Один цар сів якось пополудні на коня та й подався на лови. Трапилося йому їхати лісом, і в тому лісі цар надибав змію, котру пастухи спіймали і міцно прив’язали до дерева. Та змія жахливо кричала. Зжалившись, цар відв’язав її й поклав собі за пазуху, щоб зігріти. А змія, відігрівшись, почала його кусати і впускати йому свою їдь. Питає цар: «Що ж ти робиш? Чому злом за добро віддячуєш?» І дано було змії мову, як колись Валаамовій ослиці, і відповіла вона: «Чого природа навчає, того ніхто не здолає. Ти зробив те, що в тобі закладено, а я згідно зі своєю природою вчинила. Ти виявив до мене стільки людяності, скільки міг, а я віддячила тобі тим, що є в мені: дала тобі отрути, бо нічого, крім неї, не маю. Я – вічний ворог людині, бо через людину мене покарано і проклято».
Отак вони сперечалися, аж нарешті позвали за суддю одного філософа, щоб справедливо їх розсудив. Каже філософ: «Мені про цю справу лише з ваших слів відомо; от якби все побачити на ділі, то й присуд можна було б винести. Змію треба прив’язати до дерева в той сам спосіб, як вона була раніше прив’язана, а володар цар нехай буде вільний. Тоді винесу присуд для кожної сторони».
Так і зробили. Мовив філософ до змії: «Ось тебе прив’язано. Якщо можеш, одв’яжися й повзи собі». А змія йому: «Не можу, бо мене прив’язали так міцно, що ледве ворушуся». Тоді філософ: «Отже, помреш; і це справедливий вирок, бо ти завжди була, є і будеш невдячною до людини». Потім обернувся до царя й каже: «Володарю, ти вільний. Вичави отруту з пазухи і йди своєю дорогою, але більше не допускайся такого глупства: змія може чинити лише так, як їй дала природа».
Вислухавши філософа, цар подякував йому, що так справедливо розсудив, і поїхав собі далі.
Мораль
Найдорожчі, тим царем можемо назвати кожного доброго християнина і церковного мужа, як-от доброго предстоятеля, котрий повинен ненастанно полювати за спасінням душ; тому й годиться йому йти до лісу; а лісом називаємо світ. Там цар знайшов прив’язану змію. Змія – то диявол, якого так зв’язали страсті Христові, що він коли щось і може, то лише з дозволу, тобто настільки, наскільки наділена свобідною волею людина дозволяє йому себе спокушати і дає йому згоду.
І от злиденна людина, не подумавши, що може статися, відв’язує диявола і кладе собі за пазуху щоразу, коли впадає у смертний гріх і втішається ним. Що ж робить диявол? Звісно, впускає свою отруту в людське серце; а отрута диявола – це гріх до гріха додавати і зло до зла докладати. Багато люду в нинішні часи затруєно цією їддю. Деякі, перебуваючи в гріху сластолюбства, не лише самі нездержливі, а й інших спонукають до цього гріха поганим прикладом.
Інші так жадібно вбирають ту препогану їдь, яка розтікається з пащі диявола, тобто їдь наклепу, хоч і бачать, що вже затруєні, не гукають на допомогу (якою є сповідь), а гукають інших, щоб ту отруту черпали і ще іншим передавали. Про цих наклепників мовить Псалмопівець: «Отрута гаспидів на устах їхніх» [Пс. 140 (139), 4]; а деінде: «Язик їхній – меч гострий» [Пс. 57 (56), 5]. І така паскудна та їдь, що ледве чи якесь інше зло можна порівняти з отрутою наклепу; тому й каже Амвросій: «Гірший той, хто потайки доброї слави позбавляє, аніж той, хто насильно чиєсь добро відбирає: майно можна повернути, а от славу – ніколи, бо "Ліпше добре ім’я, ніж дорога олія" [Екл. 7, 1]».
Отож наш ворог диявол завжди прагне впускати в нас свою отруту, бо його природа лиха, а тому не може добра чинити, і від початку є ворожнеча між дияволом і людиною. Проте грішник звільняє зв’язаного диявола щоразу, коли звершує на ділі навіяний спокусою гріх. Відв’язавши, пестить його в пазусі, – коли гріх триває, а грішник через звичку в ньому перебуває: це тяжкий гріх, бо він остаточно занурює і опускає в безодню відчаю.
Пастирі, які прив’язали змію, – то пророки, патріархи, апостоли, а також сучасні церковні вчителі та проповідники; вони так зв’язали диявола путами своєї мови, що він не може здійснювати жодної влади, а своїм святобливим життям, ділами милосердя і господньою молитвою геть у нього владу відбирають. Однак злиденна людина не боїться Бога, не бореться з дияволом і не зв’язує його, а навпаки, розв’язує, коячи смертні гріхи, і пестить його, взявши за пазуху. Тоді наповнюються отрутою і тіло її, і душа.
Отож якщо хочеш визволитися, поклич до себе філософа, тобто второпного сповідника, щоб розсудив між тобою та дияволом; сповідника, який вміє відрізняти проказу від того, що не є проказою, і розрізняти гріхи та роди гріхів. Йому відкрий своє серце.
Але ніхто не зможе судити, якщо спочатку не зв’язати диявола. Чим же його зв’язувати? Звісно, потрійним ланцюгом сокрушення, сповіді і покути, адже, як свідчить Псалмопівець, «серцем сокрушеним і смиренним Бог не погордить» [Пс. 51 (50), 19], бо не хоче смерті грішника, а хоче, щоб навернувся і жив. Тому щоразу, коли є спонука до гріха, грішник має накинути дияволові на шию цей потрійний ланцюг і змусити його відступити.
Цей «противник ходить навколо нас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» [Пор. 1 Пт. 5, 8]; а противником людського роду він є тому, що хоче, аби й людина, повторюючи свої гріхи, втратила те місце, звідки його самого було скинуто разом із спільниками, і щоб не здобула небесної благодаті. Тому в кінці він виставить нам перед очі всі гріхи, котрі не було витерто сповіддю, хоч би які дрібні. Отож вхопімо й другу частину ланцюга і обв’яжімо дияволу довкола шиї: отак прив’язаного, зможемо тягнути на ланцюгу сповіді того, хто готував нам вічну ганьбу.
Тоді сповідник дасть нам цілющий засіб – третю частину ланцюга, себто покаяння й покуту, – і скаже: «Визволився єси від диявола. Іди з миром, тобто більше не гріши». Отож просімо... і т. д.
Зображення: Змія. Фрагмент декоративного ініціалу з рукопису проповідей Григорія Великого. Італія, 2-га пол. XII ст. (C)
Немає коментарів:
Дописати коментар