Німеччина, 1-а пол. XII ст. (C)

Правив колись велемудрий Марко і мав він лиш одного сина й одну дочку, яких дуже любив. На старість його схопила тяжка недуга, тож коли побачив, що вже довго не протягне, звелів покликати всіх вельмож свого царства й мовив: «Найдорожчі, знайте, що нині маю віддати Богові духа. Нічим мені душа так не тривожиться, як моєю донею, – що не видав її заміж. Ти, сину, мій спадкоємець, отож даю тобі наказ: заради мого благословення подбай, щоб вона пристойно вийшла заміж, щоб усе було, як годиться; а тим часом шануй її, наче самого себе». З цими словами цар повернувся до стіни й віддав духа. І був за ним великий плач у державі, і поховали його з великими почестями.

Відтоді почав правити царський син і робив це вельми розважно. Він дуже шанував свою сестру і напрочуд її любив: щодня сідав у кріслі навпроти неї, хоч за столом збиралася знать, і вони разом їли, а спали в одному покої на окремих ложах.

І от однієї ночі охопила молодого царя страшна спокуса: йому здавалося, що духа випустить, якщо не вдовольнить свою хіть із сестрою. Встав він з ложа, підійшов до сплячої сестри й розбудив її. Вона йому спросоння: «Володарю, що тобі треба о такій порі?» А він в одвіт: «Якщо не пересплю з тобою, не буде мені життя!» Тоді сестра: «Боронь Боже, щоб я скоїла такий страшний гріх! Згадай, як батько перед смертю зобов’язав тебе своїм благословенням, щоб ти в усьому шанував мене! Скоїш цей гріх – не уникнеш ні Божого гніву, ні людського осуду!» А він: «Будь-що-будь, а таки вволю свою волю!» Та й переспав із нею.

Після цього він повернувся до своєї постелі, а дівчина гірко заплакала. Вона все не могла втішитися, хоч цар, як міг, її розраджував, – і, на диво, проймався до неї дедалі більшим коханням.

Минуло близько півроку. Якось, коли царівна сиділа за столом у своєму кріслі, брат пильно приглянувся до неї й питає: «Що з тобою, найдорожча? Ти аж на лиці змінилася й очі твої потьмяніли!» А вона: «Не дивуйся. Я завагітніла, а тому в сум’ятті». Почувши це, молодий цар несказанно зажурився, почав гірко плакати й примовляти: «Нехай згине день, коли я народився! Що ж мені тепер робити? Не знаю і край!» Тоді сестра каже йому: «Володарю, послухай моєї ради, не пошкодуєш. Не ми перші тяжко образили Бога. Тут неподалік живе старий лицар, радник нашого батька, до чиїх порад він завжди прислухався. Покличмо його і під печаттю сповіді все йому розкажімо, а він дасть нам помічну пораду – таку, щоб ми і Бога вмилостивили, і ганьби від світу уникнули». Мовив цар: «Згода! Але спершу примирімося з Богом». І вони обоє висповідалися – щиросердно, з глибоким каяттям.

Посповідавшись, вони послали за лицарем і все йому віч-на-віч слізно оповіли. Тоді лицар каже: «Володарю, оскільки з Богом ти вже замирився, то послухай моєї ради, як світських пересудів уникнути. За твої гріхи й гріхи твого батька мусиш відвідати святу землю. Того дня покличеш до себе всіх вельмож твого царства й отак по порядку їм скажеш: "Найдорожчі, хочу відвідати святу землю. Ви знаєте, що не маю іншого спадкоємця, крім єдиної сестри, тож за моєї відсутності маєте коритися їй, наче мені особисто ". Далі в усіх на очах до мене промовиш: "Тобі, найдорожчий, під страхом смерті наказую стерегти сестру"; а я вже так потаємно та надійно її стерегтиму, що ніхто – навіть моя жінка! – ні до, ні під час, ні після пологів не довідається про вашу пригоду». Мовив правитель: «Добра порада; все зроблю так, як кажеш».

