Один цар сів якось пополудні на коня та й подався на лови. Трапилося йому їхати лісом, і в тому лісі цар надибав змію, котру пастухи спіймали і міцно прив’язали до дерева. Та змія жахливо кричала. Зжалившись, цар відв’язав її й поклав собі за пазуху, щоб зігріти. А змія, відігрівшись, почала його кусати і впускати йому свою їдь. Питає цар: «Що ж ти робиш? Чому злом за добро віддячуєш?» І дано було змії мову, як колись Валаамовій ослиці, і відповіла вона: «Чого природа навчає, того ніхто не здолає. Ти зробив те, що в тобі закладено, а я згідно зі своєю природою вчинила. Ти виявив до мене стільки людяності, скільки міг, а я віддячила тобі тим, що є в мені: дала тобі отрути, бо нічого, крім неї, не маю. Я – вічний ворог людині, бо через людину мене покарано і проклято».
Отак вони сперечалися, аж нарешті позвали за суддю одного філософа, щоб справедливо їх розсудив. Каже філософ: «Мені про цю справу лише з ваших слів відомо; от якби все побачити на ділі, то й присуд можна було б винести. Змію треба прив’язати до дерева в той сам спосіб, як вона була раніше прив’язана, а володар цар нехай буде вільний. Тоді винесу присуд для кожної сторони».
