З Новим Роком! - Оповідка CXIV. Про визволення людського роду з ями, тобто з безодні аду

Дракон - фрагмент ініціалу.
Псалтир. Німеччина, XIV ст.
(C)

Був колись один король, а в його державі мешкав бідняк, котрий щоденно ходив до лісу збирати дрова на продаж, щоб на поживу та одежу заробити. Одного дня він подався до лісу з віслюком, випадково забрів у хащі й раптом звалився до ями, з якої ніяк не міг вилізти. У тій ямі сидів жахливий дракон, який всю її обвив зсередини своїм хвостом; та й уся яма, від країв до самого дна, кишіла гаддям. Посередині ями лежав круглий камінь, до якого всі ті гадюки раз на день сповзалися і лизали його; а потім і дракон лизав той камінь.

Дивився бідняк на те все та й думав собі: «Котрий-то вже день сиджу в оцій ямі без їжі; як чогось не з’їм – згину від голоду. Піду-но я до каменя та й полижу його, як ті гади». Підійшов він до каменя та й почав лизати. І от відчув бідняк усі присмаки, яких тільки душа бажає; а що вже підкріпився – так, наче кожної страви, яка є на світі, накуштувався та наївся.

Через кілька днів гучно й страшно загриміло, і всі гадюки одна за одною поповзли геть; а коли вже не зосталося в ямі жодної гадюки, почав злітати й дракон. Побачивши це, бідняк ухопив дракона за хвіст; той виніс його з ями й далеченько від неї пожбурив. Бідняк зоставався там ще декілька днів, бо не знав, як вийти з лісу. Та ось надійшли якісь купці й вивели його з лісу на пряму дорогу. Радий-радісінький бідняк повернувся до міста й усім розповів, що з ним сталося; а відразу по тому скінчив своє життя.

Латина Діянь римських: котра саме латина?

Мова збірки Gesta Romanorum – латинська, однак ця латина і класична – дві досить відмінні речі.

Добре відомо, що в Середні віки латинські письменники з різним успіхом намагалися наслідувати приклад античних авторів – у слововжитку, побудові речень-періодів, риторичних прийомах. Для давньоримської літературної латини були характерні складна, з багатьма рівнями підрядності, але бездоганно збалансована будова речення, особлива увага до милозвучності й ритму, вишуканий, багатий смисловими нюансами порядок слів.

Середньовічні письменники докладали колосальних зусиль до засвоєння цього мовного інструментарію, проте їхні твори написано таки не класичною, а середньовічною латиною: у ній з’явилися нові слова або набули нових значень старі, зазнала змін фразеологія та ідіоматика, дещо відійшов від класичної норми вжиток службових частин мови й окремих зворотів, сформувалися нові функціональні стилі. І все ж у колі освічених людей незмінною залишалася орієнтація на використання латини саме як складного, витонченого знаряддя: вміння правильно його застосовувати й визначало належність до інтелектуальної еліти.

Зрозуміло, що в часи Давнього Риму латинська мова функціонувала не лише на літературному, а й на розмовному рівні: саме цей розмовний варіант, наклавшись на той чи інший «варварський» (здебільшого германський) мовний субстрат, дав початок низці романських говірок. Та існувала розмовна латина й у високому та пізньому Середньовіччі. Вона не була рідною для абсолютної більшості своїх носіїв, проте її використовували для щоденного спілкування (і усного, і письмового) в тих обставинах, коли рідні говірки співрозмовників не давали можливості порозумітися або ж їх вживання здавалося недоречним.

Основи соціальної політики. - Оповідка друга. Про милосердя й допомогу рідним.

