З Днем психотерапевта! - Оповідка CCXLI

Темпераменти, пори року і стихії. Діаграма з рукопису:
Ісидор Севільський. Про природу речей. Англія, XI ст. (C)

Був колись один чоловік – чистий меланхолік; так він ослаб, так із сил та чуттів вибився, що мав себе неначе за мертвого: не хотів ні їсти, ні пити, ні чогось іншого робити. Напитали чоловікові лікаря, щоб зцілив його, та нічого не допомагало. Врешті-решт лікар ось до якого засобу вдався: зачинив чоловіка в темному й самотньому місці, а сам, узявши кількох слуг, наказав усім одягнутися в чорну одіж, щоб і не впізнати було. Принесли їм багато страв і лікар зі слугами подалися їсти-пити в темне місце, до хворого.


Що ж далі? Уздрів хворий людей, що їдять і п’ють, та й питається, хто вони такі. Лікар йому: «Ми – мерці». А той: «Чому ж їсте, п’єте й веселитеся, якщо ви мертві?» А лікар: «Домоглися ми від Бога, що здужаємо їсти-пити, коли нам до вподоби; і для тебе просимо в Бога тієї ласки, щоб ти навіть мертвий міг їсти-пити з нами». Хворий у відповідь: «То вже напевне зможу з вами пообідати, бо й сам цього прагну!»

Зауважив це лікар і дав хворому дуже корисні ліки, а потім знову й знову, аж поки той цілковито не одужав і не прийшов до тями.

Мораль

Той хворий чоловік – грішник, а лікар – Христос. Для того, щоб зцілити хворого, який лежав у темряві в лімбі аду, Він прийняв чорну одіж, себто нашу очорнену пороком людськість, хоч сам був вільний від усякого гріха, і прийшов у сей світ, несучи зі собою протиотруту вічного спасіння, навчаючи і вказуючи путь істинний нам, хворим, тобто грішникам, аж поки прийдемо в царство небесне.

Чотири стихії

Вчення про чотири стихії (елементи, первні) – землю, воду, повітря, вогонь – як складники й основу матеріального світу належало до стандартних природничих уявлень Середньовіччя. У Діяннях римських – збірці текстів, призначених для не конче високоосвіченої аудиторії, – воно і в принагідних згадках, і в розгорнутих алегоріях виступає без додаткових пояснень, як щось само собою зрозуміле.

Поняття чотирьох стихій бере початок в античності. Платон приписує першість у формулюванні його сицилійському філософові Емпедоклу (V ст. до н. е.), хоча аналоги знаходимо в давніших культурах, котрі з великою імовірністю справили вплив на грецьку (наприклад, у стародавньому Вавилоні). Вчення про стихії-первні розвинув Арістотель, розглянувши їх як комбінації двох пар якостей: сухості та вологості і тепла та холоду (земля – суха і холодна; вода – холодна і волога; повітря – вологе і тепле; вогонь – теплий і сухий).

Римський лікар і природознавець Гален (II ст. н. е.) поєднав вчення про чотири стихії з теорією славетного давньогрецького медика Гіппократа про чотири рідини (humores), від суміші (temperamenta) яких у людському тілі начебто залежить здоров’я, самопочуття і настрій. Гален вважав, що в сухій і холодній чорній жовчі переважає земля, у холодній та вологій флегмі – вода, у вологій і теплій крові – повітря, а в теплій і сухій жовтій жовчі – вогонь. Із переважанням в організмі людини котроїсь із цих рідин (а отже, і стихій) пов’язували, власне, темперамент – відповідно, меланхолічний, флегматичний, сангвінічний і холеричний. Отже, цілком у дусі античного трактування людини як малого всесвіту (мікрокосму) чотири стихії було осмислено як спільний «будівельний матеріал» матеріального світу і людського тіла. У такому вигляді уявлення про стихії-первні увійшло в культуру західного Середньовіччя. Знайшло воно вияв і в збірці Gesta Romanorum.

Оповідка XXI. Про підступ і змову та їхню супротивницю обачність

Юстин оповідає, що лакедемонські горожани якось змовилися проти свого короля і, взявши над ним гору, вигнали з града й держави. І трапилося, що саме на той час король перський заповзявся знищити їхній град і взяв його в облогу з великим військом. А король лакедемонський, хоч і став вигнанцем, все ж не міг розлюбити свого града і жалів його горожан.

Облога міста. Мініатюра з рукопису:
Юстин. Епітома Помпея Троґа. Франція, кін. XV ст. (C)

Розвідавши і прознавши, які підступи снує король перський проти Лакедемона-града, став він думати-гадати, як усе те скритно і спритно своїм горожанам передати. Отож він узяв таблички і на них усе списав, ще й від себе поради додав, як напасникові опір чинити і Лакедемон-град від перса захистити. А написавши все, що хотів, своє писання воском покрив і через гінця надійного послав до магнатів свого града рідного. Вони ж отримали таблички й оглянули їх пильненько, та не добачили жодної літери, а лише віск гладенький. Стали вельможі над табличками голову ламати і по черзі свою гадку казати, що ж із тими табличками робити; та ніхто не зумів їхнього глузду розкрити.

