Постантичні пригоди Овідієвого сюжету – від Діянь римських до «Бітлз»

Оповідка 231 Gesta Romanorum про трагічну смерть закоханих – одне з небагатьох у цій збірці прямих запозичень із славетного давньоримського поета Публія Овідія Назона (народився 20 березня 43 р. до н. е.) Це дуже скорочений виклад історії нещасливого кохання вавилонської пари – Пірама і Тісби – з IV книги Овідієвих Метаморфоз (вірші 55-166).

Запозичення цієї історії в Діяннях римських – хоча й найраніше з відомих у літературі Середньовіччя, проте аж ніяк не єдине. Джованні Боккаччо переповідає її італійською в своїй поемі Про знаменитих жінок; згодом це роблять середньоанглійською мовою Джефрі Чосер у Легенді про добрих жінок і Джон Ґовер у Сповіді коханця. Ці переробки «народними» мовами ближчі за змістом і обсягом до тексту Метаморфоз, ніж оповідка з Gesta Romanorum, а отже, постали незалежно від неї, на підставі або оригінального тексту Овідія, або якогось розлогішого переказу.

Неважко здогадатися, що саме з оповіді про Пірама й Тісбу Шекспір узяв сюжетний скелет для Ромео і Джульєтти. Однак вона присутня у Шекспіра і в явному вигляді – як бурлескна інтермедія в першій сцені V дії Сну літньої ночі, котру в комічно-незґрабній манері розігрують тесля, ткач, міхоправ, лудильник, кравець і столяр. Окремими персонажами, крім закоханих, виступають також стіна, через отвір у якій вони перемовляються, місяць і лев.

Хоча згодом ще були спроби «серйозної» рецепції цього сюжету в низці поем, трагедій і навіть опер іспанських, французьких та австрійських авторів, проте в англомовному світі саме шекспірівська інтермедія стала найпопулярнішим його прочитанням і предметом численних окремих постановок, здебільшого аматорських. Мабуть, найвідоміша з них – у виконанні учасників гурту «Бітлз», що відбулася 28 серпня 1964 року. Особливо переконливий юний Пол Маккартні в ролі Пірама :)

via est vita

Тепер є веб-ресурси для планування не лише ваших поїздок на найближчу відпустку, а й уявних мандрівок Римською імперією! У Стенфордському університеті на основі описів подорожей, даних про мережу доріг, навігацію, кліматичні умови, ціни та ін. створили систему ORBIS: The Stanford Geospatial Network Model of the Roman World, яка дає змогу вирахувати найвигідніший у тогочасних умовах маршрут між містами римського світу.

Зайшовши за посиланням, треба клацнути зображення мапи або закладку «Mapping ORBIS». З’явиться карта римського світу з позначеними населеними пунктами (деякі з них стають видимі лише при детальнішому масштабуванні). Справа від неї – параметри вашої уявної мандрівки: місце відбуття і прибуття, місяць, на який заплановано подорож, оптимізація за швидкістю, вартістю чи відстанню, а також преференції щодо виду сполучення. Вибравши, що потрібно, клацаємо кнопку «calculate route» – і на карті з’являється маршрут, а також вискакує віконце, де вказано відстань, тривалість і вартість мандрівки у денаріях. Треба зауважити, що у випадку «неможливої» подорожі (наприклад, коли зняти опцію сполучення «Road» чи «River» для міста в глибині суходолу або «Sea» для острівного), система видасть помилку.

Загальний вигляд планувальника подорожей системи ORBIS.
Клацніть, щоб збільшити зображення.

Можете спланувати собі античну подорож, наприклад, із Севастополя (Chersonesos) до Відня (Vindobona) чи Парижа (Lutetia). А ми вирішили випробувати ORBIS на матеріалі однієї оповідки з Gesta Romanorum.

А кажуть, це нині смаки зіпсовані...

Якщо західне Середньовіччя чимось і відповідає стереотипним уявленням про нього, то це замилуванням тодішніх людей макабричними сюжетами та образами.

Один із таких сюжетів було запозичено із юдейської притчі, що міститься у Вавилонському Талмуді. Сини, сперечаючись за спадщину покійного батька, звертаються до судді. Той, щоб з’ясувати, хто з них справжній син спадкодавця, пропонує їм постукати по батьковому гробі (що було знаком зневаги), адже вважає, що голос крові мусить втримати рідного сина від такого вчинку.

