Правив колись цар Йовініан, і був він дуже могутній. Одного разу, коли цар лежав у постелі, несказанно загордилося його серце і мовив він у серці своєму: «Хіба є інший бог окрім мене?» Отак подумавши, заснув.
Вставши зрання, він покликав своїх лицарів та й каже: «Найдорожчі, добре було б зараз попоїсти, бо хочу нині йти на лови». Завше готові вволити царську волю, вони поїли і вирушили на лови. І от коли цар скакав на коні, його охопив нестерпний жар – такий, що цареві здавалося, наче от-от помре, якщо не пірне в холодну воду. Як на те, він уздрів оддалік широке плесо і наказав своїм лицарям: «Зоставайтеся тут, аж доки мені не полегшає». Пришпоривши коня, цар мерщій поскакав до води, а там, спішившись, скинув весь одяг, заліз у воду і не вилазив, доки цілком не остиг.
Поки цар сидів у воді, надійшов якийсь чоловік, геть на нього подібний – і лицем, і поставою. Він убрався в царську одежу, сів на царського коня та й поскакав до лицарів. Вони ж усі прийняли його за царя, тож як скінчилися лови, той чоловік разом із лицарями подався до палацу.
Невдовзі по тому Йовініан вийшов із води і не знайшов ні одежі, ні коня. Здивувався він, а далі впав у розпач, бо ж голий і довкола нікого не видно. «Що ж робити?» – бідкався. «Ото вже мені хтось услужив!» Та згодом, прийшовши до себе, подумав: «Тут недалеко мешкає один лицар, якого я в лицарство посвячував. Подамся до нього, візьму в нього одежу та й піду до свого палацу – подивлюся, хто ж це і як мене ошукав».
Голий-голісінький Йовініан прибився до лицаревого замку і постукав у браму. Воротар запитав, хто стукає, а Йовініан: «Відчиняйте, то побачите, хто я!» Воротар відчинив браму, уздрів Йовініана і, остовпівши від подиву, спитав: «Ти хто такий?» А той у відповідь: «Я – цар Йовініан! Іди до свого господаря і скажи йому, щоб наготував мені одіж, бо я втратив одяг і коня». Тоді воротар йому: «Брешеш, паскудний пройдисвіте! Наш володар, цар Йовініан, задовго до твого приходу поїхав до палацу зі своїми лицарями. Мій господар теж його супроводжував, а потім повернувся і тепер сидить при столі. Але як ти вже назвався царем, то доповім про тебе господареві».
Воротар зайшов досередини і передав своєму господареві слова Йовініана. Лицар, як таке почув, наказав його привести, і наказ було виконано. Поглянувши на Йовініана, лицар його не впізнав, а от цар чудово впізнав лицаря. От лицар і питає його: «Скажи мені, хто ти і як тебе звати?» А той у відповідь: «Я – цар Йовініан. Це я тоді й тоді посвячував тебе в лицарі». Тоді лицар: «Паскудний пройдисвіте, як ти смієш називати себе царем! Цар, мій володар, вже давно поскакав до палацу. Я сам супроводив його в дорозі й уже повернувся. А твоє самозванство безкарно тобі не минеться!» Звелів лицар добряче Йовініана відшмагати й вигнати його геть.
Побитий і вигнаний, той гірко плакав і примовляв: «Боже мій, Боже, як воно могло статися, що лицар, якого я сам у лицарство посвячував, не упізнав мене, ще й тяжко побив?» Та згодом подумав: «Неподалік живе один князь, мій радник. Піду до нього, повім йому свою потребу, то й зможу зодягнутися і до свого палацу повернутися».