Цар тут-таки повелів зібратися всім своїм вельможам і лицареві поради, як їх вище списано, від початку до кінця виконав. Скінчивши свою мову, він з усіма попрощався і вирушив до святої землі, а лицар одвів царську сестру до свого замку. Коли їх угледіла лицарева дружина, то вибігла назустріч своєму панові й каже: «Шановний мій господарю, що це за панна з тобою?» А той: «Наша панна – царська сестра. Присягни мені всемогутнім Богом, що під страхом смерті триматимеш у таємниці все, що я тобі оповім». Коли вона присягнула, мовив лицар: «Наша панна завагітніла од володаря нашого, царя. Отож наказую тобі, щоб жодна жива душа їй не услуговувала, крім тебе особисто, і щоб усе – від початку й до кінця – залишилося в таємниці». Тоді вона йому: «Господарю, все ретельно виконаю».

Панну відвели до потаємного покою і розкішно їй услуговували, а коли настав час пологів, вона вродила красеня сина. Почувши про це, лицар мовив до неї: «Найдорожча володарко, було б добре й корисно покликати священика, щоб охрестив дитину». А вона: «Богові присягаю, що народжений від брата й сестри не прийме від мене хрещення». А лицар: «Звісно, що ви з братом скоїли тяжкий гріх; та не варто через це ще й душу дитини занапащати!» Тоді панна йому: «Я вже склала присягу і дотримаюся її. А зараз наказую принести мені порожню бочку». А він: «Слухаюся». І звелів, щоб до покою бочку прикотили.

(C)
Панна дбайливо вклала хлопченя до колиски, а тоді на маленьких табличках отаке написала: «Найдорожчі, знайте, що це дитя нехрещене, бо від брата й сестри народилося; отож заради Божої любові охрестіть його. В головах знайдете фунт золота, за яке вигодуєте дитину, а в ногах – фунт срібла, за яке нехай вивчиться». Скінчивши писати, поклала таблички дитині під бік, золото – в головах, срібло – в ногах, а тоді вистелила колиску шовковими й злототканими пелюшками. Коли все було зроблено, вона звеліла лицареві покласти колиску в бочку й кинути в море – нехай пливе, куди Божа воля.

Лицар усе виконав. Кинувши бочку в море, він стояв над берегом, доки вона щезла з виду; потім рушив назад до панни. Та коли вже підходив до свого замку, стрівся йому царський гонець, що прибув зі святої землі. Питає його лицар: «Найдорожчий, звідки їдеш?» Гонець: «Зі святої землі». Лицар: «І що чути?» А той: «Цар, мій володар, помер; тіло відвезли до одного із царських замків».

Почувши це, лицар гірко заплакав, і його дружина, що саме надійшла, несказанно затужила, довідавшись про цареву смерть. Нарешті лицар підвівся і каже дружині: «Годі плакати, бо почує наша панна. Нічого їй не говорімо, поки не оправиться від пологів». Після цих слів лицар подався до панни, а за ним і дружина. Угледівши їх і помітивши, що вони невеселі, панна спитала: «Найдорожчі, чого сумуєте?» Господиня їй: «Не сумуємо, а радіємо, що ти уникла страшної загрози». А вона: «Та невже? Ану, все мені розповідайте, нічого не приховуйте – ні доброго, ні лихого!». Тоді мовив лицар: «Зі святої землі прибув гонець від нашого володаря царя, твого брата. Приніс вістку...» А панна: «Покликати гінця!» Коли увійшов гонець, вона питає його: «Що ж там із моїм володарем?» А той: «Твій володар помер. Тіло привезли зі святої землі до царського замку і поховають поруч із вашим батьком».

Почувши це, панна так і впала на землю. Уздрівши її печаль, простягнувся долі й лицар, а за ним його дружина та гонець. Довго вони отак лежали і від страшної туги не могли й звуку видати. Щойно по довгій хвилі панна підвелася і, рвучи на собі волосся й до крові роздряпуючи лице, гучно заголосила: «Горе мені! Нехай згине день, коли мене зачато, хай не долічаться днини, коли я вродилася! "Скільки у мене переступів..." [Йов 13, 23] – оці слова сповнилися на мені! Пропала надія і сила моя – єдиний брат, половина душі моєї! Що ж мені далі робити? Не знаю і край!» Підвівся лицар і каже: «Послухай мене, найдорожча володарко! Якщо з туги вкоротиш собі віку, все царство загине. Ти єдина залишилася, тож за правом спадкоємства царство належить тобі: вкоротиш собі віку – дістанеться чужинцям. Отож вставаймо, рушаймо туди, де лежить тіло, з почестями його поховаймо, а тоді поміркуймо, як правити царством».

