Єден чоловік піймав соловейка і хтів його з’їсти. Але пташок каже до нього: «Не наїшся ти мною, чоловіче! Але пусти мене, і я тебе вивчу трьох речей, котрі тобі в великій пригоді стануть». Той чоловік втішився і обіцяв пустити, якщо добре скаже. І каже соловейко першу річ: «Нігди того не їж, чого не годиться». Друга річ: «Нігди того не жалуй, що ся вернути не може». Третя: «Речам неподобним не давай віри».
Чоловік, почувши тії речі, пустив соловейка. А він хтів дізнати, чи навчився той чоловік його ради. Полетів вгору і каже до нього: «О, зле-сь зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб в собі маю, ніколи не пустив би-сь мене! Бо в мені єсть дорога і велика перла; скоро би-сь її дістав, зараз багачем би-сь зістав».
Чувши тоє, чоловік дуже зажурився, підскочив вгору до соловейка і просив, щоб ся вернув до нього. Каже соловейко: «Тепер я пізнав, що-сь дурний чоловік. Все, що-м тебе вчив, перестав-ись слухати. І жалуєш того, що ся не вертає. І, – каже, – неподібній речі ти повірив! Дивися ж: який я малий! Де ж в мені можеть ся велика перла помістити?!»
Та й полетів собі.
(Казки про тварин. Збірник / Упорядкування І. П. Березовського. Київ: Наукова думка, 1976. С. 391).
Перше, що спадає на думку, – сюжет було запозичено із котроїсь із староукраїнських версій збірки Gesta Romanorum. Проте саме цієї оповідки немає серед 39-и, що увійшли до стродруків вибіркового польського перекладу Діянь римських, на основі якого постали і переклади староукраїнською. Насправді ж батьківщина мудрого солов’я – не на Заході, а на Сході.
Історія про хитру пташку, що посоромила нетямущого ловця, початково містилася в дуже популярній у середні віки повісті про індійського царевича Йоасафа або ж Йосафата. Молодому царевичу було напророковано, що він навернеться у християнство і стане монахом; до цього доклався пустельник Варлаам, котрий, переконуючи юнака зректися ідолопоклонства, серед інших притч розповів йому й історію про ловця та солов’я, порівнявши язичників із її легковірним героєм.
Хоча авторство Повісті про Варлаама і Йоасафа традиційно приписували славетному візантійському Отцеві Церкви Йоанові Дамаскину (VII-VIII ст.), насправді вона є не чим іншим, як християнською адаптацією оповідей про Будду: санскритське ім’я «просвітленої істоти» – «Бодгісаттва» – у перській мові набуло форми «Бодісав», згодом увійшло в арабську як «Будгасаф» і (в помилковому написанні, що усталилося) як «Юдасаф»; звідти воно потрапило в грузинську мову і прибрало вигляду «Йодасаф».
Саме грузинською в X ст. було укладено першу християнську версію Повісті – епос Балаваріані (ще раніше на Близькому Сході перебували в обігу її маніхейський та мусульманський варіанти). На початку XI ст. монах Євтимій переклав Балаваріані грецькою мовою й привіз до Константинополя, де текст і став відомим як начебто твір Йоана Дамаскина Повість про Варлаама і Йоасафа. Незабаром, 1048 року, там-таки в Константинополі Повість переклали з греки латиною. Завдяки цьому вона дуже швидко здобула популярність і на Заході, а притчі з неї, серед них історія про ловця та солов’я, увійшли в різні твори латинської середньовічної літератури, зокрема в збірку Gesta Romanorum.
Проте крім західного маршруту поширення Повість, а з нею і наша притча, мала й північний. Давньоруський переклад з грецької з’явився щонайпізніше в першій половині XIII ст. і став джерелом для численних переробок та витягів; а 1637 року вийшов друком новий переклад Повісті тогочасною книжною українською:
Гісторія албо правдивоє выписанїе святаго Іоанна Дамаскина о житїи святых преподобних отец Варлаама Іоасафа и о наверненью індіян. Старанем и коштом іноков общежителного монастыра Кутеенского ново з грецкого и словенского на рускїй язык преложена.
Ось як у цьому перекладі виглядає притча про солов’я (з технічних причин літеру «ять» замінено на омофонічну «і»):
Балвохвалцы єдному ловцеви сут подобны, которїй кгды солов’я, барзо малую пташечку поймал и нож взял абы єго зарізал и з’їл, той маючи собі позволеную мову, речет до ловца: «Штож тобі человіче, з моеи смерти за пожиток будет; ани бовім мною твое черево наполнити зможеш; але єсли мя выпустиш, троякую науку тобі подам, которои єсли будеш постерегати, великих пожитков по ввесь вік свой дознаєш». Он зась єго словам задивовавшися, обецал тое учинити, и єсли бы што нового от него послышал, зараз міл єго выпустити. Обернувшися затым соловій речет человіку: «Никгды о тую реч не покушайся, которои доступити не можеш; ни́кгды речи прешлои не жалуй; речи неподобной николи не вір. Тые три науки заховай, а добре ся с тобою діяти будет».
Он зась тых слов розуму и мудрости задивовавшися, єго з силца отвязавши выпустил. А соловій хотячи досвідчити, єсли бы он тых слов слышаных от него силу зрозуміл, и якій з оных пожиток взял, по повітру літаючи, речет до него: «Біда тобі человіче, иж ничого в собі не маєш розсудку, якійжесь скарб сего дня стратил; бо єсть в моем че́реві перла, болшая над яйце струсее».
Што он послышавши, велце ся зафрасовал и жаловал, же соловій з рук єго ушол; и знову єго поймат кусячися, рекл: «Пойди, прошу, до дому моего и кгды тя значне учестую и людскость покажу, потом з почестю тебе отпущу». Соловей зась єму повіділ: «Тепер ясне відаю, ижесь глупый и безрозумный, абовім принявши з охотою што тобі было речено и вдячне выслухавши, ничогос з тых слов пожитку не одержал. Упоминалем тебе абовім, абысь речи прошлои не жаловал, а тось ся для того зафрасовал, ижем з рук твоих вымкнул, будучи жалем знятый для речи прешлои. Научилем тя, абысь ся о тую реч не кусил, котрои дойти не можеш, а єднак поймати мене важишъся, не могучи дороги моеи постигнути. До того и тое повіділем тобі, абысь речи неподобной никгды не вірил: а ты єднак, абы перла болшая взросту моего в череві моем была, увірилесь; и не мілес с так много розсудку, абысь зрозуміл, иж я ввесь не естем так великій як яйце струсіе: яким же способом тое тілце так великую перлу вмістити бы могло».
(Хрестоматія давньої української літератури / Упорядкував академік О. І. Білецький. Київ: Радянська школа, 1967. С. 709. Електронний текст також доступний на сайті «Ізборник»).
Ймовірно, саме з такої чи подібної книжної версії притча перейшла в усний обіг на українських землях, врешті-решт перетворившись у народну казку.
 |
| (C) |
Немає коментарів:
Дописати коментар