Дякую, що завітали на сторінку Діянь римських. Її присвячено українському перекладові одного з найпопулярніших творів середньовічної латинської літератури - збірки оповідок, відомої як Gesta Romanorum. Тут з'являються українські тексти вибраних оповідок, думки, пов'язані з перекладом цієї літературної пам'ятки, а також усе, що прямо чи опосередковано пов'язане з нею і що видається цікавим - а такого є справді багато.

5 березня 2012 р.

Дух старої Англії. - Оповідка CLV. Про те, як Христос своїми страстями звоював диявола

Оповідає Гервасій, що в Англії, на кордоні Ілійського єпископства стоїть замок, який зветься Катубіка. Неподалік, у замкових володіннях, є місцина, звана Вандалгород, бо саме там у давнину таборилися вандали, коли пустошили британський край і люто нищили християн. На вершині пагорба, де вони ставили шатра, – рівна площина, довкіл оточена валом; потрапити туди можна лише через один прохід, наче крізь ворота. З давніх-давен живе в народі переказ, що коли б якийсь лицар на тому полі в опівнічну пору при світлі місяця вигукнув: «Лицарю, виходь на лицаря!», супроти нього відразу виїде інший лицар, готовий до сутички. Зійдуться вони на конях і або той перший не втримається в сідлі, або того другого буде скинуто. Проте через згаданий прохід у загорожу завше в’їжджає лише один лицар; непомітно ж туди ніяк не прослизнути. А щоб у це діло більше вірилося, приточу добре знану в народі бувальщину, яку я почув од місцевих старожилів.

Небагато й днів відтоді минуло, як жив у Великій Британії лицар Альберт, у бою вельми одважний і всілякими чеснотами славний. Одного разу він загостював у згаданому замку. Стояла зимова негода, тож увечері, після трапези, багач та його челядь, як воно ведеться у можновладців, узялися переповідати при вогні давні сказання. Нарешті комусь із старожилів трапилося оповісти і ту чудасію, про яку вже була мова. Забаглося хороброму мужеві на ділі пересвідчитися в почутому, тож узяв він собі за супутника одного з шляхетних зброєносців і вирушив до тієї місцини. Коли вони туди піднялися і наблизилися до вказаного місця, лицар, зодягнувши броню, відпустив шляхетного прислужника і сам в’їхав на поле. Став він гукати супротивника, і ось на той клич назустріч Альбертові прудко скаче інший лицар, бачиться, так само добре озброєний.

Поєдинок лицарів. Мініатюра з:
Honoré Bonet. Arbre des batailles.
Франція, XV ст. (C)
Що ж далі? Щити виставлено, списи націлено, коні мчать назустріч один одному – і вершники обмінюються ударами. Відбивши ворожого списа – так, що вістря ковзнуло й пішло вбік, – Альберт могутнім поштовхом скидає супротивника на землю. Той упав було, але відразу піднявся і, втираючи з очей болото, бачить, що Альберт забирає собі в здобич його коня. Тоді лицар заносить списа, метає його, наче сулицю, і жахливим ударом пробиває Альбертові стегно. Після цього супротивник щез, а наш лицар, чи то на радощах не відчуваючи рани, чи вдаючи, що не відчуває її, переможно виїхав з поля і передав здобутого коня зброєносцеві; а був то кінь величної постави, легкий у бігу і з виду прекрасний.

Челядь юрмою вибігла стрічати повернення шляхетного мужа. Дивувалися вони з того, що сталося, тішилися падінням поверженого лицаря і вихваляли хоробрість свого преславного барона. Та ось, роззуваючи його з залізних чобіт, побачили, що один чобіт повен загуслої крові. Уздрівши рану, челядники остовпіли, проте господар не мав її за щось варте остраху.

Прокинувшись, збігся народ; щойно його огортав сон – а тепер дедалі більший подив не дає заснути. Міцно тримаючи за вузду, на огляд народові виводять коня – свідка тріумфу: очі шалені, шия непокірна, грива чорна; осідланий бойовим сідлом. Та ось запіяли півні і кінь почав ставати дибки, надимати ніздрі й бити землю копитами; повіддя, на якому тримали коня, луснуло. Кинулися його ловити, але кінь, вирвавшись на волю, гайнув – тільки й бачили.

Залишилася на вічну згадку нашому шляхетному лицареві лише ота підступна рана: щороку о тій самій порі вона вночі проступала на шкірі й наново ятрилася. Тому-то через кілька літ славний лицар вирушив за море; там він помножив свою відвагу в битвах з язичниками і уславив своє життя, віддавши його за Господа.

