Мандрівка у Вандалгород

Вандалгород, де відбувся поєдинок з лицарем-примарою в оповідці 155, - не вигадана, а цілком реальна місцина. Якщо вірити оповідці, її назвали так, «бо саме там у давнину таборилися вандали, коли пустошили британський край і люто нищили християн». Вандалами автор оповідки, вочевидь, іменує вікінгів, котрі в ранньосередньовічну добу і справді полюбляли плюндрувати прибережні поселення Британії, а передусім монастирі.

Щодо самого Вандалгороду (так у нас передано назву Wandleburia, яка фігурує в оригіналі), то він є не чим іншим, як місцевістю Вендлбері (Wandlebury) неподалік від Кембриджа. Це кругла площина, дещо підвищена над довколишнім рівнинним ландшафтом, котру й справді оточує великий земляний насип. Ось її супутниковий знімок на Google Maps:


Переглянути більшу мапу

Дух старої Англії. - Оповідка CLV. Про те, як Христос своїми страстями звоював диявола

Оповідає Гервасій, що в Англії, на кордоні Ілійського єпископства стоїть замок, який зветься Катубіка. Неподалік, у замкових володіннях, є місцина, звана Вандалгород, бо саме там у давнину таборилися вандали, коли пустошили британський край і люто нищили християн. На вершині пагорба, де вони ставили шатра, – рівна площина, довкіл оточена валом; потрапити туди можна лише через один прохід, наче крізь ворота. З давніх-давен живе в народі переказ, що коли б якийсь лицар на тому полі в опівнічну пору при світлі місяця вигукнув: «Лицарю, виходь на лицаря!», супроти нього відразу виїде інший лицар, готовий до сутички. Зійдуться вони на конях і або той перший не втримається в сідлі, або того другого буде скинуто. Проте через згаданий прохід у загорожу завше в’їжджає лише один лицар; непомітно ж туди ніяк не прослизнути. А щоб у це діло більше вірилося, приточу добре знану в народі бувальщину, яку я почув од місцевих старожилів.

Небагато й днів відтоді минуло, як жив у Великій Британії лицар Альберт, у бою вельми одважний і всілякими чеснотами славний. Одного разу він загостював у згаданому замку. Стояла зимова негода, тож увечері, після трапези, багач та його челядь, як воно ведеться у можновладців, узялися переповідати при вогні давні сказання. Нарешті комусь із старожилів трапилося оповісти і ту чудасію, про яку вже була мова. Забаглося хороброму мужеві на ділі пересвідчитися в почутому, тож узяв він собі за супутника одного з шляхетних зброєносців і вирушив до тієї місцини. Коли вони туди піднялися і наблизилися до вказаного місця, лицар, зодягнувши броню, відпустив шляхетного прислужника і сам в’їхав на поле. Став він гукати супротивника, і ось на той клич назустріч Альбертові прудко скаче інший лицар, бачиться, так само добре озброєний.

Поєдинок лицарів. Мініатюра з:
Honoré Bonet. Arbre des batailles.
Франція, XV ст. (C)

Що ж далі? Щити виставлено, списи націлено, коні мчать назустріч один одному – і вершники обмінюються ударами. Відбивши ворожого списа – так, що вістря ковзнуло й пішло вбік, – Альберт могутнім поштовхом скидає супротивника на землю. Той упав було, але відразу піднявся і, втираючи з очей болото, бачить, що Альберт забирає собі в здобич його коня. Тоді лицар заносить списа, метає його, наче сулицю, і жахливим ударом пробиває Альбертові стегно. Після цього супротивник щез, а наш лицар, чи то на радощах не відчуваючи рани, чи вдаючи, що не відчуває її, переможно виїхав з поля і передав здобутого коня зброєносцеві; а був то кінь величної постави, легкий у бігу і з виду прекрасний.

Челядь юрмою вибігла стрічати повернення шляхетного мужа. Дивувалися вони з того, що сталося, тішилися падінням поверженого лицаря і вихваляли хоробрість свого преславного барона. Та ось, роззуваючи його з залізних чобіт, побачили, що один чобіт повен загуслої крові. Уздрівши рану, челядники остовпіли, проте господар не мав її за щось варте остраху.

Прокинувшись, збігся народ; щойно його огортав сон – а тепер дедалі більший подив не дає заснути. Міцно тримаючи за вузду, на огляд народові виводять коня – свідка тріумфу: очі шалені, шия непокірна, грива чорна; осідланий бойовим сідлом. Та ось запіяли півні і кінь почав ставати дибки, надимати ніздрі й бити землю копитами; повіддя, на якому тримали коня, луснуло. Кинулися його ловити, але кінь, вирвавшись на волю, гайнув – тільки й бачили.

Залишилася на вічну згадку нашому шляхетному лицареві лише ота підступна рана: щороку о тій самій порі вона вночі проступала на шкірі й наново ятрилася. Тому-то через кілька літ славний лицар вирушив за море; там він помножив свою відвагу в битвах з язичниками і уславив своє життя, віддавши його за Господа.

Результати опитування і ще трохи про англійські переклади

Дякую всім, хто взяв участь в опитуванні про англомовні версії оповідки 071. З результатів випливає, що більшість респондентів або сприймає обидва тексти як такі, що походять приблизно з одного часу (4 голоси), або вважає № 1 ненабагато давнішим (5 голосів). Решта голосів розподілилися так: № 1 давніший на 150-250 р. – 3 голоси; № 1 давніший на більш як 250 р. – ще 3 голоси. Лише одна учасниця опитування проголосувала за те, що давнішим на 50-150 років є № 2, однак в коментарі зазначила, що № 1 таки виглядає архаїчнішим, а її голос зумовлений підозрою в зумисній стилізації цього тексту «під старовину і примітив». А насправді...