Підбадьорена лицаревими словами, панна встала і з почесним почтом вирушила до замку брата. Увійшовши туди й уздрівши на ношах цареве тіло, вона припала до нього й вкрила з голови до ніг цілунками. Бачачи її непомірну печаль, лицарі забрали її з похорону й відвели до покою, а тіло з великими почестями поховали.

Невдовзі по тому до панни урочисто прислав своїх гінців князь Бургундський, просячи, щоб згодилася вийти за нього. Вона ж одразу відповіла: «Доки мого життя, мужа не матиму». Почувши це, гінці звістили своєму панові її волю, а князь, вислухавши їх, обурився й каже: «Узяв би її за жінку – над усім царством запанував би! Та коли вона мене має за ніщо, то й зі свого правління небагато втіхи матиме». Зібрав він своє військо й увірвався в ту державу; палив, убивав і безліч лиха коїв, а в битвах завжди виходив переможцем. Панна ж утекла до якогось добре укріпленого града з міцним замком і багато літ там перебувала.

Та повернімося до кинутого в море хлоп’яти. Бочка з дитиною багато країв обплила, аж поки не прибилася до монашої обителі. Була п’ятниця. Того дня абат монастиря вийшов над море й каже своїм рибалкам: «Найдорожчі, готуйтеся ловити рибу!» Вони взялися готувати сіті й поки робили це, морські хвилі винесли на берег бочку. Мовив абат своїм слугам: «Погляньте, бочка! Ану ж відкрийте й подивіться, що там!» Відкрили вони бочку, аж там мале хлоп’я, сповите в коштовні тканини; глянуло на абата й засміялося. Геть збентежений побаченим, абат мовив: «Боже милий, що ж це ми знайшли – дитину в колисці!»

Він узяв хлоп’я на руки й виявив у нього під боком таблички, які поклала мати; розгорнув їх і прочитав, що це дитя народилося від брата й сестри, що воно нехрещене, однак заради Божої любові просять уділити йому хресне таїнство, а потім вигодувати за те золото, що лежить у нього в головах, і вивчити за те срібло, що в ногах. Коли абат оте все прочитав, а ще зауважив, якими коштовними тканинами вбрано колиску, то збагнув, що це хлоп’я благородної крові. Він негайно охрестив дитину, нарікши власним іменем, себто Григорієм, і віддав на виховання одному з рибалок, якому вручив і знайдений у колисці скарб.

Хлопець зростав і всі його любили. Коли йому виповнилося сім років, абат послав Григорія до школи, де він робив дивовижні успіхи. Монахи тієї обителі полюбили його, як свого, а хлопець невдовзі усіх перевершив ученістю.

(C)

Одного дня Григорій грав у м’яча з сином рибалки, якого вважав своїм батьком, і випадково стукнув його м’ячем. Той гірко розплакався, побіг додому й пожалівся матері, кажучи: «Мій брат Григорій мене вдарив!» Як почула це мати, вийшла надвір і вишпетила хлопця, кажучи: «Та як ти смів, Григорію, вдарити мого сина – ти, казна хто й казна звідки!» А той: «Мамо дорогенька, хіба ж я не твоя дитина? Чого мені таке закидаєш?» А вона йому: «Ні, ти не моя дитина; не знаю, звідки ти взявся! Лиш одне знаю: тебе знайшли в бочці й абат віддав мені тебе на виховання».

Почувши це, хлопець гірко заплакав, подався до абата й каже: «Панотче, довго я мешкав при вас, гадаючи, що я – син рибалки. Та оскільки я йому не син і не знаю, хто мої батьки, то, коли твоя ласка, пошли мене до війська, бо тут я більше не залишуся». Мовив абат: «Сину мій, навіть про таке не думай! Всі монахи цієї обителі напрочуд тебе люблять – так люблять, що після моєї кончини зроблять абатом!» Тоді Григорій йому: «Панотче, будь певен, що не вгамуюся, доки не відшукаю своїх батьків!» Почувши це, абат пішов до скарбниці й показав хлопцеві таблички, що їх знайшов у його колисці: «Ось, сину, прочитай, що там написано, і з’ясуй собі, хто ти такий». Як прочитав Григорій, що він од брата й сестри народився, то так і впав на землю зі словами: «Гай-гай, що ж то в мене за батьки! Піду я в святу землю – за їхні гріхи воювати; там і життя своє скінчу. Благаю ж тебе, панотче, пошли мене до війська». І той вдовольнив його прохання. Коли Григорій одержав дозвіл відійти, був великий плач у обителі, страждання серед люду й голосіння по всій окрузі.