Правив колись Тит, і запровадив закон, щоб діти під страхом смерті утримували своїх батьків. Було ж собі двоє братів, від одного батька. Один брат мав сина. Уздрів той син, що його стрий бідує, і відразу, згідно з законом, став його утримувати; а що чинив це проти батьківської волі, то батько прогнав його від себе. Поза тим, син і далі утримував свого бідака-стрия, даючи йому все, чого той потребував. Згодом стрий розбагатів, а почав бідувати батько. Побачивши це, син узявся й батька утримувати – наперекір забороні стрия. Тож і стрий прогнав його від себе, кажучи: «Дорогенький, пам’ятаєш, як я колись бідував, а ти супроти батьківської волі спомагав мене у всякій потребі? Тому я прийняв тебе, як сина, і зробив своїм спадкоємцем. Невдячний син спадку не здобуде, а здобуде його названий син. А що ти виявився невдячним, бо наперекір моєму наказові утримував батька, то й не одержиш від мене спадщини». Син же відповів своєму стриєві: «Нікого не можна карати за те, що він кориться приписові й повелінню закону; а нам і природний закон, і закон Писання велить спомагати батьків у потребі й насамперед їх шанувати. Отож не по праву вчиниш, позбавивши мене спадщини».

Оповідка CLXXV. Про розмаїття світу і його дивовижі.

Пліній розповідає, що є такі люди, які мають собачі голови. Вони розмовляють гавкотом, а одягаються в звірячі шкури. Ті люди знаменують проповідників: усі вони мають вбиратися в звірячі шкури, себто тяжке покаяння на себе зодягати, подаючи добрий приклад іншим.

Далі. В Індії є люди, які мають на чолі, над носом, лише одне око і їдять звіряче м’ясо. Вони знаменують тих людей, котрі мають лиш одне око – розуму, бо для них очільником розум, а не воління.

У Лівії є жінки без голови, які мають уста й очі на грудях. Вони знаменують людей, котрі від щирого серця воліють смиренно коритися, у котрих нема в серці легковажності, а те, що мають вчинити на ділі, спершу добре зважують у серці своєму.

Дивні племена людей

Скіапод, кіклоп, двоголова дитина, влеммія, кінокефал
Sebastian Münster, Cosmographia. Basel, 1544. (C)

Читачі роману Еко про пройдисвіта Бавдоліно, звісно ж, упізнали знайомих персонажів. Та й загалом завдяки надзвичайній популярності в Середньовіччі описів і зображень таких-от чудернацьких істот, для сучасної людини вони є своєрідною «візитною карткою» тієї доби.

Упродовж всього періоду Середіх віків у численних західноєвропейських джерелах (хроніки, сказання, природничі трактати, дидактичні твори) знову й знову натрапляємо на своєрідні каталоги «дивних племен людей», які начебто мешкають в Ефіопії, Індії, Скіфії та інших «екзотичних» краях. Дуже поширеним було зображення цих фантастичних створінь і в творах мистецтва: від ілюстрацій у рукописах до скульптурного оздоблення соборів. У всіх переліках повторюються – з різною повнотою і подекуди з дещо відмінним формулюванням – описи тих самих дивовиж, що вказує на їхнє спільне джерело.

Описи дивних істот, що містяться в середньовічних переліках, походять ще з часів греко-римської античності: дещо взято з міфології, дещо – з праць тогочасних природознавців і географів. Середньовічні автори, включаючи до своїх творів згадані каталоги дивовиж, найчастіше покликалися на римського енциклопедиста Плінія Старшого.

Справді, в різних частинах Природничої історії Плінія знаходимо згадки про істот, присутніх і в середньовічних переліках «дивовижних племен». Наприклад, у книзі IV читаємо, що в крижаному океані, який омиває північ Скіфії, є острів панотіїв, «чиї цілковито голі тіла повністю вкривають величезні вуха»; а в книзі VII Пліній пише про «плем’я людей, які називаються моноколами, – одноногих, навдивовижу спритних у стрибках; вони ж таки звуться скіаподами, бо в спеку лягають горілиць на землю і роблять собі затінок своїми ступнями».

Оповідка LVII. Про досконале життя.