Підійшовши під княжу браму, Йовініан постукав. Воротар, почувши стук, відчинив браму, і, побачивши голого чоловіка, здивувався та й каже: «Дорогенький, хто ти такий, і чому прийшов голяка?» А той: «Я є цар. Через випадок я втратив коня й одежу, тому й прийшов до князя, щоб він пособив мені в потребі. Отож прошу тебе, повідом свого господаря, яка в мене до нього справа». Почувши ці слова, здивований воротар увійшов до чертогу й усе розповів господареві. Каже князь: «Уведіть». Коли Йовініана ввели, ніхто його не впізнав, тож князь запитав: «Ти хто такий?» А той: «Я є цар. Це я наділив тебе багатствами й почестями, зробивши князем і поставивши моїм радником». Тоді князь: «Бідолашний безумцю! Я допіру їздив з моїм володарем царем до його палацу й оце щойно повернувся. А те, що ти зазіхнув на царську честь, безкарно тобі не минеться!» Наказав князь укинути його в темницю, посадивши на хліб і воду, а коли згодом випустив, звелів добряче відшмагати й вигнати геть зі своєї землі.
Вигнанець з неймовірними стогонами й зітханнями говорив собі подумки: «Горе мені, що маю робити? Став я сміховищем людей, презирством народу. Піду-но я ліпше до свого палацу, там мої слуги мене впізнають; а як не вони, то жона моя впізнає за достеменними знаками». Подався він самотою до палацу, постукав у браму. Воротар, почувши стук, відчинив і, побачивши Йовініана, запитав: «Кажи, хто ти такий?» А той: «Дивно мені, що мене не знаєш: ти ж повсякчас був зі мною». А воротар йому: «Брешеш! Я завше тримався царя!» Тоді Йовініан: «Я і є цар. Коли не віриш мені на слово, заради Бога, прошу тебе, піди до цариці, а вона, побачивши ці знаки, передасть мені царську одіж, бо я через випадок усе втратив. Знаки, що їх тобою посилаю, в усьому світі лише нам із нею відомі». А воротар: «Тепер не сумніваюся, що ти – безумець. Цар, мій господар, сидить при столі, і цариця з ним. Але якщо кажеш, що ти цар, дам знати цариці; отоді вже, певен, тебе тяжко скарають».
Пішов воротар до цариці й переповів їй усе, що почув. А вона не на жарт обурилась і, звернувшись до свого господаря, мовила: «Пане мій, послухай цю чудасію! Якийсь пройдисвіт стоїть перед брамою, переказує мені через воротаря таємні знаки, що ми з тобою ними часто обмінювалися, і каже, начебто він – цар і мій господар!» Почувши це, той наказав воротареві привести чоловіка з-перед брами, щоб усі на нього подивилися. Коли Йовініана – такого, як був, голого – привели, пес, котрий раніше його дуже любив, кинувся йому до горла, щоб загризти; але челядь відтягнула пса, тож Йовініан лишився цілий. Мав він і сокола на жердці; та коли сокіл уздрів Йовініана, обірвав прив’язь і випурхнув із чертогу.
Мовив цар до всіх, хто сидів у чертогу: «Найдорожчі, послухайте, що зараз говоритиму цьому пройдисвітові! Ану, скажи мені, хто ти такий і чого сюди прийшов?» А той: «Дивне, пане, твоє питання. Я – цар і сього дому господар». Тоді цар каже до всіх, хто сидів за столом і стояв довкола: «Заради присяги, яку ви мені склали, кажіть: котрий із нас – цар і володар?» А вони: «Володарю, з огляду на нашу тобі присягу нам легко дати відповідь: цього пройдисвіта вперше бачимо, а ти – наш володар і цар, якого знаємо від юних літ. Отож одностайно просимо його покарати: хай це буде пересторогою всім, хто важитиметься на таку зухвалість».
Далі цар звернувся до цариці: «Скажи-но, господине, заради обітниці, якою ти зв’язана: чи знаєш цього чоловіка, котрий заявляє, начебто він – цар і твій господар?» А вона: «Любий пане, що ти таке питаєш? Хіба ж я не провела разом з тобою двадцять шість літ і не привела тобі потомство? Одне лиш мене дивує: як цей пройдисвіт довідався нашу таємницю?» Тоді цар мовив до того, котрого допіру привели: «Дорогенький! Як ти смів називати себе царем? Ось тобі вирок: нині тебе волочитимуть прив’язаним до кінського хвоста; а якщо знову таке говоритимеш, скараю тебе ганебною смертю» Покликав цар свою сторожу й наказав: «Прив’яжіть-но його до кінського хвоста й волочіть за конем; та глядіть, не вбийте». Так і зробили.
