Прозова рима в збірці Gesta Romanorum

Випадки свідомої гри співзвучними, зокрема римованими словами трапляються вже в класичній римській прозі. Проте справді значного поширення прозова рима набула в латинській літературі пізньої античності та Середньовіччя – ймовірно, у зв’язку з розвитком рими в поезії, що припадає саме на цей період. Прозова рима виконувала багато різних функцій, які, втім, не завжди вдається точно окреслити чи розмежувати: це і увиразнення паралелізму якихось думок чи явищ; і підкреслення їхньої послідовності (часової, причинно-наслідкової та ін.); і наголошення однорідності чи пов’язаності предметів у переліку.

У більшості цих функцій прозова рима досить часто виступає і в збірці Gesta Romanorum – як у самих оповідках, так і в морально-алегоричних тлумаченнях. Чимало текстів рясніють римованими словами та фразами, а деякі повністю або майже повністю написані римованою прозою, як-от алегоризований переказ книги Естер (оповідка 177).

Від самого початку праці над українським перекладом було вирішено відтворювати цю особливість оригіналу, адже, крім зазначених часткових функцій прозової рими, вона є важливим елементом стилістичного колориту Діянь римських і загалом середньовічної латинської літератури, котрий не хотілося б втрачати. До того ж, прозова рима цілком природно сприймається в контексті української народної творчості, передусім казок, а тому її присутність добре узгоджується із обраною засадою помірної фольклорної стилізації перекладу збірки Gesta Romanorum.

Як перекласти пару «anima – animal»?

Латинське слово «anima» в абсолютній більшості випадків перекладається як «душа». Трохи складніше з «animal».

Перший варіант, що напрошується для передачі «animal» (зокрема під впливом сучасних мов, які запозичили це латинське слово), – «тварина». Часто такий переклад виявляється цілком придатним, але треба мати на увазі, що латинське «animal» має і ширше значення – «істота, наділена диханням, душею» («anima»; первісно душу ототожнювали з диханням). Це значення латинського «animal» охоплює і тварин, і людину, бо і тварини, і людина мають душу. З погляду античних язичників людську душу відрізняла від тваринної передусім наявність розуму; з погляду середньовічних християн – ще й безсмертя.

І в античній, і в середньовічній латині іменник «animal» вживається в своєму вужчому значенні частіше, ніж у ширшому. Переважно це вужче значення випливає з контексту, однак коли треба було чітко наголосити, що йдеться саме про тварину, а не про розумну, наділену безсмертною душею істоту, використовували інший іменник – «bestia».

При перекладі, скажімо, природознавчих чи філософських творів слово «animal» у його широкому значенні передають як «наділена душею істота», «одушевлена істота» або просто «істота», у вузькому – як «тварина». Проте у випадку Діянь римських маємо справу з текстами, котрі впливали на аудиторію не тільки своїм змістом, а й, великою мірою, засобами його донесення. Одним з таких засобів є використання пар споріднених слів, як-от «anima» і «animal», – часто в досить своєрідний, характерний саме для цього жанру спосіб.