Правив колись у місті Римі Тит і запровадив закон, за яким всі мали святкувати день народження його первенця; а хто б зневажив уродини царевича тяжкою працею, той мав смертю померти. Оприлюднивши закон, Тит покликав майстра Вергілія та й каже: «Найдорожчий, я видав отакий закон; проте його часто можуть потайки переступати, а я про те не відатиму. Отож прошу тебе: застосуй свою вмілість і вигадай якийсь спосіб, щоб я міг виявляти порушників». А той у відповідь: «Володарю, нехай буде воля твоя». Вдавшись до чаклунського ремесла, Вергілій учинив так, що серед міста постала статуя. Вона справно доповідала цареві про всі прогрішення, тайкома скоєні тієї днини, і за її доносом було засуджено безліч люду.

Жив у місті один коваль на ім’я Фока, котрий у той день працював, як завше. Одного разу, лежачи в постелі, він роздумував собі, скільки ж то людей загинуло через доноси статуї. Вранці він встав, пішов до неї та й каже: «Статує, статує, багатьох через твої доноси вже скарали на горло. Та якщо на мене нашепчеш – присяйбі, розтовчу тобі голову!» Отак мовивши, пішов додому.

О першій годині цар, як звичай, вирядив до статуї своїх гінців, щоб запитали в неї, чи хтось, бува, не порушував закону. Коли вони прийшли до неї й повідомили царську волю, статуя промовила: «Найдорожчі, здійміть очі й погляньте, що написано в мене на чолі». Вони ж, здійнявши очі, виразно побачили в неї на чолі три написи: «Інші часи настають»; «Гіршими люди стають»; «Скажеш правду – голову розіб’ють». Тоді вона їм: «Ідіть, сповістіть своєму володареві, що ви бачили й що прочитали».

Пішли гінці й усе розповіли своєму володареві; а цар, як те почув, наказав своїм воїнам, щоб при зброї вирушили до статуї, і всякого, хто їй щось зробить, приводили до нього зв’язаним по руках і ногах. Прийшли воїни до статуї та й кажуть: «Цареві завгодно, щоб ти вказала, хто порушує закон і тобі погрожує». Тоді статуя: «Хапайте коваля Фоку! Це він щоденно ламає закон і погрожує мені!»

Схопили вони Фоку і привели перед царя. Мовить цар: «Дорогенький, що я чую? Як ти смієш порушувати закон?» А той у відповідь: «Володарю, не можу триматися того закону, бо щодня мушу мати вісім динарів. Звідки ж я їх візьму, як не працюватиму?» Цар запитав: «Чому вісім?» А той: «Цілий рік щодня маю віддавати два динари, які заборгував у юності; два позичаю; два викидаю; два витрачаю». Тоді цар: «Мусиш мені ясніше розтлумачити». А коваль йому: «Послухай, володарю. Щодня мушу віддавати два динари моєму батькові: коли я був малою дитиною, батько щодня витрачав на мене два динари, а тепер, коли він сам у нужді, порядність наказує, щоб я його, бідного, спомагав. Ще два динари позичаю моєму синові: зараз він ходить на науку, а коли мені доведеться потрапити в нужду, віддаватиме ті два динари, які я тепер віддаю батькові. Ще два динари щодня викидаю на жінку: вона завше мені перечить, сваволить, снує хитрощі; тому все, що їй даю, – викидаю. Ну, а ще два динари на себе витрачаю – щоб мати що з’їсти й випити. Дешевше ніяк не проживу, а без ненастанної праці – де візьму тих грошей? Оце й усі мої доводи. Прошу правного присуду». Тоді цар промовив: «Найдорожчий, ти все сказав правильно! Іди й вірно трудися далі!»

Невдовзі по тому цар переставився, а новим царем усі одностайно обрали коваля Фоку – за його мудрість; і він таки вельми мудро правив. Коли ж і Фока помер, його намалювали серед інших царів – з вісьмома динарами над головою.

Найдавніші українські переклади Діянь римських

Попри те, що наш український переклад Діянь римських задумано як точний, прямий і повний, він усе ж не буде першим.

Деякі оповідки, що входять до Діянь римських, були відомі в Київській Русі кількома століттями раніше за постання самої збірки. Йдеться про тексти, які в XI-XII ст. потрапили в давньоруську літературу з візантійської, найімовірніше через посередництво південнослов’янського перекладного письменства і паралельно до західної латинської традиції. Це, наприклад, Житіє Алексія, чоловіка Божого (оповідка 15 у Діяннях римських) або Сказання про Євстафія Плакиду (оповідка 110).