Мабуть, у цьому вигляді історія видалася середньовічній Європі недостатньо ефектною, а тому в латинських переробках та адаптаціях її було радикально «присмачено». Добре бачимо це на прикладі варіанту, котрий увійшов до збірки Gesta Romanorum як оповідка 45 «Про те, що лише добрі увійдуть у царство небесне».

Завдяки популярності Діяннь римських ця модифікація талмудичної притчі знайшла широкий відгук і в мистецтві; один із численних прикладів – ренесансний декоративний таріль, що на фото. Тут уже відбулася певна «реконструкція» юдейського контексту: замість безіменного старого лицаря порадником виступає цар Соломон; змінилося й число синів та місце дії. Проте наймиліші середньовічному смакові деталі – ексгумація, вигадлива наруга над трупом – залишилися незмінними.

Сини стріляють у мертвого батька. Майоліка. Італія, бл. 1535 р. (C)

Лицар Ґвідон із Gesta Romanorum і легенда про Ґая Ворікського

Оповідка про пригоди Ґвідона та його товариша Тирія – не що інше, як переробка низки вибраних епізодів та мотивів із легенди про Ґая Ворікського (Guy of Warwick, Gui de Warewic), відомої у різних середньовічних французьких та англійських версіях. Сюжет цього роману, хоч у цілому вигаданий, все ж має деякі прообрази в подіях пізньоанглосакського періоду британської історії. До решти змісту легенди можна знайти паралелі в оповідях про святих, як-от св. Алексія і св. Євстахія (чиї житія у скорочених версіях, до речі, окремо увійшли і в Діяння римські як оповідка 15 і оповідка 110).

Попри те, що епізоди нашої легенди – або фіктивні, або досить віддалені від документально засвідчених історичних подій, все ж із ними пов’язаний один цілком реальний об’єкт. Це – замок, що його 1068 року збудував Вільгельм Завойовник на місці англосакського бургу Ворік у вигині ріки Ейвон. Від 1088 року ця твердиня стала оселею графів Ворікських.

Період найінтенсивнішої розбудови замку припав на XIV ст. – приблизно на той час, коли було створено найвідомішу літературну версію легенди про Ґая Ворікського – віршований роман середньоанглійською мовою, котрим, імовірно, скористався і укладач збірки Gesta Romanorum. Отож в уяві тогочасної аудиторії роману (і оповідки з Діянь римських) саме в цій величній твердині покинув вагітну дружину наш герой; а повернувшись, там-таки, не впізнаний нею, приймав від неї милостиню. Недарма найвищу вежу замку (справа на фото) ще й донині називають «вежею Ґая».

Ворікський замок (Warwick Castle) (C)

Як соловейко від океану до океану мандрував

Мудрий соловей із середньовічної латинської оповідки (167 у збірці Gesta Romanorum), виявляється, побував і в Україні. Ось казка «Як соловейко чоловіка розуму навчив», записана на Поділлі в середині XIX ст.:

Єден чоловік піймав соловейка і хтів його з’їсти. Але пташок каже до нього: «Не наїшся ти мною, чоловіче! Але пусти мене, і я тебе вивчу трьох речей, котрі тобі в великій пригоді стануть». Той чоловік втішився і обіцяв пустити, якщо добре скаже. І каже соловейко першу річ: «Нігди того не їж, чого не годиться». Друга річ: «Нігди того не жалуй, що ся вернути не може». Третя: «Речам неподобним не давай віри».

Чоловік, почувши тії речі, пустив соловейка. А він хтів дізнати, чи навчився той чоловік його ради. Полетів вгору і каже до нього: «О, зле-сь зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб в собі маю, ніколи не пустив би-сь мене! Бо в мені єсть дорога і велика перла; скоро би-сь її дістав, зараз багачем би-сь зістав».

Чувши тоє, чоловік дуже зажурився, підскочив вгору до соловейка і просив, щоб ся вернув до нього. Каже соловейко: «Тепер я пізнав, що-сь дурний чоловік. Все, що-м тебе вчив, перестав-ись слухати. І жалуєш того, що ся не вертає. І, – каже, – неподібній речі ти повірив! Дивися ж: який я малий! Де ж в мені можеть ся велика перла помістити?!»

Та й полетів собі.

(Казки про тварин. Збірник / Упорядкування І. П. Березовського. Київ: Наукова думка, 1976. С. 391).

