Дякую, що завітали на сторінку Діянь римських. Її присвячено українському перекладові одного з найпопулярніших творів середньовічної латинської літератури - збірки оповідок, відомої як Gesta Romanorum. Тут з'являються українські тексти вибраних оповідок, думки, пов'язані з перекладом цієї літературної пам'ятки, а також усе, що прямо чи опосередковано пов'язане з нею і що видається цікавим - а такого є справді багато.

20 березня 2012 р.

Як перекласти пару «anima – animal»?

Латинське слово «anima» в абсолютній більшості випадків перекладається як «душа». Трохи складніше з «animal».

Перший варіант, що напрошується для передачі «animal» (зокрема під впливом сучасних мов, які запозичили це латинське слово), – «тварина». Часто такий переклад виявляється цілком придатним, але треба мати на увазі, що латинське «animal» має і ширше значення – «істота, наділена диханням, душею» («anima»; первісно душу ототожнювали з диханням). Це значення латинського «animal» охоплює і тварин, і людину, бо і тварини, і людина мають душу. З погляду античних язичників людську душу відрізняла від тваринної передусім наявність розуму; з погляду середньовічних християн – ще й безсмертя.

І в античній, і в середньовічній латині іменник «animal» вживається в своєму вужчому значенні частіше, ніж у ширшому. Переважно це вужче значення випливає з контексту, однак коли треба було чітко наголосити, що йдеться саме про тварину, а не про розумну, наділену безсмертною душею істоту, використовували інший іменник – «bestia».

При перекладі, скажімо, природознавчих чи філософських творів слово «animal» у його широкому значенні передають як «наділена душею істота», «одушевлена істота» або просто «істота», у вузькому – як «тварина». Проте у випадку Діянь римських маємо справу з текстами, котрі впливали на аудиторію не тільки своїм змістом, а й, великою мірою, засобами його донесення. Одним з таких засобів є використання пар споріднених слів, як-от «anima» і «animal», – часто в досить своєрідний, характерний саме для цього жанру спосіб.

Візьмімо, до прикладу, оповідку 200 про розп'ятого лева. Прибережне поселення потерпає від морського дракона, який щодня бере з мешканців данину – одну тварину (вочевидь, якусь свійську худобу), котру з’їдає. Як і скрізь у збірці Gesta Romanorum, до оповідки додається алегоричне тлумачення: дракон означає диявола, а тварина – душу. Тут слово «animal», вжите у відповідному до контексту оповідки вузькому значенні «тварина», завдяки сусідству з «anima» («душа», в цьому контексті «людська душа») немовби розкриває своє ширше значення, котре охоплює і людину, отож витлумачення пожертої драконом тварини як полоненої дияволом людської душі підсилюється етимологічною спорідненістю слів.

Для того, щоб переклад цього місця був якомога ближчим до еквівалентного, треба було і передати значення «тварина», що випливає з контексту оповідки, і забезпечити добре помітне, «таке, що лежить на поверхні» пов’язання між українськими відповідниками іменників «animal» і «anima» – чи то етимологічне, чи то якесь інше. Ось як було розв’язано цю задачу:

Оригінал
Переклад
Et draco, id est diabolus, qui non tantum unum animal, id est animam unam devorat...
А дракон, себто диявол, не одну животину, тобто не одну живу душу пожер...

Зв’язок між «животина» і «жива душа» легко і швидко впадає в око; «животина» в українській мові часто вживається у значенні «худоба», «свійська тварина», що добре узгоджується зі змістом оповідки; нарешті, словосполучення «жива душа» сприймається як цілість і асоціюється насамперед із людиною (пор. фразеологізми «жодної живої душі», «ні душі живої»).

Немає коментарів:

Дописати коментар