Подався Григорій над море й домовився з моряками, щоб відвезли його до святої землі. Та щойно вони відпливли, як здійнявся супротивний вітер і відігнав їх саме до того града, де перебувала в замку його мати; однак моряки сном-духом не відали, що то за град і що за держава. Коли Григорій-лицар увійшов у град, стрівся йому один горожанин і питає: «Куди простуєш, пане?» А той: «Шукаю постою». Тоді горожанин повів його до себе додому і з усією своєю родиною щедро пригощав.

За столом Григорій спитав господаря: «Паночку, що це за град і хто володар землі цієї?» А той: «Найдорожчий, колись ми мали за царя могутнього мужа, але він помер у святій землі й не залишив іншого спадкоємця, крім рідної сестри. Сватався до неї один князь, проте вона нізащо не хотіла бути йому парою; а він так обурився, що всю державу звоював, опріч цього града». Мовив лицар: «Чи можу надійно звірити тобі таємницю серця мого?» А той: «Звісно, пане, будь певен». Тоді Григорій: «Я є вояком. Якщо твоя ласка, піди завтра до палацу й замов за мене слово управителеві: дасть мені платню – ще цього року повоюю за права володарки». А горожанин: «Не сумніваюся, пане, що він усім серцем тобі зрадіє; завтра ж піду до палацу й полагоджу твою справу».

Вранці горожанин встав, подався до управителя й повідомив його про приїзд лицаря, а той, неабияк зрадівши, послав гінця по пана Григорія. Побачившись із ним, управитель представив лицаря володарці й дуже його хвалив; а вона, уздрівши Григорія, пильно до нього приглянулася, проте геть не впізнала – гадала ж бо, що він вже багато літ як потонув. Тоді управитель перед лицем володарки привів Григорія до присяги, що той цілий рік їй служитиме.

Вже наступного дня лицар у битву спорядився. Вийшов на поле й князь із великим військом. Став пан Григорій до бою, крізь ворожі лави прорвався, до самого князя добрався, там-таки його вбив, на голову вкоротив і переможцем назвався. Відтоді лицар що не день, то нові успіхи робив, а слава про нього розійшлася по всіх усюдах; не збігло й року, як Григорій відвоював з-під ворожої руки всю державу. Далі прийшов до управителя й каже: «Найдорожчий, добре відомо, в якому становищі я вас застав і до якого привів; отож прошу тебе, видай мені платню, бо маю намір до інших країв вирушати». А управитель йому: «Пане, ти заслужив більшого, ніж ми винні тобі за угодою, тож піду до нашої володарки й остаточно з’ясую, як діло стоїть і яка винагорода тобі належиться».

Подався він до володарки й мовив: «Найдорожча володарко, скажу тобі дещо корисне. Терпимо всі ці лиха, бо нам бракує глави. Було б добре, якби ти вийшла заміж: тоді зможемо почуватися в безпеці. У твоїй державі вдосталь багатства, тож багатого мужа шукати не раджу. Тому не знаю, чи є хтось такий, за кого ліпше було б вийти заміж – і для твоєї честі, і для блага всього народу, – ніж за пана Григорія».

Зазвичай володарка на такі речі відповідала: «Я обітувала Богові, що ніколи мужа не матиму»; проте цього разу, перш ніж відповісти управителеві, взяла собі час на роздуми до визначеного дня. Коли ж настав той день, володарка мовила при всіх: «Оскільки пан Григорій нас і нашу державу з-під ворожої руки одважно визволив, то виходжу за нього заміж». Почувши це, всі вельми зраділи. Тут-таки призначили день шлюбу і ті двоє з бучними веселощами й за згодою всього царства з’єдналися в подружжі – син із рідною матір’ю; проте жодне з них не відало, хто вони одне одному. І зав’язалося між ними велике кохання.

Одного дня, коли пан Григорій вирушив на лови, якась служниця спитала володарку: «Найдорожча пані, чи ти, бува, чимось не образила царя, нашого володаря?» Та їй у відповідь: «В жодному разі! Гадаю, в усьому світі більше не знайдеться подружжя, щоб між ними була така любов, як між моїм паном і мною. Але скажи мені, дорогенька, чому таке питаєш?» А служниця: «Щодня, коли накривають на стіл, цар, наш володар, заходить до свого покою веселий, та коли виходить звідти, то стогне й схлипує, а потім умиває лице; чому він так робить, не відаю».

