Середньовічна гламурна кісо. - Оповідка XXV. Про те, як добро забувається, і про невдячність.

Одна знатна панна терпіла велику кривду від жорстокого володаря. Він плюндрував її землі, а вона, дізнаючись про це, щодня проливала сльози, і гіркота сповнювала їй душу.

Якось у тієї панни зупинився захожий прочанин. Побачивши, у якій вона скруті, він зжалився над нею і погодився стати за неї до бою – за умови, що, якби поліг на полі битви, панна вірно берегтиме у своєму покої його палицю й торбу – на вдячну згадку. Вона ж йому це урочисто пообіцяла.

Викликавши жорстокого володаря на герць, прочанин здолав його, але й сам одержав смертельну рану. Почувши про його загибель, дівчина вчинила, як обіцяла: повісила його палицю й торбу над ліжком у своєму покої.

А тим часом по краях та містах розійшлася чутка, що знатна панна всі свої втрачені володіння відвоювала. Довідалися про це троє королів і з великою пишнотою прийшли до неї в гості – свататися. А вона швиденько прибралася, вийшла їм назустріч і шанобливо прийняла. Сама ж отак розмірковувала: «А що, коли ці три королі захочуть увійти до мого покою? Побачать у мене над ліжком прочанську палицю й торбу – ото сорому наберуся!» Звеліла панна забрати ті речі зі свого покою і більше їх туди не повертати. Отак і про свою обітницю, і про вдячність забула.