Перше, що спадає на думку, – сюжет було запозичено із котроїсь із староукраїнських версій збірки Gesta Romanorum. Проте саме цієї оповідки немає серед 39-и, що увійшли до стродруків вибіркового польського перекладу Діянь римських, на основі якого постали і переклади староукраїнською. Насправді ж батьківщина мудрого солов’я – не на Заході, а на Сході.

Колона Фоки, або як коваль став тезкою імператора

Колона Фоки на римському Форумі.

Статуя, котра в оповідці 57 Діянь римських стежить за підданими і доносить на них, і котру врешті присмирив кмітливий коваль Фока, здається, мала реальний прототип. На римському Форумі досі стоїть колона, знана як «колона Фоки», а на її верхівці колись і справді красувалася золочена статуя.

Колону і статую встановили 1 серпня 608 року. Це був останній імперський монумент, доданий до архітектурного ансамблю Форуму. На той час у самому Римі імператорів уже не було: їхньою столицею став Константинополь, а Вічне Місто перебувало в складі Равенського екзархату – невеликого клаптика колишньої Західної Римської імперії, що над ним, після багатьох років готського панування, на деякий час відновила контроль імперія Східна, тобто Візантія.

Саме візантійський екзарх (управитель), якого звали Смарагд, виступив ініціатором встановлення пам’ятного знаку на честь тогочасного імператора Східної Римської імперії Флавія Фоки Августа, відомішого як просто Фока. Цей самозванець прийшов до влади 602 року, відібравши престол в імператора Маврикія, і вже невдовзі повернув із заслання і призначив екзархом Смарагда, котрий «за попередньої влади» неабияк проштрафився на тій-таки посаді. Отож «старий-новий» екзарх мав причини для підлабузництва, дуже добре відчутного в написі-присвяті, що досі зберігся на п’єдесталі колони:

Преблагому, преласкавому і премилостивому правителеві, завжди величному володареві нашому Фоці, вічному імператорові й увінчаному Богом звитяжцеві, – Смарагд, колишній управитель священного палацу, патрицій і екзарх Італії, відданий Його милості за незліченні ласкаві благодіяння, за піклування про спокій Італії та збереження її свободи, поставив на цій високій колоні і присвятив Його величності на вічну славу цю осяяну блиском золота статую. Першого серпня одинадцятого індикту п’ятого року після консульства Його милості.

Після того, як 610 року імператора-самозванця скинули з престолу, скинули з колони і його статую. Сама колона залишилася стояти, але її п’єдестал – і напис на ньому – упродовж всієї доби Середньовіччя був цілковито похований під товщею землі, яку поступово наносило з довколишніх пагорбів; його відкрили щойно під час розкопок на початку XIX ст.

Однак у середньовічній усній традиції, мабуть, зберігся переказ, що стовп на занедбаному Форумі – це «колона Фоки», і що колись її увінчувала статуя. Почерпнувши з інших джерел фантастичний сюжет про статую-наглядача, автор оповідки пов’язав його з реальним об’єктом – колоною, а головного героя назвав асоційованим із тією колоною іменем – Фокою.

Втім, «перекваліфікована» статуя і «позичене» в східноримського імператора ім’я героя – не єдине відлуння давнього Риму в оповідці 57. На роль автора диво-статуї якнайкраще підійшов Вергілій, «штатний» майстер-чародій в уяві латинського Середньовіччя, – дарма, що на час встановлення на Форумі колони Фоки реальний Вергілій вже шість століть як помер.

It’s all Greek to me, або як латинники греку читали

Оповідка 255 збірки Gesta Romanorum починається дивною, на перший погляд безглуздою цитатою, як стверджується в тексті, з давньоримського поета Ювенала: «De caelo nothi solitus»; дослівно її можна перекласти: «З неба – звичний до чужорідного». Втім, тут-таки подано і тлумачення котрогось із Ювеналових коментаторів: «Oraculum Apollinis fuit nothi solitus i. e. nosci teipsum» – дослівно: «Таким було Аполлонове віщування: "звичний до чужорідного", тобто "пізнай себе"». Нісенітниця? Як виявилося, не зовсім.

Чотири стихії

Вчення про чотири стихії (елементи, первні) – землю, воду, повітря, вогонь – як складники й основу матеріального світу належало до стандартних природничих уявлень Середньовіччя. У Діяннях римських – збірці текстів, призначених для не конче високоосвіченої аудиторії, – воно і в принагідних згадках, і в розгорнутих алегоріях виступає без додаткових пояснень, як щось само собою зрозуміле.

