Колона Фоки, або як коваль став тезкою імператора

Колона Фоки на римському Форумі.

Статуя, котра в оповідці 57 Діянь римських стежить за підданими і доносить на них, і котру врешті присмирив кмітливий коваль Фока, здається, мала реальний прототип. На римському Форумі досі стоїть колона, знана як «колона Фоки», а на її верхівці колись і справді красувалася золочена статуя.

Колону і статую встановили 1 серпня 608 року. Це був останній імперський монумент, доданий до архітектурного ансамблю Форуму. На той час у самому Римі імператорів уже не було: їхньою столицею став Константинополь, а Вічне Місто перебувало в складі Равенського екзархату – невеликого клаптика колишньої Західної Римської імперії, що над ним, після багатьох років готського панування, на деякий час відновила контроль імперія Східна, тобто Візантія.

Саме візантійський екзарх (управитель), якого звали Смарагд, виступив ініціатором встановлення пам’ятного знаку на честь тогочасного імператора Східної Римської імперії Флавія Фоки Августа, відомішого як просто Фока. Цей самозванець прийшов до влади 602 року, відібравши престол в імператора Маврикія, і вже невдовзі повернув із заслання і призначив екзархом Смарагда, котрий «за попередньої влади» неабияк проштрафився на тій-таки посаді. Отож «старий-новий» екзарх мав причини для підлабузництва, дуже добре відчутного в написі-присвяті, що досі зберігся на п’єдесталі колони:

Преблагому, преласкавому і премилостивому правителеві, завжди величному володареві нашому Фоці, вічному імператорові й увінчаному Богом звитяжцеві, – Смарагд, колишній управитель священного палацу, патрицій і екзарх Італії, відданий Його милості за незліченні ласкаві благодіяння, за піклування про спокій Італії та збереження її свободи, поставив на цій високій колоні і присвятив Його величності на вічну славу цю осяяну блиском золота статую. Першого серпня одинадцятого індикту п’ятого року після консульства Його милості.

Після того, як 610 року імператора-самозванця скинули з престолу, скинули з колони і його статую. Сама колона залишилася стояти, але її п’єдестал – і напис на ньому – упродовж всієї доби Середньовіччя був цілковито похований під товщею землі, яку поступово наносило з довколишніх пагорбів; його відкрили щойно під час розкопок на початку XIX ст.

Однак у середньовічній усній традиції, мабуть, зберігся переказ, що стовп на занедбаному Форумі – це «колона Фоки», і що колись її увінчувала статуя. Почерпнувши з інших джерел фантастичний сюжет про статую-наглядача, автор оповідки пов’язав його з реальним об’єктом – колоною, а головного героя назвав асоційованим із тією колоною іменем – Фокою.

Втім, «перекваліфікована» статуя і «позичене» в східноримського імператора ім’я героя – не єдине відлуння давнього Риму в оповідці 57. На роль автора диво-статуї якнайкраще підійшов Вергілій, «штатний» майстер-чародій в уяві латинського Середньовіччя, – дарма, що на час встановлення на Форумі колони Фоки реальний Вергілій вже шість століть як помер.

Відео про середньовічні мапи

Середньовічні мапи, зокрема найбільша і найзнаменитіша із збережених - Герефордська мапа (бл. 1300 р.), - це, на відміну від сучасних географічних карт, не стільки спрямований на практичні цілі інструмент, скільки відображення тогочасних уявлень про світ, його історію і місце людини в ньому.

Середньовічний картограф населив окраїну зображеного на Герефордській мапі світу фантастичними істотами (на відео - починаючи з сек. 2:27 і далі). Деякі з них трапляються й у Діяннях римських: це представники дивних племен, як-от людина з головою журавля, кінокефал, монокол з оповідки 175, а ще вигадані тварини, як-от одноріг (оповідка 168).

Чотири стихії

Вчення про чотири стихії (елементи, первні) – землю, воду, повітря, вогонь – як складники й основу матеріального світу належало до стандартних природничих уявлень Середньовіччя. У Діяннях римських – збірці текстів, призначених для не конче високоосвіченої аудиторії, – воно і в принагідних згадках, і в розгорнутих алегоріях виступає без додаткових пояснень, як щось само собою зрозуміле.

Поняття чотирьох стихій бере початок в античності. Платон приписує першість у формулюванні його сицилійському філософові Емпедоклу (V ст. до н. е.), хоча аналоги знаходимо в давніших культурах, котрі з великою імовірністю справили вплив на грецьку (наприклад, у стародавньому Вавилоні). Вчення про стихії-первні розвинув Арістотель, розглянувши їх як комбінації двох пар якостей: сухості та вологості і тепла та холоду (земля – суха і холодна; вода – холодна і волога; повітря – вологе і тепле; вогонь – теплий і сухий).

Римський лікар і природознавець Гален (II ст. н. е.) поєднав вчення про чотири стихії з теорією славетного давньогрецького медика Гіппократа про чотири рідини (humores), від суміші (temperamenta) яких у людському тілі начебто залежить здоров’я, самопочуття і настрій. Гален вважав, що в сухій і холодній чорній жовчі переважає земля, у холодній та вологій флегмі – вода, у вологій і теплій крові – повітря, а в теплій і сухій жовтій жовчі – вогонь. Із переважанням в організмі людини котроїсь із цих рідин (а отже, і стихій) пов’язували, власне, темперамент – відповідно, меланхолічний, флегматичний, сангвінічний і холеричний. Отже, цілком у дусі античного трактування людини як малого всесвіту (мікрокосму) чотири стихії було осмислено як спільний «будівельний матеріал» матеріального світу і людського тіла. У такому вигляді уявлення про стихії-первні увійшло в культуру західного Середньовіччя. Знайшло воно вияв і в збірці Gesta Romanorum.