Почувши це, володарка сама увійшла до того покою й обнишпорила там усі закутки, аж поки не добралася туди, де лежали таблички. Їх-то Григорій щодня перечитував – про те, як він од брата й сестри народився, – і гірко плакав; це були ті самі таблички, що їх знайшли у нього в колисці. Натрапивши на них, володарка вмить їх упізнала, розгорнула й прочитала те, що колись власноруч написала, а тоді подумала собі: «Ніколи ці таблички в нього не опинилися б, якби це не був мій син!» Почала вона голосити, примовляючи: «Горе мені, що я народилася й на сей світ появилася! Якби ж то моя мати пропала в той день, коли мене зачато!»

Почувши ті крики аж у чертогу, до володарки збіглися її лицарі, а за ними й усі решта, і уздріли її простягнутою долі. Довго вони біля неї простояли, доки спромоглися бодай слово витягти. Нарешті володарка розтулила уста й мовила: «Якщо вам дороге моє життя, негайно відшукайте мого пана». Почувши це, лицарі враз посідали на коней, поскакали до царя й кажуть йому: «Володарю, цариця лежить при смерті!» Той, як почув це, вмить кинув лови, помчав до палацу й вбіг до покою, де лежала володарка.

Побачивши його, вона мовила: «Володарю, нехай усі, крім тебе, вийдуть, щоб ніхто не чув, що тобі казатиму». Коли всіх вигнали, володарка спитала: «Найдорожчий, повідай-но мені, хто твої рідні!» А той: «Чудне питання: добре знаєш, що я з далекого краю». Тоді вона йому: «Бог свідок, чую, що скоро вмру, якщо не повідаєш правди!» А він: «Кажу тобі: я – бідняк, нічого не маю, крім зброї, що нею визволив з рабства тебе і всю твою державу». А вона: «То скажи хоча б, звідки ти родом і ким були твої батьки. Поки не скажеш правди, не візьму до рота їжі».

Тоді Григорій: «Що ж, в усьому правдиво тобі зізнаюся. Мене з дитинства виховував один абат. Він часто розповідав мені, як знайшов у бочці колиску зі мною й відтоді мене виховував, а потім я прибув у ці краї». Почувши це, володарка показала йому таблички й запитала: «Впізнаєш оці таблички?» Як угледів їх Григорій, то так і впав на землю, а вона йому: «Синку дорогенький! Ти – мій єдиний син, ти – мій муж і мій володар; ти – син мого брата і мій! Синку дорогенький! Це я, народивши тебе, поклала в бочку з цими табличками. Господи Боже! Навіщо вивів мене з лона, коли стільки лиха через мене скоєно! Сину, я спізнала рідного брата й тебе породила. Померла б я – не бачило б мене жодне око; була б, наче мене й не було ніколи: мене перенесли б з утроби в домовину». Далі билася головою об стіну й примовляла: «Господи Боже, ось мій син, мій муж і син брата мого!»

Озвався пан Григорій: «Я гадав, що уник небезпеки, – а втрапив у сіті диявола! Відпусти мене, володарко, оплакувати своє нещастя! Горе мені, горе! Ось моя мати, моя коханка, моя дружина! Отак мене обплутав диявол!» Уздрівши синові муки, мати каже до нього: «Синку дорогенький, за наші гріхи я піду в паломництво до кінця життя, а ти правитимеш державою». А він їй: «Не бути цьому! Ти, мамо, залишишся правити, а я паломничатиму, доки Бог не відпустить наші гріхи».

Встав Григорій поночі, зламав свого списа, вбрався в одежу прочанина, попрощався з матір’ю і босоніж рушив у путь. Отак він ішов, поки не зоставив позаду тієї держави. Була вже темна ніч, коли Григорій нарешті прибився до якогось міста, підійшов до оселі рибалки і заради Божої любові попросив у нього притулку. Пильніше придивившись до мандрівця, рибалка помітив, яка в Григорія гожа постава й доладно збудоване тіло, та й каже: «Найдорожчий, ти – не справжній прочанин; це добре видно з твоєї постави». А той: «Хай і несправжній, та все ж прошу заради Божої любові, прихисти мене на ніч». Вже й рибалчина жінка, побачивши його, розжалилася й благала впустити Григорія.

