Дякую, що завітали на сторінку Діянь римських. Її присвячено українському перекладові одного з найпопулярніших творів середньовічної латинської літератури - збірки оповідок, відомої як Gesta Romanorum. Тут з'являються українські тексти вибраних оповідок, думки, пов'язані з перекладом цієї літературної пам'ятки, а також усе, що прямо чи опосередковано пов'язане з нею і що видається цікавим - а такого є справді багато.

10 січня 2012 р.

Мова і стиль Діянь римських: «Ближче до народу!»

Спробуємо на окремих прикладах показати специфіку «низької», «повсякденної» латини, якою написано абсолютну більшість текстів збірки Gesta Romanorum. Її можна найкраще увиразнити, зіставивши пасажі Діянь римських, запозичені з інших творів античної та середньовічної латинської літератури, з відповідними місцями в творах-джерелах.

Такі приклади, до того ж, цікаві тим, що свідчать: «низький» стиль збірки був зумовлений не браком освіченості укладача, а здебільшого його свідомим вибором. Дослідження Діянь римських показують, що збірка постала в середовищі «жебрущих ченців» (здогадно домініканців – про це ще напишемо окремо). Ці ченці намагалися охопити проповідуванням якнайширші маси населення, а отже, мусили робити зміст свого повідомлення доступним навіть для маловченої, поверхово обізнаної з латиною аудиторії.

Ось, скажімо, уривок з компілятивного трактату Про дивовижі світу пізньоримського енциклопедиста Соліна, де описано Буцефала, коня Александра Македонського, – і переказ його в моралізації до оповідки 36 Діянь римських (подаємо в оригіналі і в дослівному перекладі-підряднику):

Солін, Про дивовижі світу 45
Діяння римські 36
Alexandri Magni equus Bucephalus dictus, sive de aspectus torvitate, seu ab insigni, quod taurinum caput armo inustum gerebat, seu quod de fronte ejus quædam corniculorum protuberabant minæ; cum ab equario suo alias etiam molliter sederetur, accepto regio stratu neminem umquam alium praeter dominum vehere dignatus est.
Refert Solinus de mirabilibus mundi, quod Alexander equum quendam habuit, qui vocabatur Bucefalus, cuius erat consuetudo, quod quando erat armatus et paratus ad bellum, nullum sessorem retinebat nisi solum Alexandrum; sed si quis alius eum ascenderet, statim proiecit eum a se; quando vero non erat armatus, famuli super eum sedere permittebantur.
Кінь Александра Великого, званий Буцефалом – чи то за шалений вид, чи за випалене на лопатці тавро у вигляді бичачої голови, чи тому, що на лобі в нього загрозливо випиналися немовби якісь ріжки, – хоча за інших обставин легко давав себе осідлати навіть конюшому, прийнявши царську попону, нізащо не годився везти нікого іншого, крім свого господаря.
Солін розповідає в «Дивовижах світу», що Александр мав коня, який звався Буцефал, у якого була звичка, що коли був зодягнений в обладунок і готовий до бою, не терпів жодного вершника, крім самого Александра; але якщо б хтось інший на нього сідав, то відразу скидав його з себе; коли ж не був в обладунку, слугам можна було його сідлати.

Крім того, що в переказі опущено пояснення грецької клички «Буцефал» («Бикоголовий»), вочевидь, не надто зрозуміле для необізнаної з мовою еллінів аудиторії Діянь римських, бачимо суттєві зміни в самому характері мови.

Синтаксис явно пристосовано для публіки, яка володіла лише елементарними підрядними конструкціями, ймовірно, знайомими з рідної говірки. Вже на початку дієприкметниковий зворот «Bucephalus dictus» («званий Буцефалом») замінено на підрядне означальне речення «qui vocabatur Bucefalus» («який звався Буцефал»). Далі стрункий, компактний період, укладений з різноманітних підрядних зворотів, розгорнено й «розжовано» в простіших, «стравніших» для маловченого реципієнта, та водночас монотонніших і менш вишуканих конструкціях: «quando erat armatus» («коли був зодягнений в обладунок») – замість незалежного дієприкметникового звороту «accepto regio stratu» («прийнявши царську попону»); «sed si qualis alius eum ascenderet» («але якщо б хтось інший на нього сідав») – замість допустового підрядного звороту «cum ab equario suo alias etiam molliter sederetur» («хоча за інших обставин легко давав себе осідлати навіть конюшому»); «quando vero non erat armatus» («коли ж не був в обладунку») – додатково роз’яснює «інші обставини».

Варто звернути увагу й на добір лексики: іменник «stratus» («попона»), який у повсякденній латині Середньовіччя вживався здебільшого у значенні «постіль», опущено, а використано зрозуміліше означення «armatus» («зодягнений в обладунок»); рідковживане навіть в античних текстах «equarius» («конюший») замінено добре відомим «famuli» («слуги»).

Візьмімо інший приклад – цього разу із дидактичної збірки Навчання клірика (Doctrina clericalis). Її уклав у XII ст. вчений єврей родом з мусульманської Іспанії Мойсей Сефарді, який, навернувшись до християнства, прийняв у хрещенні ім’я Петро Альфонсі. Між іншим, саме через посередництво Навчання клірика до Діянь римських потрапила суттєва частка сюжетів східного походження.

