Чотири стихії

Вчення про чотири стихії (елементи, первні) – землю, воду, повітря, вогонь – як складники й основу матеріального світу належало до стандартних природничих уявлень Середньовіччя. У Діяннях римських – збірці текстів, призначених для не конче високоосвіченої аудиторії, – воно і в принагідних згадках, і в розгорнутих алегоріях виступає без додаткових пояснень, як щось само собою зрозуміле.

Поняття чотирьох стихій бере початок в античності. Платон приписує першість у формулюванні його сицилійському філософові Емпедоклу (V ст. до н. е.), хоча аналоги знаходимо в давніших культурах, котрі з великою імовірністю справили вплив на грецьку (наприклад, у стародавньому Вавилоні). Вчення про стихії-первні розвинув Арістотель, розглянувши їх як комбінації двох пар якостей: сухості та вологості і тепла та холоду (земля – суха і холодна; вода – холодна і волога; повітря – вологе і тепле; вогонь – теплий і сухий).

Римський лікар і природознавець Гален (II ст. н. е.) поєднав вчення про чотири стихії з теорією славетного давньогрецького медика Гіппократа про чотири рідини (humores), від суміші (temperamenta) яких у людському тілі начебто залежить здоров’я, самопочуття і настрій. Гален вважав, що в сухій і холодній чорній жовчі переважає земля, у холодній та вологій флегмі – вода, у вологій і теплій крові – повітря, а в теплій і сухій жовтій жовчі – вогонь. Із переважанням в організмі людини котроїсь із цих рідин (а отже, і стихій) пов’язували, власне, темперамент – відповідно, меланхолічний, флегматичний, сангвінічний і холеричний. Отже, цілком у дусі античного трактування людини як малого всесвіту (мікрокосму) чотири стихії було осмислено як спільний «будівельний матеріал» матеріального світу і людського тіла. У такому вигляді уявлення про стихії-первні увійшло в культуру західного Середньовіччя. Знайшло воно вияв і в збірці Gesta Romanorum.

Про те, як вага стала ногою

У моралізації до оповідки 213 укладач збірки Gesta Romanorum подає нове тлумачення сну Навуходоносора із книги пророка Даниїла (це той сон, у якому цареві явився бовван з металевим тілом і глиняними ногами, див. Дн. 2, 31-36). Він пояснює, що бовван означає грішників; різні частини бовванового тіла, котрі зроблені з золота, срібла, бронзи, заліза, символізують різні їхні погані риси та вчинки; а от ноги, виготовлені з найгіршого та найслабшого матеріалу – глини, знаменують їхню любов. На підкріплення саме такого алегоричного тлумачення укладач подає цитату, вочевидь, із якогось авторитетного джерела: «Моя нога – це моя любов» («Pes meus est amor meus»).

Точного відповідника цих слів не вдалося виявити в жодному з доступних для пошуку античних чи середньовічних латинських текстів. Однак дуже схожа фраза знайшлася в славнозвісній Сповіді Августина Аврелія. У 13 книзі він порівнює духовне життя людини з природним рухом різних тіл, котрі, згідно зі стандартним на той час вченням Арістотеля, під дією своєї питомої ваги рухаються у властивому для них напрямку: вогонь – вгору, камінь – додолу; а далі підсумовує: «Моя вага – це моя любов, і це вона несе мене» («Pondus meum amor meus, eo feror»).

Августин, один із Вчителів західної Церкви, – цілком зрозуміле джерело авторитетного цитування, але як «вага» стала «ногою»? На пояснення цього маємо припущення, котре, хоч і не доведене прямо, здається досить імовірним.

Gesta Romanorum як цілісний твір

Деінде вже зауважувалося, що попри розмаїття змісту, обсягу, походження і жанру різних оповідок Діянь римських, усю збірку слід вважати цілістю, бо лише в цілості вона розкриває задум своїх укладачів і свою властиву функцію в контексті доби. Саме тому від самого початку було вирішено перекладати Діяння римські повністю, не вибираючи лише окремих оповідок і не опускаючи їхніх тлумачень, як це можна спостерегти в деяких перекладних виданнях.

Про слушність цього свідчать, зокрема, результати досліджень дидактичної програми збірки Gesta Romanorum. Із цих результатів випливає, що оповідки Діянь римських об’єднані спільною повчальною настановою. Сама вона досить проста, однак знаходить щонайвигадливіші вияви у тлумаченнях оповідок, а також у тих змінах, що їх зазнали початково «незалежні» оповідки, коли увійшли до складу збірки.

Однією з найґрунтовніших праць на цю тему є:

Weiske, Brigitte. Gesta Romanorum. Т. 1: Untersuchungen zu Konzeption und Überlieferung. Т. 2: Texte, Verzeichnisse. Tübingen: Max Niemeyer Verlag, 1992.

На жаль, досі не доводилося потримати цієї монографії в руках ні в паперовому, ні в електронному варіанті, однак досить добре уявлення про її зміст та висновки дає рецензія Маріанне Калінке (Marianne E. Kalinke), котра, фактично, є стислим рефератом праці Вайске. Нижче – переклад з англійської цієї рецензії (текст у квадратних дужках додано перекладачем).

Як перекласти пару «anima – animal»?

Латинське слово «anima» в абсолютній більшості випадків перекладається як «душа». Трохи складніше з «animal».

Перший варіант, що напрошується для передачі «animal» (зокрема під впливом сучасних мов, які запозичили це латинське слово), – «тварина». Часто такий переклад виявляється цілком придатним, але треба мати на увазі, що латинське «animal» має і ширше значення – «істота, наділена диханням, душею» («anima»; первісно душу ототожнювали з диханням). Це значення латинського «animal» охоплює і тварин, і людину, бо і тварини, і людина мають душу. З погляду античних язичників людську душу відрізняла від тваринної передусім наявність розуму; з погляду середньовічних християн – ще й безсмертя.

І в античній, і в середньовічній латині іменник «animal» вживається в своєму вужчому значенні частіше, ніж у ширшому. Переважно це вужче значення випливає з контексту, однак коли треба було чітко наголосити, що йдеться саме про тварину, а не про розумну, наділену безсмертною душею істоту, використовували інший іменник – «bestia».

При перекладі, скажімо, природознавчих чи філософських творів слово «animal» у його широкому значенні передають як «наділена душею істота», «одушевлена істота» або просто «істота», у вузькому – як «тварина». Проте у випадку Діянь римських маємо справу з текстами, котрі впливали на аудиторію не тільки своїм змістом, а й, великою мірою, засобами його донесення. Одним з таких засобів є використання пар споріднених слів, як-от «anima» і «animal», – часто в досить своєрідний, характерний саме для цього жанру спосіб.