Популярно і пізнавально про давньоримського поета Вергілія

У статті з сайта "Друг читача":

Вергілій: любитель хлопчиків, плагіатор і християнський пророк

До розділу про "Посмертні пригоди" можна додати, що в середньовічній літературі, зокрема в збірці Gesta Romanorum (як-от в оповідці 57 про кмітливого коваля Фоку), персонаж на ім'я Вергілій часто виступає в ролі велемудрого майстра-чародія.

Мотив розп’ятого лева: звідки він і яка його доля?

В оповідці 200 Діянь римських мешканці поселення, якому докучає дракон та інші потвори, проганяють їх, розіп’явши на дереві лева. Згідно з доданим до оповідки тлумаченням, цей «приклад» означає хресну смерть Христа, яка визволила світ з-під влади диявола. Чи був образ розп’ятого лева оригінальним витвором автора оповідки?

На час укладання збірки Gesta Romanorum алегоричне ототожнення лева із Христом вже було добре відоме і мало давню історію. Приблизно в II-III ст. анонімний грецький автор написав твір Фізіолог, присвячений морально-богословській інтерпретації справжніх і (найчастіше) уявних властивостей та звичок тварин; у IV-VI ст. з’явилися кілька латинських версій цього твору, а починаючи від кінця XII ст. на середньовічному Заході на основі цих латинських версій було створено численні, дуже популярні й здебільшого багато ілюстровані компіляції, відомі як бестіарії. Поряд із своєю духовно-дидактичною функцією, вони служили найважливішим джерелом уявлень про тварин, не почерпнутих із безпосереднього досвіду.

Усі версії Фізіолога і абсолютна більшість бестіаріїв присвячують свій перший розділ леву, трактуючи його як образ Христа, здебільшого на підставі двох біблійних цитат: із книги Буття та книги Одкровення.

Адже Яків, благословляючи свого сина Юду, мовив: «Левеня – Юда» [Бут. 49, 9].
...
Наш Спаситель – духовний «лев від племені Юди, корінь Єссея, паросток Давида» [Пор. Од. 5, 5].

Отож і в ученому, і в популярному дискурсі ототожнення лева з Христом було досить поширене в Середні віки; між іншим, саме тому за левом, як алегоричним відповідником царя Всесвіту, в європейській культурі закріпилася роль царя звірів, котра на рівні казкового образу й мовного штампу збереглася до наших днів.

Лев, що цар є над звірами...
Мініатюра із бестіарію. Італія, бл. 1300 р. (C)

Здавалося б, до поміщення лева на хрест – один логічний крок. Однак інтуїтивно відчувалося, що для здійснення цього кроку середньовічна уява мусила мати ще якусь підставу, більш конкретно-образну, ніж суто логічна комбінація; і цю підставу, здається, вдалося виявити.

Дивні племена людей

Скіапод, кіклоп, двоголова дитина, влеммія, кінокефал
Sebastian Münster, Cosmographia. Basel, 1544. (C)

Читачі роману Еко про пройдисвіта Бавдоліно, звісно ж, упізнали знайомих персонажів. Та й загалом завдяки надзвичайній популярності в Середньовіччі описів і зображень таких-от чудернацьких істот, для сучасної людини вони є своєрідною «візитною карткою» тієї доби.

Упродовж всього періоду Середіх віків у численних західноєвропейських джерелах (хроніки, сказання, природничі трактати, дидактичні твори) знову й знову натрапляємо на своєрідні каталоги «дивних племен людей», які начебто мешкають в Ефіопії, Індії, Скіфії та інших «екзотичних» краях. Дуже поширеним було зображення цих фантастичних створінь і в творах мистецтва: від ілюстрацій у рукописах до скульптурного оздоблення соборів. У всіх переліках повторюються – з різною повнотою і подекуди з дещо відмінним формулюванням – описи тих самих дивовиж, що вказує на їхнє спільне джерело.

Описи дивних істот, що містяться в середньовічних переліках, походять ще з часів греко-римської античності: дещо взято з міфології, дещо – з праць тогочасних природознавців і географів. Середньовічні автори, включаючи до своїх творів згадані каталоги дивовиж, найчастіше покликалися на римського енциклопедиста Плінія Старшого.

Справді, в різних частинах Природничої історії Плінія знаходимо згадки про істот, присутніх і в середньовічних переліках «дивовижних племен». Наприклад, у книзі IV читаємо, що в крижаному океані, який омиває північ Скіфії, є острів панотіїв, «чиї цілковито голі тіла повністю вкривають величезні вуха»; а в книзі VII Пліній пише про «плем’я людей, які називаються моноколами, – одноногих, навдивовижу спритних у стрибках; вони ж таки звуться скіаподами, бо в спеку лягають горілиць на землю і роблять собі затінок своїми ступнями».