Петро Альфонсі писав уже виразно середньовічною латиною – не найвченішим, та все ж відносно вишуканим її варіантом. Однак і тут спостерігаємо ті ж самі, що й у наведеній раніше адаптації пізньоантичного тексту, прийоми мовно-стилістичної примітивізації при перенесенні матеріалу в збірку Gesta romanorum. Порівняймо епізод з оповідки про невірну дружину, яка наведена в збірці Альфонсі, і його відтворення в оповідці 122 Діянь римських:

Петро Альфонсі, Навчання клірика 9
Діяння римські 122
Perrexit quidam ut vindemiaret vineam. Quod uxor illius videns intellexit illum circa vineam diutius moraturum et misso nuntio convocat amicum conviviumque parat. Accidit autem ut dominus ramo vineae in oculo percussus domum cito rediret nihil de oculo percusso videns; veniensque ad portam suae domus hostium pulsavit. Quod uxor intelligens nimium turbata convocatum amicum abscondit seorsum et domino suo hostium postea aperire cucurrit.
Miles quidam perrexit, ut vineam suam vindemiaret. Uxor autem eius, putans ipsum diutius moraturum, amasium habuit, pro quo misit, ut cito veniret. Qui cum venisset, cameram intravit. Et cum ambo in stratu essent, venit miles, scilicet maritus, ramo vineae in oculo percussus et ostium percutit. At illa tremebunda aperuit, prius tamen amasium abscondit.
Один [чоловік] подався збирати виноград із виноградника. Побачивши це, його дружина зметикувала, що він на винограднику довше затримається, і, пославши гінця, кличе свого приятеля й готує учту. Але трапилося, що господаря вдарила в око виноградна лоза і він швидко повернувся додому, бо нічого вдареним оком не бачив; підійшовши до воріт свого дому, постукав у двері. Збагнувши, в чому справа, дружина, вельми схвильована, сховала запрошеного приятеля подалі, а потім побігла відчиняти двері своєму панові.
Один лицар подався збирати виноград із свого виноградника. А його дружина, гадаючи, що він надовше затримається, мала коханця, за яким послала, щоб хутко приходив. Коли він прийшов, то увійшов до покою. І коли обоє були в постелі, приходить лицар, тобто чоловік, бо його вдарило виноградною лозою в око, і стукає в двері. А вона, тремтячи, відчинила, проте спочатку сховала коханця.

В чому полягає проблема для перекладача? З одного боку, переклад, який занадто вірно дотримуватиметься стилю оригіналу, буде просто справляти враження, начебто його зле редагували. З іншого боку, надмірне «вдосконалення» стилю призведе до втрати тих рис оригіналу, передачу яких усе ж вважаємо суттєвими для адекватності перекладу.

Пошук розв’язку за принципом: «Переклад має бути для носіїв мови перекладу таким, як оригінал – для носіїв мови оригіналу» ускладнює те, що ми можемо лише здогадуватися, як сприймала латинські тексти Діянь римських їхня середньовічна аудиторія. Та все ж деякі припущення зробити можна. Сама латина збірки Gesta Romanorum (чи близький до неї варіант) була для більшості її слухачів або читачів хоч і не рідною, та все ж мовою буденного спілкування: вони в цілому її розуміли, але навряд чи були здатні вловити всі недоліки стилю порівняно з класичним взірцем. Водночас контекст сприйняття мови Діянь римських був не зовсім буденний: це або проповідь, або індивідуальне читання з метою самовдосконалення і, до певної міри, розваги.

Виходячи з цього, спробу розв’язати питання вибору загального стилю і, так би мовити, «духу» мови перекладу зроблено в такий спосіб:

  1. Особливості стилю оригіналу, зокрема його певну «незґрабність», по змозі передано в перекладі – до тієї міри, до якої ця передача не суперечить занадто різко нормам української мови.
  2. У випадку особливо разючих неоковирностей їх у перекладі якнайекономнішими засобами «підретушовано».
  3. Нарешті, як компенсацію згаданого «ретушування» аж надто примітивних зворотів, а також як засіб певного відтворення контексту й характеру сприйняття оригіналу, мові перекладу надано – через вибір відповідної лексики та фразеології, а подекуди прозового ритму – легкого присмаку українського фольклору, передусім казки.

Ось як виглядає вже не в підряднику, а в нашій версії літературного опрацювання переклад наведених вище уривків.

З оповідки 36:

Солін у «Дивовижах світу» розповідає про Олександрового коня, який звався Буцефал і мав таку звичку, що коли був зодягнений в обладунок і готовий до бою, то не терпів жодного вершника, крім самого Олександра, а всіх інших, хто намагався на нього сісти, вмить скидав; коли ж не мав обладунку, то й слугам дозволяв себе осідлати.

З оповідки 122:

Один лицар подався на свій виноградник – виноград збирати. Його жона, гадаючи, що муж надовго затримається, і маючи коханця, послала за ним, щоб хутко приходив. Той прийшов і до покою увійшов. От лежать вони собі в постелі, аж тут лицар, муж тобто, надходить (йому в око виноградною лозою вдарило) і стукає в двері. Тремтячи, жінка відчиняє йому, перед тим сховавши коханця.

Немає коментарів:

Дописати коментар