Дякую, що завітали на сторінку Діянь римських. Її присвячено українському перекладові одного з найпопулярніших творів середньовічної латинської літератури - збірки оповідок, відомої як Gesta Romanorum. Тут з'являються українські тексти вибраних оповідок, думки, пов'язані з перекладом цієї літературної пам'ятки, а також усе, що прямо чи опосередковано пов'язане з нею і що видається цікавим - а такого є справді багато.

16 грудня 2011 р.

Оповідка LVII. Про досконале життя.

Правив колись у місті Римі Тит і запровадив закон, за яким всі мали святкувати день народження його первенця; а хто б зневажив уродини царевича тяжкою працею, той мав смертю померти. Оприлюднивши закон, Тит покликав майстра Вергілія та й каже: «Найдорожчий, я видав отакий закон; проте його часто можуть потайки переступати, а я про те не відатиму. Отож прошу тебе: застосуй свою вмілість і вигадай якийсь спосіб, щоб я міг виявляти порушників». А той у відповідь: «Володарю, нехай буде воля твоя». Вдавшись до чаклунського ремесла, Вергілій учинив так, що серед міста постала статуя. Вона справно доповідала цареві про всі прогрішення, тайкома скоєні тієї днини, і за її доносом було засуджено безліч люду.

Жив у місті один коваль на ім’я Фока, котрий у той день працював, як завше. Одного разу, лежачи в постелі, він роздумував собі, скільки ж то людей загинуло через доноси статуї. Вранці він встав, пішов до неї та й каже: «Статує, статує, багатьох через твої доноси вже скарали на горло. Та якщо на мене нашепчеш – присяйбі, розтовчу тобі голову!» Отак мовивши, пішов додому.

О першій годині цар, як звичай, вирядив до статуї своїх гінців, щоб запитали в неї, чи хтось, бува, не порушував закону. Коли вони прийшли до неї й повідомили царську волю, статуя промовила: «Найдорожчі, здійміть очі й погляньте, що написано в мене на чолі». Вони ж, здійнявши очі, виразно побачили в неї на чолі три написи: «Інші часи настають»; «Гіршими люди стають»; «Скажеш правду – голову розіб’ють». Тоді вона їм: «Ідіть, сповістіть своєму володареві, що ви бачили й що прочитали».

Пішли гінці й усе розповіли своєму володареві; а цар, як те почув, наказав своїм воїнам, щоб при зброї вирушили до статуї, і всякого, хто їй щось зробить, приводили до нього зв’язаним по руках і ногах. Прийшли воїни до статуї та й кажуть: «Цареві завгодно, щоб ти вказала, хто порушує закон і тобі погрожує». Тоді статуя: «Хапайте коваля Фоку! Це він щоденно ламає закон і погрожує мені!»

Схопили вони Фоку і привели перед царя. Мовить цар: «Дорогенький, що я чую? Як ти смієш порушувати закон?» А той у відповідь: «Володарю, не можу триматися того закону, бо щодня мушу мати вісім динарів. Звідки ж я їх візьму, як не працюватиму?» Цар запитав: «Чому вісім?» А той: «Цілий рік щодня маю віддавати два динари, які заборгував у юності; два позичаю; два викидаю; два витрачаю». Тоді цар: «Мусиш мені ясніше розтлумачити». А коваль йому: «Послухай, володарю. Щодня мушу віддавати два динари моєму батькові: коли я був малою дитиною, батько щодня витрачав на мене два динари, а тепер, коли він сам у нужді, порядність наказує, щоб я його, бідного, спомагав. Ще два динари позичаю моєму синові: зараз він ходить на науку, а коли мені доведеться потрапити в нужду, віддаватиме ті два динари, які я тепер віддаю батькові. Ще два динари щодня викидаю на жінку: вона завше мені перечить, сваволить, снує хитрощі; тому все, що їй даю, – викидаю. Ну, а ще два динари на себе витрачаю – щоб мати що з’їсти й випити. Дешевше ніяк не проживу, а без ненастанної праці – де візьму тих грошей? Оце й усі мої доводи. Прошу правного присуду». Тоді цар промовив: «Найдорожчий, ти все сказав правильно! Іди й вірно трудися далі!»