Впустив його рибалка, наказав постелити йому при дверях і, давши риби та хліба з водою, поміж іншим каже Григорієві: «Тобі, прочанине, варто йти в пустинні місця, якщо прагнеш сягнути святості». А той: «Паночку, я б охоче спробував, але жодного такого місця не знаю». Тоді рибалка: «Завтра підеш зі мною, відведу тебе в пустинне місце». А Григорій: «Бог тобі віддячить!»

Вранці рибалка розбудив прочанина, а той так поспішав, що забув при дверях свої таблички. Вийшли рибалка з прочанином у море і пливли шістнадцять миль, аж поки сягнули якоїсь скелі. Там рибалка одягнув Григорієві ноги в кайдани, які можна було зняти, лише маючи ключ. Замкнувши їх, він кинув ключа в море, а сам повернувся додому. Отак спокутуючи, прочанин провів сімнадцять літ.

Саме тоді вмирав папа. Щойно він помер, пролунав голос із неба, кажучи: «Шукайте чоловіка Божого на ім’я Григорій і його поставте намісником Христовим». Почувши це, ті, хто обирав папу, вельми зраділи й послали вісників по всіх краях світу, щоб того чоловіка відшукали. Врешті-решт гінці стали на постій у домі рибалки й за вечерею повіли йому: «Найдорожчий, багато ми намучилися, шукаючи по краях та містах святого чоловіка на ім’я Григорій, якого маємо поставити папою, та досі не знайшли його». Тоді рибалка згадав прочанина й каже: «Оце вже сімнадцять літ буде, як у цьому домі гостював прочанин на ім’я Григорій. Я відвіз його до скелі, що далеко в морі, й там покинув; звісно, він вже давно помер».

(C)
Того ж дня він наловив риби. І от, патраючи рибину, знаходить у ній ключа, якого кинув у море сімнадцять років перед тим. Рибалка відразу загукав на повен голос: «Найдорожчі, погляньте! Ось ключ, якого я тоді кинув у море! Здається, ваші труди не пішли намарне!» Почувши й побачивши це, вісники дуже зраділи, а коли зранку встали, то попросили рибалку відвезти їх до тієї скелі. Так він і зробив.

Підпливши до скелі й уздрівши покутника, вісники мовили: «Григорію, чоловіче Божий! Іменем всемогутнього Бога, зійди до нас, бо на те Божа воля, щоб ти став Його намісником на землі». А він: «Якщо це завгодно Богові, то нехай буде воля Його!» І вони зняли Григорія зі скелі.

Перед тим, як він в’їхав до града, самі собою забили всі тамтешні дзвони, а горожани, зачувши їх, говорили: «Хвала Всевишньому, нарешті прийшов той, хто буде намісником Христовим». Усі вийшли його стрічати, з великими почестями прийняли і Христовим намісником поставили.

На своєму намісництві блаженний Григорій в усьому похвально поводився. По всій вселенній линула слава, якого ж то святця поставлено намісником Христовим, і багато люду з усіх країв світу йшло до нього за розрадою та порадою.

(C)
Дійшла чутка й до його матері, що святий чоловік став Христовим намісником. От вона й подумала собі: «До кого ж іще, як не до цього святого мужа, маю приступити, щоб звірити своє життя?» Проте вона геть не знала, що то її син і подруг, отож вирушила до Риму й посповідалася намісникові Христовому. Перед сповіддю вони не впізнали одне одного, проте коли папа висповідав свою матір, то вже достеменно взнав, що то вона, і мовив: «Мамо найсолодша, дружино моя і подруго! Диявол уже гадав, що звів нас в ад, але ми з Божою поміччю вирвалися від нього». Почувши це, мати Григорія впала йому до ніг і гірко заплакала з радості, а папа підвів її з землі й заснував для неї монастир, у якому зробив свою матір абатисою.

Невдовзі по тому вони обоє віддали Богові душу.

Мораль

Найдорожчі, той цар – Господь наш Ісус Христос, який довірив свою сестру, тобто душу, братові, себто людині; адже ми, віруючі в Христа люди, є Його братами, а душа – то наша сестра і Божа донька. Та оскільки душа поєднана з людиною, то її сестрою варто називати плоть.