Годі й казати, як Йовініанові все аж ходило всередині; геть упавши в відчай, він примовляв: «Нехай згине день, коли я народився! Друзі од мене відвернулися, жона та діти не признають мене!». Поки він отак примовляв, йому спало на думку: «Тут недалеко мешкає мій сповідник. Піду до нього: може, хоч він мене впізнає, бо часто вислуховував мою сповідь». Подався Йовініан до того пустельника і постукав у вікно його келії. Той озвався: «Хто там?» А Йовініан: «Я – цар Йовініан. Відчини вікно, хай порозмовляю з тобою». Почувши Йовініанів голос, пустельник відчинив вікно, та коли уздрів його, гучно захряснув зі словами: «Одійди від мене, проклятий; ти – не цар, а диявол у людській подобі!» Почувши таке, Йовініан з горя упав на землю і, рвучи на собі волосся й бороду, заголосив: «Гай-гай, що ж мені робити!»
Вимовив це – і йому згадалося, як, коли лежав у постелі, загордилося серце його й він прорік: «Хіба є інший бог окрім мене?» Йовініан кинувся знову стукати в вікно, благаючи: «Заради того, хто висів на хресті, вислухай мою сповідь – бодай через зачинене вікно!» А у відповідь: «Згода». Тоді Йовініан слізно висповідався з усього свого життя, а надто з того, як повстав проти Бога, кажучи, що не вірить в іншого бога, крім самого себе. Вислухавши сповідь і вділивши розрішення, пустельник одчинив вікно – і впізнав Йовініана. «Хвала Всевишньому, тепер я впізнаю тебе!» – вигукнув пустельник. «Отут у мене є якась одежина. Вдягайся, йди до палацу і, маю надію, тебе й там упізнають». Одягнувся цар, подався до свого палацу, постукав у браму. Воротар відчинив і шанобливо прийняв його. Каже цар до воротаря: «Чи впізнаєш мене?» А той: «Певно, що впізнаю, предобрий володарю; але дивно мені, що я цілий день тут стою, а не бачив, як ти виходив!»
Увійшов Йовініан до чертогу, і всі, хто там був, схилили голови. А той інший цар був з господинею в своєму покої. Котрийсь із лицарів, вийшовши з покою, потайки зиркнув на Йовініана, а тоді повернувся й каже: «Мій володарю, в чертогу якийсь чоловік; усі схиляють перед ним голову й віддають йому честь. Він так на тебе схожий, що вже й не знаю, хто з вас цар». Почувши це, мовив цар до цариці: «Піди й поглянь, ану ж упізнаєш його». Вийшла цариця і, з подивом уздрівши Йовініана, повернулася до покою та й каже: «Пане, лиш одне можу тобі звістити: геть не доберу, хто з вас – мій володар». А той: «Коли так, я сам піду і з’ясую всю правду». Увійшовши до чертогу, він узяв Йовініана за руку, поставив поруч із собою, і, погукавши всю шляхту, яка там була, а також царицю, мовив: «Заради присяги, яку ви мені склали, кажіть: хто з нас цар?» Першою озвалася цариця: «Мій пане, насамперед мені годиться відповісти. Бог в небесах мені свідок, що геть не доберу, хто з вас двох – мій володар». Те саме й усі повторили. Тоді він сказав їм: «Найдорожчі, послухайте мене! Сей чоловік – ваш цар і володар. Одного разу він повстав проти Бога, і за цей гріх Бог покарав його тим, що люди його не впізнавали, аж поки не спокутував перед Богом. Я – його янгол, страж його душі; я стеріг царство, поки цар відбував покуту. Тепер звершилося його покаяння і він спокутував свої гріхи. Надалі йому коріться. З Богом!» Сказав – і щез із їхніх очей. А цар подякував Богові, все своє життя прожив у добрі та мирі й віддав Богові духа.