Невдовзі по тому цар переставився, а новим царем усі одностайно обрали коваля Фоку – за його мудрість; і він таки вельми мудро правив. Коли ж і Фока помер, його намалювали серед інших царів – з вісьмома динарами над головою.

Мораль

Найдорожчі, той цар – Отець небесний, який запровадив закон, щоб кожен, хто зневажить день Його Первородного, смертю помер. Той день – Господня неділя, день празника, що його урядила Церква. Тому і в старому, і в новому законі мовиться: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його» [Вих. 20, 8]. Та гай-гай, багато хто в цей день коїть більші гріхи, ніж в інші дні! Таких людей можемо порівняти з рибою морською, якій добре ведеться, поки вона в морі; коли ж трапиться їй вистрибнути з моря під час дощу, і дощ її змочить, вона починає загибати і багато днів не може оклигати, аж поки не просякне морською водою. Так само декому добре ведеться, доки вони цілий тиждень трудяться в морі сього світу; коли ж доводиться в день празника піти до церкви й вислухати гарну проповідь та відбути службу, їх це дуже гнітить, – аж поки знову не збадьоряться в світських трудах.

Вергілій, який зробив статую, – це, певна річ, Святий Дух, який звелів проповідникові, щоб той звіщав про чесноти і пороки, про кару і славу. На горе, проповідник може тепер сказати, як та статуя: «Інші часи настають». Дуже виразно бачимо це на прикладі давньої Церкви: вона в будь-яку пору й у будь-якому становищі була кращою за нинішню; кращими, ніж тепер, були і молитви, і прошення. Колись і земля щедріше родила свої плоди, але всі первні, все земне змінилося через людський гріх: це виявилося в Ноєвому потопі. По-друге: «Гіршими люди стають», – і це ми явно бачимо. В давні часи люди були побожніші, жертводайніші, милостивіші, ніж тепер. Чому? Бо «весь світ лежить у злі» [1 Йо. 5, 19]. По-третє: «Скажеш правду...» і т. ін. Щойно проповідник почне викривати гріхи можновладців, – одразу чутиме погрози й нарікання. Про це – Ісая: «Кажіть нам лестощі!» [Пор. Іс. 30, 10]; про це й апостол: «Будуть часи, коли здорової науки не зноситимуть» [2 Тм. 4, 3].

Фока – це кожен добрий християнин, який вірно служить у Христовому війську. Отож кожен добрий християнин щодня мусить віддавати своєму Отцеві небесному два динари, себто любов і честь: любов – бо Він так нас полюбив, що з любові до нас дозволив Синові своєму єдинородному зійти з небес і вмерти щонайганебнішою смертю; честь – бо від Нього все походить і без Нього нічого доброго не можемо зробити.

Ще два динари позичаємо синові. Що ж то за син? Певна річ, той, про якого в Ісаї: «Дитятко родилося нам...» і далі [Іс. 9, 5], тобто Син Божий. Які ж то гроші маємо йому позичати? Звісно, доки ми в цьому смертному тілі, – щоденно ці два динари: добру волю й добрі вчинки. А коли в судний день будемо нужденні, коли виявимося нагими, Він поверне їх нам у житті вічному, як написано: «Сторицею одержите і життя вічне посядете» [Пор. Мт. 19, 29].

Ще два динари викидаємо на жінку. Ця жінка – злиденна плоть, яка завше перечить духові. Динари, що на неї викидаємо, – зла воля та злі вчинки, які ненастанно кояться від лукавого воління. Викидаємо ці два динари, зазнаючи за це тяжкої кари – чи тут, чи деінде.

Ще два динари ми, якщо є добрими християнами, витрачаємо на себе: це любов до Бога з усього серця і до ближнього – як до самого себе [Пор. Мт. 22, 37-39; Мк. 12, 30-31; Лк. 10, 27].

Найдорожчі, зволівши витратити ці вісім динарів, сягнете вічної радості.

Немає коментарів:

Дописати коментар