Мораль

Найдорожчі, той прехоробрий лицар – Господь наш Ісус Христос. Він – воїн, цар над царями і владар над владарями – із замку вишніх горожан увійшов у сей світ, щоб битися з лицарем-супостатом, тобто з дияволом. Адже й рід людський не було б викуплено, якби Син Божий не увійшов у світ, щоб з дияволом воювати. До різдва Христового жоден святий, хоч би який праведний, не міг увійти в царство небесне; тому-то Син Божий за рішенням Бога-Отця довідався про це чудо від старожилів, котрі ще багато тисячоліть перед тим зійшли в лімб аду. Він узяв собі за супутника одного з шляхетних зброєносців, щоб увійти в сей світ, і йому ж перед битвою доручив свого коня: адже Христос, зволівши народитися від Марії Діви, за співдією Святого Духа прийняв од її пречистої крові плоть, а отже, призначив її своїм зброєносцем. В’їхав лицар на поле і, роззираючись за супротивником дияволом, почав його гукати; і ось назустріч йому скаче інший лицар, себто диявол, озброєний гординею. Наш Господь відпустив усіх, хто був з Ним, і сам вийшов на поле бою заради коня, тобто людства, адже коли настала година Його страстей і юдеї впіймали та розіп’яли Його, з Ним нікого не було: як свідчать євангелисти, учні покинули Христа і втекли. Сам у саду, сам у в’язниці, сам на хресті, сам у своїх страстях і тілесних муках – щоб сповнилися слова Ісаї: «Я топтав сам один у винотоці, нікого з-поміж народів не було зо мною» [Іс. 63, 3].

Що ж далі? Щити виставлено, списи націлено, коні мчать назустріч один одному... Піднявши людську природу, яку прийшов одкупити, із падіння прародителів, Христос виставив щит свого смирення, зламав негідникові дияволу списа гордині й могутнім ударом повалив супостата, аж той полетів у найглибші глибини аду. У тій битві, тобто в своїх страстях, наш лицар Ісус Христос упав – через Юдину зраду, через усілякі глузування, нарешті, через смертний вирок розп’яття, – проте швидко піднявся, воскреснувши на третій день, як сам про себе свідчив: «Випереджу вас у Галилеї» [Мт. 26, 32; Мк. 14, 28]. Тоді супротивник Христа у велику п’ятницю заніс свого списа і страшним ударом пробив стегно нашого шляхетного царя. Христос чи то на радощах не відчував своєї рани, чи вдавав, що не відчуває, адже коли Він вмирав на хресті, до Нього приступив диявол і спробував оволодіти Ним, гадаючи, що Христос – просто людина.

Коли звойований супротивник щез, лицар переможцем пішов із поля сього світу і в день свого вознесіння віддав Богові-Отцеві здобутого коня, тобто тіло й душу. Коли цей шляхтич на Оливній горі відходив зі світу до Отця, юрмою збіглися челядники: численні пророки та патріархи й ціле військо інших святих, до того замкнені в лімбі аду, вельми тішилися перемогою і кожен з них промовляв: «Прийшов єси, жаданий...» [Пасхальний антифон «Коли цар слави»].

«Дивувалися вони з того, що сталося, тішилися падінням поверженого лицаря і вихваляли хоробрість свого преславного барона...» Від тріумфу лицареві зосталися на знак перемоги Його рани, які Він покаже на страшному суді: праведникам – у винагороду, грішникам – у покарання.

«Уздрівши рану, челядники остовпіли»: усі вибрані, віддаючи дяку Господеві, дивувалися з такої лютої смерті й страстей Христових. Однак Господь не мав їх за щось варте остраху: Він мужньо проти світу, плоті й біса воював і своєю могутністю їх подолав. Прокинувшись, збігся відданий народ. Раніше ці люди не співчували Христові, та коли побачили Його рани і порозважали над Його гіркими страстями, то, хоч і огортав їх колись сон байдужості та невідання, тепер дедалі більший подив не дає заснути. Свідок тріумфу – кінь, тобто закривавлене тіло Христове, на якому, за словами Ісаї, «від підошви ноги до тім’я нема здорового місця» [Пор. Іс. 1, 6]: його виставляють на прилюдний огляд як спомин усім вірним.

Під годиною, коли запіяли півні, розуміємо смертну годину Христа, себто дев’яту; для язичників то був полудень, але для нас усіх – ніч; от і пророк мовить: «Дарма встаєте удосвіта» [Пс. 127 (126), 2], адже всі, хто народився до Христа, зійшли в ад. Тому-то Христос стає дибки – воскресає і возноситься на небо; надимає ніздрі на пострах усім осудженим у день страшного суду, і б’є землю, тобто піднімає людей з гробів, коли залунає голос останньої сурми: «Вставайте, мертві, і йдіть на суд!» Тоді скаже праведним: «Прийдіте, візьміть царство, що було приготоване вам споконвіку!» [Пор. Мт. 25, 34] А осуджені чекатимуть Його страшного вироку; їм буде сказано: «Ідіть, прокляті, у вогонь вічний!» [Пор. Мт. 25, 41]. Нехай нас від нього... і т. д.

Немає коментарів:

Дописати коментар