Поняття чотирьох стихій бере початок в античності. Платон приписує першість у формулюванні його сицилійському філософові Емпедоклу (V ст. до н. е.), хоча аналоги знаходимо в давніших культурах, котрі з великою імовірністю справили вплив на грецьку (наприклад, у стародавньому Вавилоні). Вчення про стихії-первні розвинув Арістотель, розглянувши їх як комбінації двох пар якостей: сухості та вологості і тепла та холоду (земля – суха і холодна; вода – холодна і волога; повітря – вологе і тепле; вогонь – теплий і сухий).

Римський лікар і природознавець Гален (II ст. н. е.) поєднав вчення про чотири стихії з теорією славетного давньогрецького медика Гіппократа про чотири рідини (humores), від суміші (temperamenta) яких у людському тілі начебто залежить здоров’я, самопочуття і настрій. Гален вважав, що в сухій і холодній чорній жовчі переважає земля, у холодній та вологій флегмі – вода, у вологій і теплій крові – повітря, а в теплій і сухій жовтій жовчі – вогонь. Із переважанням в організмі людини котроїсь із цих рідин (а отже, і стихій) пов’язували, власне, темперамент – відповідно, меланхолічний, флегматичний, сангвінічний і холеричний. Отже, цілком у дусі античного трактування людини як малого всесвіту (мікрокосму) чотири стихії було осмислено як спільний «будівельний матеріал» матеріального світу і людського тіла. У такому вигляді уявлення про стихії-первні увійшло в культуру західного Середньовіччя. Знайшло воно вияв і в збірці Gesta Romanorum.

Популярно і пізнавально про давньоримського поета Вергілія

У статті з сайта "Друг читача":

Вергілій: любитель хлопчиків, плагіатор і християнський пророк

До розділу про "Посмертні пригоди" можна додати, що в середньовічній літературі, зокрема в збірці Gesta Romanorum (як-от в оповідці 57 про кмітливого коваля Фоку), персонаж на ім'я Вергілій часто виступає в ролі велемудрого майстра-чародія.

Мотив розп’ятого лева: звідки він і яка його доля?

В оповідці 200 Діянь римських мешканці поселення, якому докучає дракон та інші потвори, проганяють їх, розіп’явши на дереві лева. Згідно з доданим до оповідки тлумаченням, цей «приклад» означає хресну смерть Христа, яка визволила світ з-під влади диявола. Чи був образ розп’ятого лева оригінальним витвором автора оповідки?

На час укладання збірки Gesta Romanorum алегоричне ототожнення лева із Христом вже було добре відоме і мало давню історію. Приблизно в II-III ст. анонімний грецький автор написав твір Фізіолог, присвячений морально-богословській інтерпретації справжніх і (найчастіше) уявних властивостей та звичок тварин; у IV-VI ст. з’явилися кілька латинських версій цього твору, а починаючи від кінця XII ст. на середньовічному Заході на основі цих латинських версій було створено численні, дуже популярні й здебільшого багато ілюстровані компіляції, відомі як бестіарії. Поряд із своєю духовно-дидактичною функцією, вони служили найважливішим джерелом уявлень про тварин, не почерпнутих із безпосереднього досвіду.

Усі версії Фізіолога і абсолютна більшість бестіаріїв присвячують свій перший розділ леву, трактуючи його як образ Христа, здебільшого на підставі двох біблійних цитат: із книги Буття та книги Одкровення.

Адже Яків, благословляючи свого сина Юду, мовив: «Левеня – Юда» [Бут. 49, 9].
...
Наш Спаситель – духовний «лев від племені Юди, корінь Єссея, паросток Давида» [Пор. Од. 5, 5].

Отож і в ученому, і в популярному дискурсі ототожнення лева з Христом було досить поширене в Середні віки; між іншим, саме тому за левом, як алегоричним відповідником царя Всесвіту, в європейській культурі закріпилася роль царя звірів, котра на рівні казкового образу й мовного штампу збереглася до наших днів.

Лев, що цар є над звірами...
Мініатюра із бестіарію. Італія, бл. 1300 р. (C)

Здавалося б, до поміщення лева на хрест – один логічний крок. Однак інтуїтивно відчувалося, що для здійснення цього кроку середньовічна уява мусила мати ще якусь підставу, більш конкретно-образну, ніж суто логічна комбінація; і цю підставу, здається, вдалося виявити.