Спочатку плоть в усьому шанує душу, не робить їй нічого, що було б немиле Богові. З божественного наказу вона має одружити її зі знатним мужем – тобто з Богом – через діла милосердя. Оті двоє – душа й тіло – так одне одного люблять, що лежать в одному покої, тобто в одному серці й одному розумі – доки виконують Божі заповіді; їдять з однієї тарілки, тобто діють за спільною волею, приймаючи хрещення й відрікаючись од диявольських зваб. Але гай-гай, як же часто людина зі спонуки диявола ґвалтує свою сестру, тобто розтліває свою душу пороками й пожаданнями! А та вагітніє від цього і родить сина.

Під тим сином маємо розуміти весь людський рід, що походить від прародителя Адама: він був первородним сином Бога, йому належало правити сим світом за словами Псалмопівця: «Все під ноги йому поклав єси...» і далі [Пс. 8, 8]. Адамові було доручено в усьому шанувати Божу доньку, а свою сестру, тобто душу; проте він піддався на обман диявола й розтлив її, скуштувавши плоду. Від цього в Адама з’явився син, тобто весь людський рід. За згодою лицаря, себто Святого Духа, сина покладено в бочку й укинуто в море злигоднів сього світу, по якому він довго плавав.

Коли праотець помер і зійшов в ад, душа зосталася сама, тож на неї напав князь, себто диявол; та згодом прийшов Син Божий, Богочоловік, і своїми страстями визволив не лише матір, а й усе царство і весь рід людський. Він став до бою з князем, себто дияволом, здобув перемогу і повернув нам утрачені землі, тобто рай. Потім Він пошлюбив свою матір, тобто святу Церкву, яка написала таблички – десять заповідей, що їх Мойсей одержав від Бога. Їх маємо щоденно споглядати й у наших серцях карбувати, а ще Святе Письмо вдумливо читати і почитати: тоді зрозуміємо, чому святець Йов промовляв до землі, кажучи: «Ти – мій батько!», а до хробака: «Моя сестра!»[Пор. Йов 17, 14]. Якщо глибоко над цим замислимося, то матимемо, чого плакати.

Проте нам треба з’ясувати, хто ж вийняв нас із бочки тощо. Певна річ, абат, тобто сам Бог: через свого єдинородного Сина Він щоденно витягує нас своєю благодаттю із злиднів гріха й віддає на виховання рибалці. Тим рибалкою можемо вважати кожного предстоятеля, який має виховати грішника для добрих діл і зробити з нього воїна Христового: тоді той зможе обертатися серед монахів, себто святих мужів, і сам стане святим згідно з Псалмопівцем: «Зі святим – будеш святий» тощо [Пс. 18 (17), 26]; далі помандрує на кораблі Церкви, дотримуючись її наказів, мужньо воюватиме проти диявола й нарешті здобуде великі багатства (ті багатства – чесноти, що ними наділена душа). Грішника приймуть у домі горожанина, тобто предстоятеля; предстоятель поведе його до управителя, себто второпного сповідника, а вже він направить грішника на дорогу спасіння. Чому він спасеться? Бо воюватиме за володарку, тобто душу.

Проте часто трапляється, що людина повертається до гріха: вирушає на лови, тобто біжить за світською марнотою. Володарка, себто душа, страждає, згадуючи про списані таблички, тобто про скоєні переступи, а тому лицарі, себто відчуття, мають відкликати людину з ігрищ сього світу; сам Бог її кличе, промовляючи: «Вернися, вернися...» і далі [П. п. 7, 1].

Коли людина побачить, що душа лежить у гріху, мусить упасти на землю, тобто приготувати себе до всякого упокорення, скинути з себе одяг, тобто пороки, через сповідь зламати спис злого життя й у добрих чеснотах рушати в паломництво, аж поки не прибуде в дім рибалки, себто предстоятеля. За його порадою мусиш прикуватися до скелі покаяння, аж доки не буде звершено покуту і вісники, себто церковні мужі, не відведуть тебе до града Рима. Той град – наша свята мати Церква, що в ній маємо перебувати, себто виконувати її заповіді. Битимуть дзвони, тобто відновлені покаянням діла милосердя даватимуть про тебе хвальне свідчення, а горожани, себто янголи Божі, радітимуть за грішника, як написано в Луки, глава XV: «Радість янголам Божим за одного грішника, що кається» [Пор. Лк. 15, 10]. Тоді зможеш увести володарку, себто душу, в обитель царства небесного.

Немає коментарів:

Дописати коментар