Мораль
Найдорожчі, тим царем можемо назвати кожну людину, цілковито віддану світові, котра заради багатства й почестей вивищується в гордині серця свого, наче другий Навуходоносор, що не корився Божому наказу. Вона кличе своїх лицарів, тобто відчуття, і вирушає полювати на світську марноту. Тоді її охоплює нестерпний жар, себто диявольська спокуса, і людина не може того жару вгамувати, доки не остигне в світських водах. Це остигання є згіршенням душі; отож лицарі, тобто відчуття, полишають людину беззахисною щоразу, як вона має намір у світській воді купатися.
Найперше вона спішується, тобто відступає од віри: хоч у хрещенні твердо пообіцяла Бога триматися, а диявольської пишноти відрікатися, проте хутко пірнає з головою в світські води й ламає свою присягу. Ось що таке «спішуватися». Далі вона скинула одяг, себто отримані в хрещенні чесноти: от і лежить у світській марноті злиденна й нага. Що ж із нею робити? Певна річ, їй мусить допомогти хтось інший, а саме предстоятель, який має охороняти віру й чесноти, себто здобувати одіж. Адже предстоятелеві дано владу розрішати грішника щоразу, як він з чистим серцем навертається до Бога.
Йовініан вийшов із води тощо. Отак і злиденна людина, коли має намір з Божої ласки вийти зі світської води, не знаходить у собі жодної чесноти, бо втратила їх усі через гріх; тож і має чого страждати. Як же їй повернути собі ті чесноти? Звісно, найперше мусить податися в дім лицаря. Лицар – то розум, який тебе шмагатиме, адже він вимагає, щоб усе, скоєне проти Бога, ти відшкодовував у серці своєму. Не можеш називати себе царем, тобто християнином, втративши свої християнські діла через гріх. Отож розум відганяє тебе від усякого пороку.
Що ж робити далі? Рушай до замку князя, себто до власного сумління, яке тяжко тобі докорятиме, аж поки не примиришся з Богом. Навіть більше: воно кине тебе в темницю, себто у велику розгубленість – як і в який спосіб умилостивити Бога, як зазнати ран, тобто сокрушення серця, щоб через них вийшла кров, себто гріх.
Нарешті постукай до палацу свого серця, тобто глибоко замислися, як і чому ти провинився перед Богом. Воротар, тобто свобідна воля, має відчинити браму твого серця і повернути тебе до первинного стану, якого ти набув у хрещенні. Пес, який кидається на тебе, щоб загризти, – це твоя плоть: вона часто занапащає людину, коли їй не стає на заваді Бог. Сокіл, що сидів на жердці, випурхує у вікно – себто Божа могутність не перебуватиме з тобою, доки вестимеш лихе життя; а жона, тобто душа, не впізнаватиме твого спасіння.
Що ж далі з тобою робити? Звісно, волочити прив’язаним до кінського хвоста. Бути отак волоченим – не що інше, як страждати й покутувати за все, що ти скоїв од початку життя й дотепер. Потім, як це зробиш, вирушай у ліс святої Церкви – до пустельника, себто второпного сповідника, і з усього, в чому ти провинився перед Богом, щиросердно висповідайся при зачиненому вікні, тобто таємно – не заради людської хвали, а задля своєї розради. Тоді тебе відразу ж упізнають і Бог, і всі янголи.
А висповідавшись, зможеш убратися в одіж, себто в добрі чесноти, і потайки прийти до палацу серця твого. Тебе впізнають усі відчуття разом із жоною, тобто душею, бо ти став справжнім царем, себто добрим християнином, а отже, здобудеш життя вічне. Нехай до нього приведе... і т. д.
Немає коментарів:
Дописати коментар