Про те, як вага стала ногою

У моралізації до оповідки 213 укладач збірки Gesta Romanorum подає нове тлумачення сну Навуходоносора із книги пророка Даниїла (це той сон, у якому цареві явився бовван з металевим тілом і глиняними ногами, див. Дн. 2, 31-36). Він пояснює, що бовван означає грішників; різні частини бовванового тіла, котрі зроблені з золота, срібла, бронзи, заліза, символізують різні їхні погані риси та вчинки; а от ноги, виготовлені з найгіршого та найслабшого матеріалу – глини, знаменують їхню любов. На підкріплення саме такого алегоричного тлумачення укладач подає цитату, вочевидь, із якогось авторитетного джерела: «Моя нога – це моя любов» («Pes meus est amor meus»).

Точного відповідника цих слів не вдалося виявити в жодному з доступних для пошуку античних чи середньовічних латинських текстів. Однак дуже схожа фраза знайшлася в славнозвісній Сповіді Августина Аврелія. У 13 книзі він порівнює духовне життя людини з природним рухом різних тіл, котрі, згідно зі стандартним на той час вченням Арістотеля, під дією своєї питомої ваги рухаються у властивому для них напрямку: вогонь – вгору, камінь – додолу; а далі підсумовує: «Моя вага – це моя любов, і це вона несе мене» («Pondus meum amor meus, eo feror»).

Августин, один із Вчителів західної Церкви, – цілком зрозуміле джерело авторитетного цитування, але як «вага» стала «ногою»? На пояснення цього маємо припущення, котре, хоч і не доведене прямо, здається досить імовірним.

Акроніми в Діяннях римських

Середньовічний письменний люд полюбляв різні забави зі словом: загадки, шаради, акростихи... Ознакою мудрості вважалося вміння відчитувати приховані повідомлення: у сотвореному світі – знаки Божої присутності; у позірно беззмістовних комбінаціях слів, складів чи літер – їхній прихований сенс.

До цих мовних ігор належали й акроніми (поєднання перших літер слів, з котрих складається словосполучення чи фраза). У давньому Римі, а згодом у середньовічній Європі, крім суто практичного застосування (наприклад, для скорочення часто вживаних на письмі зворотів, як-от SPQR – «Senatus populusque Romanus», «сенат і римський народ»), акроніми виступали і в ролі своєрідних головоломок, деколи – з глибоким символічним змістом.

У збірці Gesta Romanorum маємо кілька прикладів таких акронімів; серед них – один із найвідоміших на середньовічному Заході:

PPP SSS RRR FFF

Мова і стиль Діянь римських: «Ближче до народу!»

Спробуємо на окремих прикладах показати специфіку «низької», «повсякденної» латини, якою написано абсолютну більшість текстів збірки Gesta Romanorum. Її можна найкраще увиразнити, зіставивши пасажі Діянь римських, запозичені з інших творів античної та середньовічної латинської літератури, з відповідними місцями в творах-джерелах.

Такі приклади, до того ж, цікаві тим, що свідчать: «низький» стиль збірки був зумовлений не браком освіченості укладача, а здебільшого його свідомим вибором. Дослідження Діянь римських показують, що збірка постала в середовищі «жебрущих ченців» (здогадно домініканців – про це ще напишемо окремо). Ці ченці намагалися охопити проповідуванням якнайширші маси населення, а отже, мусили робити зміст свого повідомлення доступним навіть для маловченої, поверхово обізнаної з латиною аудиторії.

Дивні племена людей

Скіапод, кіклоп, двоголова дитина, влеммія, кінокефал
Sebastian Münster, Cosmographia. Basel, 1544. (C)

Читачі роману Еко про пройдисвіта Бавдоліно, звісно ж, упізнали знайомих персонажів. Та й загалом завдяки надзвичайній популярності в Середньовіччі описів і зображень таких-от чудернацьких істот, для сучасної людини вони є своєрідною «візитною карткою» тієї доби.

Упродовж всього періоду Середіх віків у численних західноєвропейських джерелах (хроніки, сказання, природничі трактати, дидактичні твори) знову й знову натрапляємо на своєрідні каталоги «дивних племен людей», які начебто мешкають в Ефіопії, Індії, Скіфії та інших «екзотичних» краях. Дуже поширеним було зображення цих фантастичних створінь і в творах мистецтва: від ілюстрацій у рукописах до скульптурного оздоблення соборів. У всіх переліках повторюються – з різною повнотою і подекуди з дещо відмінним формулюванням – описи тих самих дивовиж, що вказує на їхнє спільне джерело.

