Річ нечувану та незвичну, а проте сповнену спасенної поради і перестороги для необачних оповідає Ґервасій Тілберійський у слові до Оттона, римського царя.
У Каталонії, в єпископстві Жиронському, є височезна гора із стрімкими, подекуди неприступними схилами, а на її вершині – западина, повна чорної, непроглядної вглиб води. Кажуть, там є оселя бісів, простора, наче палац, яка замикається воротами; а вигляд тієї оселі, як і самих бісів, незнаний і невидимий для посполитих. Кинеш у те озеро камінь чи шматок чогось важкого – відразу здіймається буря, неначе це бісів потривожено. Частину гори вкривають вічні сніги і суцільна крига; там сила кришталю; туди ніколи не зазирає сонце. Біля підніжжя гори тече потік із золотим піском; з того піску добувають золото, яке простолюд називає «плащем». На самій горі та в її околицях копають срібло, а родюча земля буяє розмаїттям.
У селі, що під горою, жив один землероб. Одного дня він порався удома по господарству, а маленька донечка діймала його своїм ненастанним і невгамовним рюмсанням. Врешті-решт, як то буває спересердя, чоловік послав її к бісу. І от на необачні слова нагодився той, кому цими словами було доручено дитину: ціла юрма бісів незримо вхопила дівчинку і забрала з собою.
