Правив колись Клавдій, і мав він єдину доньку, дуже милу й пригожу. Одного разу, лежачи в постелі, він глибоко замислився, як би то вивести її в люди. Казав собі: «Якщо віддам її за багатого дурня – занапащу доньку; а от якщо за вбогого мудреця, то завдяки його мудрості вона матиме вдосталь усього, що їй треба».
Жив тоді в місті філософ на ім’я Сократ, якого король дуже любив. Покликавши Сократа до себе, король сказав йому: «Найдорожчий, чи не хотів би ти взяти мою доньку за дружину?» А той: «Звісно, предобрий володарю». Тоді король: «Коли так, то віддам її за тебе, але з однією умовою: якби моя донька померла, перебуваючи з тобою в союзі, то й ти маєш разом з нею життя утратити. То що вибираєш? Візьмеш її чи відмовишся?» А філософ йому: «Охоче її візьму, хай і з такою умовою».
Король справив їм бучне весілля. Попервах вони якийсь час жили в мирі й доброму здоров’ї, та згодом Сократова дружина смертельно захворіла. Як почув про це Сократ, тяжко зажурився, пішов до лісу й гірко плакав.
|
Сократ. Мініатюра з рукопису:
Guillaume de Tignonville. Les dits moraulx des philosophes.
Франція, кінець XV ст. (C) |