Описи дивних істот, що містяться в середньовічних переліках, походять ще з часів греко-римської античності: дещо взято з міфології, дещо – з праць тогочасних природознавців і географів. Середньовічні автори, включаючи до своїх творів згадані каталоги дивовиж, найчастіше покликалися на римського енциклопедиста Плінія Старшого.

Справді, в різних частинах Природничої історії Плінія знаходимо згадки про істот, присутніх і в середньовічних переліках «дивовижних племен». Наприклад, у книзі IV читаємо, що в крижаному океані, який омиває північ Скіфії, є острів панотіїв, «чиї цілковито голі тіла повністю вкривають величезні вуха»; а в книзі VII Пліній пише про «плем’я людей, які називаються моноколами, – одноногих, навдивовижу спритних у стрибках; вони ж таки звуться скіаподами, бо в спеку лягають горілиць на землю і роблять собі затінок своїми ступнями».

Звідки взялася назва Gesta Romanorum

До початкового "ядра", яке лягло в основу збірки, належали історії, справді почерпнуті з давньоримських авторів: зрідка - скопійовані досить близько до тексту першоджерела, частіше -  подані у вільному переказі, найчастіше - зазнавши дивовижних перекручень, контамінацій і переосмислень в усній традиції. Саме це "ядро" задало "римський" тон усієї збірки, до якого намагався пристосуватися укладач, вносячи в неї інші оповідки. На початку більшості з них, незалежно від їхнього походження, він додав повідомлення про нібито правлячого на час дії твору "римського імператора" (в нашому перекладі - "царя"): деякі з цих імен справді належали імператорам або іншим державним діячам давнього Риму, кілька - імператорам Священної Римської імперії, проте досить часто вони вигадані. До того ж, нерідко цією початковою згадкою про "римського" правителя його присутність у сюжеті твору й обмежується.

Незважаючи на наївність (із сучасного погляду) цих спроб "романізувати" матеріал збірки, для її аудиторії (судячи з усього, не надто освіченої) покликання на давньоримську історію виглядали достатньо авторитетними, щоб призвести до усталення традиційної назви збірки - Gesta Romanorum, Діяння римські - відображеної в численних рукописах і остаточно закріпленої в першодруках.

Що таке Gesta Romanorum?

Gesta Romanorum або ж Діяння римські - це понад дві сотні оповідок різного обсягу - від кількох речень чи абзаців до кількадесяти сторінок; різного жанру та походження - тут і анекдоти часів класичної античності, і елліністичні оповіді, і байки стародавнього Сходу, і ранньосередньовічні германські перекази, і житія святих; нарешті, різної сюжетної складності - від, фактично, безсюжетних описів до повноцінних оповідань, а то й міні-романів.

Рукопис Діянь римських
Німеччина, 2-га пол. XV ст. (C)

Усі вони в різний час і за різних обставин увійшли в усний та письмовий обіг у середньовічній Західній Європі у латинських версіях, здебільшого суттєво змінених порівняно з оригіналом або давнішими варіантами і тією чи іншою мірою адаптованих до життєвих реалій та картини світу своїх нових реципієнтів. Приблизно на зламі XIII-XIV століть оповідки було об'єднано в збірку, і саме в складі цієї збірки вони набули величезної популярності як у пізньому Середньовіччі, так і в модерну добу.

Діяння римські передусім виконували роль повчальних "прикладів", або ж "екземплюмів". На цю функцію вказує те, що під час укладення збірки чи вже невдовзі після нього до абсолютної більшості оповідок було додано алегоричні тлумачення. Ці тлумачення (часто несподівані, а то й нелогічні з погляду сучасної людини) містять досить однорідну, якщо не одноманітну морально-богословську дидактичну програму, а отже, свідчать, що вже в добу постання збірки її сприймали як цілість. Отож і ми маємо підстави читати (і перекладати) Діяння римські як єдину літературну пам'ятку високого Середньовіччя, котра лише в своїй повноті до кінця розкриває інтенцію її укладачів і особливості світобачення їхньої доби.

Наступний випуск перерве цю, можливо, надто академічну лекцію конкретним прикладом середньовічного прикладу - пардон за каламбур :) - на якому спробуємо відчути смак тогочасного повчально-розважального чтива.