Власне українські переклади збірки Gesta Romanorum завдячують своєю появою польській версії, котра вперше вийшла друком у першій половині XVI ст. в Кракові, а потім зазнавала численних перевидань. До цього видання увійшло лише 39 оповідок; саме з нього було зроблено білоруські, а згодом російські переклади, які мали неабияку популярність у Росії аж до 1917 року. Через посередництво польського видання з’явилися й українські переклади кількох оповідок, найдавніші з яких збереглися в рукописах другої половини XVII ст.

Нижче – один з них, давньоукраїнська версія оповідки 57 Діянь римських, яка міститься в рукописному збірнику 1693 року, укладеному міським писарем (бібліотека НАНУ, Мих. № 1734). Текст узято з Хрестоматії давньої української літератури (упорядкував О. І. Білецький, Київ, 1967, с. 750-751). Літеру «ять» для спрощення технічних моментів скрізь замінено на омофонічне «і», все решта без змін.

Приклад о досконалости, о цесару єдном и о ковалі Фоці

Злочинна влада і доля інноваційних технологій. - Оповідка XLIV. Про заздрість.

Правив колись Тиберій. Доки не прийшов до влади, мудро розважав, виразно промовляв, удатно воював; однак потім закинув військову справу, на жодні війни не ходив, а тяжко римський народ гнобив, ще й рідних дітей вкупі з багатьма патриціями та консулами погубив.

Якось один мастак сказав Тиберієві, що вміє гнучке скло виготовляти. Взяв Тиберій пляшку з того скла та й жбурнув об стіну, проте вона не розбилася, а лиш погнулася. Тоді умілець добув молоток і хутко її розрівняв, неначе то була мідь, а не скло. Тиберій запитав, як йому це вдається, а той відповів, що в усьому світі ніхто, крім нього, у цій штуці не тямить.

Невдовзі Тиберій звелів скарати умільця на горло, кажучи: «Якщо це мастацтво пошириться між людьми, то золото й срібло за ніщо матимуть».

Коли почали перекладати Gesta Romanorum

Ще до появи перших друкованих видань збірки поруч з її латинськими текстами в обігу також перебували рукописи, що містили оповідки з Gesta Romanorum англійською та німецькою мовами. Майже всі вони датуються XV ст. З того ж таки XV ст. походять і рукописи першого слов’янського – а саме чеського – перекладу частини оповідок.

Ранні німецькомовні та англомовні версії вийшли друком, відповідно, в Ауґсбургу 1489 р. та в Лондоні між 1510 і 1515 рр. Проте справжній бум перекладів європейськими мовами відбувся завдяки першим латинським виданням. На основі вибраного матеріалу з них ще наприкінці XV ст. вийшов друком голландський переклад Діянь римських; упродовж XVI з’явилися переклади польською та французькою мовами, а в XVII ст. збірку було перекладено угорською. Більшість із цих перекладів знову й знову перевидавалися, а також ще досить довго поширювалися в рукописах.

Проект судової реформи. - Оповідка XXIX. Знаменито про поганих суддів.

Жив колись один цар, який видав закон, щоб кожен суддя під страхом тяжкої кари правно судив; а коли інакше чинитиме, не буде йому пощади. І от трапилося, що якийсь суддя, котрого розтлили дарунками, виніс неправедний присуд. Як почув про те цар, наказав своїм слугам обдерти його зі шкіри. Так і було зроблено. Здертою шкірою цар застелив місце, де сидів суддя, на знак того, щоб його наступник добре думав і неправедних присудів не виносив.

Замість страченого судді цар поставив суддею його сина і сказав йому: «Сидітимеш на шкірі свого батька, коли судитимеш народ мій. Коли ж хтось нестиме тобі дарунки, щоб ти збочив із прямої дороги, поглянь на батькову шкіру, аби й з тобою такого не сталося».