Середньовічна гламурна кісо. - Оповідка XXV. Про те, як добро забувається, і про невдячність.

Одна знатна панна терпіла велику кривду від жорстокого володаря. Він плюндрував її землі, а вона, дізнаючись про це, щодня проливала сльози, і гіркота сповнювала їй душу.

Якось у тієї панни зупинився захожий прочанин. Побачивши, у якій вона скруті, він зжалився над нею і погодився стати за неї до бою – за умови, що, якби поліг на полі битви, панна вірно берегтиме у своєму покої його палицю й торбу – на вдячну згадку. Вона ж йому це урочисто пообіцяла.

Викликавши жорстокого володаря на герць, прочанин здолав його, але й сам одержав смертельну рану. Почувши про його загибель, дівчина вчинила, як обіцяла: повісила його палицю й торбу над ліжком у своєму покої.

А тим часом по краях та містах розійшлася чутка, що знатна панна всі свої втрачені володіння відвоювала. Довідалися про це троє королів і з великою пишнотою прийшли до неї в гості – свататися. А вона швиденько прибралася, вийшла їм назустріч і шанобливо прийняла. Сама ж отак розмірковувала: «А що, коли ці три королі захочуть увійти до мого покою? Побачать у мене над ліжком прочанську палицю й торбу – ото сорому наберуся!» Звеліла панна забрати ті речі зі свого покою і більше їх туди не повертати. Отак і про свою обітницю, і про вдячність забула.

Мораль

Найдорожчі, та панна – людська душа; жорстокий володар – диявол, який надовго позбавив її спадщини – царства небесного; вона ж через це тяжко страждала. Довго вона перебувала в аді, аж поки надійшов прочанин, себто Христос, котрий зійшов із небес як чужинець у сьому світі. Торба – це Його пречиста плоть, у якій приховалося божество: у ній Він прийняв рани; палиця – древо хреста, на якому висів за нас, грішних. Заради людської душі Він здобув перемогу в страсну п’ятницю, щоб визволити тебе від мук і повернути все, що було втрачено. Отож і просить наполегливо, щоб ти з любові до Нього беріг торбу й палицю, тобто завше тримав у покої свого серця спомин про страсті Христові.

Троє королів – то диявол, світ і плоть, які приходять до людини, намовляючи, догоджаючи, улещуючи. Нещасна людина, не подумавши, що її чекає, вбирається у пороки та пожадання і вибігає їм назустріч, тобто швидко їм піддається; тоді ні на Христа не зважає, ні про Бога не пам’ятає.

Отож стараймося знову й знову пригадувати собі Божі благодіяння, якщо хочемо здобути вічну нагороду.