Мотив розп’ятого лева: звідки він і яка його доля?

В оповідці 200 Діянь римських мешканці поселення, якому докучає дракон та інші потвори, проганяють їх, розіп’явши на дереві лева. Згідно з доданим до оповідки тлумаченням, цей «приклад» означає хресну смерть Христа, яка визволила світ з-під влади диявола. Чи був образ розп’ятого лева оригінальним витвором автора оповідки?

На час укладання збірки Gesta Romanorum алегоричне ототожнення лева із Христом вже було добре відоме і мало давню історію. Приблизно в II-III ст. анонімний грецький автор написав твір Фізіолог, присвячений морально-богословській інтерпретації справжніх і (найчастіше) уявних властивостей та звичок тварин; у IV-VI ст. з’явилися кілька латинських версій цього твору, а починаючи від кінця XII ст. на середньовічному Заході на основі цих латинських версій було створено численні, дуже популярні й здебільшого багато ілюстровані компіляції, відомі як бестіарії. Поряд із своєю духовно-дидактичною функцією, вони служили найважливішим джерелом уявлень про тварин, не почерпнутих із безпосереднього досвіду.

Усі версії Фізіолога і абсолютна більшість бестіаріїв присвячують свій перший розділ леву, трактуючи його як образ Христа, здебільшого на підставі двох біблійних цитат: із книги Буття та книги Одкровення.

Адже Яків, благословляючи свого сина Юду, мовив: «Левеня – Юда» [Бут. 49, 9].
...
Наш Спаситель – духовний «лев від племені Юди, корінь Єссея, паросток Давида» [Пор. Од. 5, 5].

Отож і в ученому, і в популярному дискурсі ототожнення лева з Христом було досить поширене в Середні віки; між іншим, саме тому за левом, як алегоричним відповідником царя Всесвіту, в європейській культурі закріпилася роль царя звірів, котра на рівні казкового образу й мовного штампу збереглася до наших днів.

Лев, що цар є над звірами...
Мініатюра із бестіарію. Італія, бл. 1300 р. (C)

Здавалося б, до поміщення лева на хрест – один логічний крок. Однак інтуїтивно відчувалося, що для здійснення цього кроку середньовічна уява мусила мати ще якусь підставу, більш конкретно-образну, ніж суто логічна комбінація; і цю підставу, здається, вдалося виявити.

Нею є свідчення античного історика Полібія, котрий особисто супроводив римського полководця Сціпіона Еміліана в його африканських походах і зробив чимало географічних та природознавчих нотаток. До нас це свідчення дійшло через коротку згадку у восьмій книзі Природничої історії Плінія Старшого, дуже читаної в Середні віки:

Полібій, супутник Еміліана, розповідає, що в старості леви нападають на людей, бо не мають снаги угнатися за дичиною; тоді вони дошкуляють африканських містам. Мовляв, саме з цієї причини він зі Сціпіоном і бачив левів розп’ятими на хрестах: це робилося для того, щоб інші, злякавшись такої ж кари, трималися подалі від шкоди.

Зауважмо, що в новочасній європейській літературі свідчення Полібія паралельно лягло в основу цілком секулярного, реалістичного трактування образу розп’ятого лева. Ось макабричний епізод, розвинута із скупого античного уривка в Саламбо Гюстава Флобера (розділ II, переклад Дмитра Паламарчука):

Розп'яті леви. Ілюстрація з видання:
Gustave Flaubert, Salammbô. Paris, 1928 (C) 

Вояки метнулись до дерева. Там був лев, розп’ятий на хресті, мов злочинець. Його величезна морда впала на груди, а передні лапи, до половини прикриті гривою, широко розпростерлися, мов крила птаха. Ребра випиналися під натягненою шкурою; на задні лапи, прибиті цвяхами одна поверх другої, осунувся тулуб. Чорна кров стікала по шерсті й, ніби сталактит, гуснула на хвості, що рівно звисав уздовж хреста. Воїни втішалися, збившись довкола. Вони взивали його консулом і римським громадянином, жбурляли камінцями йому в очі, щоб зігнати з них мушву.

Кроків за сто побачили ще двох, а далі несподівано з’явилася ціла низка хрестів із левами. Деякі сконали так давно, що на хрестах залишилися тільки рештки їхніх кістяків; інші, геть пошарпані, висіли, страшно повикривлявши пащі. Серед них були велетенські туші: дерев’яні хрести гнулися під тягарем, і вони погойдувалися на вітрі, а над їхніми головами кружляли цілі зграї птахів. Так мстилися карфагенські селяни, коли їм вдавалося впіймати хижого звіра. Отим видовищем вони сподівалися налякати інших. Варвари вже не сміялись, вони тепер не могли отямитися від подиву. «І що воно за народ, – думали вони, – який на втіху собі розпинає левів!»

Отож левів прицвяховували до хреста таки для відлякування – проте не драконів, а інших левів. У пізнішій белетристиці цю «екзотичну» практику приписано вже не карфагенцям, а римлянам: скажімо, в п’єсі Лазар сміявся Юджина О’Ніла (1927 р.) левів розпинають біля імператорського палацу «в науку іншим левам, щоб не сміли рикати на кесаря – чи насміхатися з нього» (дія 3, сцена 1).

Щодо традиції суто алегоричного тлумачення образу розп’ятого лева, яку могла започаткувати й оповідка 200 Діянь римських, то тут пошуки прикладів були не надто успішними. Найближче, що наразі вдалося знайти, – це уступ із розділу «Липень» підручника духовних вправ єзуїта Філіпа Кізелія Вогняний і кривавий Зодіак любові до розп’ятого Ісуса (Philippus Kiselius. Igneus et sanguineus Zodiacus amoris Jesu crucifixi. Bambergae: Joannes Arnoldus Cholinus, 1670. С. 38):

Ті, що возлюбили хрест, не бояться смерті, бо вони – леви, розп’яті з Христом; вони навсібіч дихають вогнем і пломенем любові.

Якщо комусь із читачів сторінки відомі випадки алегоричного трактування образу розп’ятого лева у відоміших творах світової літератури чи мистецтва, буду дуже вдячний за підказку.