Закарпатська казка і Gesta Romanorum

На «Форумі видавців» трапилося вже кільканадцятирічної давності видання закарпатських казок у записах Володимира Гнатюка. І ось на першій же навмання розгорнутій сторінці — казка, що явно є фольклорним засвоєнням оповідки 103 з Діянь римських, «Про те, що все треба робити розважно й обачно» (у нас вже було про схоже перетворення в українську народну казку сюжету іншої оповідки). Дуже ймовірно, що в усний обіг ця історія потрапила із котрогось збірника староукраїнських перекладів Gesta Romanorum, карпатський різновид яких досліджував той-таки Володимир Гнатюк.

Ось як вона виглядає в усно-народному закарпатському варіанті:

Робиш, що робиш, усе позирай на конець

Ходив царь по країнах учитися розуму, де прийде, де що чує, то собі у голову бере. Айбо пуд тими роками, що царь ходив по країнах, що міністри його досудили? Досудили його міністри, царь, як прийде, його зарізати. Кого міністри наяли зарізати царя? Наяли такой царьйового бурбіля, що царя бритвать, і дали йому много грошей, лем оби царя зарізав.

— Но, як прийде царь домі, то ти підеш бритвати царя, бо цареви нитко не годен дійти, лем ти дійдеш!

Но, царь за оти роки навчився розум, дав за дві слова царь триста сріберних єнному дідови. Прийшов царь ід тому дідови, видить, сидить дідо на стільци. Царь ся почудував на діду, що дідо такий цуравий, ряндавий дуже. Но, за що ся почудовав царь на діду? За ото ся почудовав, бо дідо цуравий дуже, а столець пуд ним дорогий дуже. Дідо такий, як ковдош, що ходить по хижах, айбо столець панський пуд ним.

Звідаться дідо тот царя:

— Що ти ходиш?

Царь каже:

— Я ходжу за розумом.

— Но, то я тобі дам розум.

— Та який ви мені, діду, дасьте розум?

— Заплати ми уперед.

— Що хочете ви, діду?

— Тристо сріберних дай!

Дав царь тристо сріберних дідови.

— Но, діду, дайте мені розум! Який ото розум?

— Робиш, що робиш, усе позирай на конець.

Но, і з тим царь пішов собі. Айбо царь зазвідав діда:

— Ци більше не є розум?

— Но, йди собі гет; доста ти того розума, що—м ти дав.

І цареви дуже тото чудно упало, що тото є. І царь куда йде, усе тото говорить: «Робиш, що робиш, усе позирай на конець». Прийшов домі, і так бурбіль наладив собі бритву, ушитко, йде царя бритвати. Як бурбіль утворив двері, вступив до світлиці цареви, царь йому, бо все дареви у голові ото було:

— Робиш, що робиш, усе позирай на конець.

Но, царь і сам не знав, якоє то слово є. І тот бурбіль нараз упав наколінки і ймив царя цілювати у ноги, у коліна, усягди.

— Но, істинно кажу, що присвітлий царь знауть, що я хотів з ними чинити.

І царь сам не знав, що він хотів, лем поза того слова: «Робиш, що робиш, усе позирай на конець», — бурбіль ся устрашив, та й упав ід земли, бо думав, що царь знає, що хоче він чинити. І царь відів, ож він устрашився, ай не давав по собі знати, ож він не знає, що ладить із ним.

— Но, — каже, — видиш, хлопе, устань горі; я вперед знав, що ти ладив зо мнов чинити. Но, каже правду теперь, бо кидь не кажеш правду, так грациї не маєш!

І бурбіль видів, ож царь знає, і каже:

— Мене міністри навели, такой царські, на сисе; як приїдуть пресвітлий царь із країни, тогди би-х я пресвітлого царя дорізав.

— Но, хлопе, та правду—сь ісказав, ци так?

— Правду.

— Но, теперь іди тоти міністри заклич сюда, котрі тебе наяли, бо кидь не повішу правду на них, то тебе загублю.

І він прикликав тих міністрів, бо мусів, і пресвітлий царь тих на шибеницю осудили, і тому граціу дав бурбільови; тому не усудив нич. Тоди царь собі подумав: «Та не задарь я дав тристо сріберних, бо оти мені слова живот подаровали: “Робиш, що робиш, усе позирай на конець”».

(Володимир Гнатюк. Казки Закарпаття / Упор. І. В. Хланта. Ужгород: карпати, 2001, с. 140-142).