Як на те, почула про їхні клопоти з тим посланням сестра короля-вигнанця і попросила в панів урядовців, щоб і їй дали поглянути. Пильно роздивившись таблички, кмітлива жінка взялася сколупувати віск, і враз показалися приховані літери.

Що далі вона той віск колупала, то більше письма відкривала, і коли вже воску не зосталося, усе, що там було написано, прочиталося. Побачивши це, вельможі дуже зраділи і все, що в посланні радилося, учинили: хоробро свій град боронили і від облоги його звільнили.

Прозова рима в збірці Gesta Romanorum

Випадки свідомої гри співзвучними, зокрема римованими словами трапляються вже в класичній римській прозі. Проте справді значного поширення прозова рима набула в латинській літературі пізньої античності та Середньовіччя – ймовірно, у зв’язку з розвитком рими в поезії, що припадає саме на цей період. Прозова рима виконувала багато різних функцій, які, втім, не завжди вдається точно окреслити чи розмежувати: це і увиразнення паралелізму якихось думок чи явищ; і підкреслення їхньої послідовності (часової, причинно-наслідкової та ін.); і наголошення однорідності чи пов’язаності предметів у переліку.

У більшості цих функцій прозова рима досить часто виступає і в збірці Gesta Romanorum – як у самих оповідках, так і в морально-алегоричних тлумаченнях. Чимало текстів рясніють римованими словами та фразами, а деякі повністю або майже повністю написані римованою прозою, як-от алегоризований переказ книги Естер (оповідка 177).

Від самого початку праці над українським перекладом було вирішено відтворювати цю особливість оригіналу, адже, крім зазначених часткових функцій прозової рими, вона є важливим елементом стилістичного колориту Діянь римських і загалом середньовічної латинської літератури, котрий не хотілося б втрачати. До того ж, прозова рима цілком природно сприймається в контексті української народної творчості, передусім казок, а тому її присутність добре узгоджується із обраною засадою помірної фольклорної стилізації перекладу збірки Gesta Romanorum.

До теми діток-мажорів. - Оповідка L. Про хвалу тим, хто правно судить.

Валерій розповідає, що консул Зелонґ видав закон, за яким того, хто збезчестить дівчину, треба обох очей позбавити. І от трапилося, що саме його син збезчестив єдину дочку якоїсь вдови. Щойно почула про це мати, побігла до царя та й каже: «Пане, як вже запровадив єси закон, то кажи, аби сповняли. Оце ж бо твій одинак мою одиначку зґвалтував і силою узяв!»

Як почув те цар, йому все аж заходило всередині й він наказав, щоб його синові вибрали обидва ока. Мовили до володаря вельможі: «Маєш єдиного сина, який є твоїм спадкоємцем. Усьому царству буде завдано шкоди, коли твій син очей позбудеться». А він їм: «Хіба не знаєте, що це я видав той закон? Це ж яка ганьба буде, коли сам порушу те, що так твердо постановив! Мій син перший зламав закон – перший і кару нестиме!» Взяли слово мудреці: «Володарю, заради Бога, благаємо, пощади свого сина!» Нарешті цар піддався на їхні моління та й мовить: «Найдорожчі, коли так, послухайте, що скажу. Очі мого сина – то мої очі, і навпаки. Виберіть мені праве око, а синові – ліве. Тоді сповниться закон».

Так і зробили, і всі хвалили мудрість і справедливість володаря.

Мораль

Найдорожчі, той цар – Господь наш Ісус Христос, який видав закон, за яким той, хто збезчестить дівчину, себто омиту в хрещенні душу, позбудеться обох очей, тобто боговидіння і вічної слави. Царський син, який зламав закон – то людина, яка гріхом збезчестила свою душу, а тому має нести кару, адже мати Церква щоденно взиває до Бога, щоб людина виправилася ще в цьому смертному тілі. Ісая: «Взивай, не спиняйся, піднеси, наче сурму, твій голос!» [Іс. 58, 1]

Цар, себто Господь наш Ісус Христос, втратив око, а залишив собі лиш одне, коли поклав за нас життя. Отож і нам треба вибрати собі ліве око, тобто знищити каяттям усі пожадання, всі плотські зваби; тоді здобудемо життя вічне.

Підступний Меркурій. - Оповідка CXI. Про те, щоб пильно й обачно стерегти доручене стадо.

Один шляхтич мав білосніжну корову, яку дуже любив за дві речі: по-перше, що була така біла, по-друге, що багато молока давала. З тієї надмірної любові він звелів зробити корові золоті роги, а тоді задумався, кому б доручити стерегти її. Жив у ті часи чоловік на ім’я Аргус, вірний в усьому, який мав сотню очей. Шляхтич послав до Аргуса вісника, щоб негайно прийшов до нього. Коли той прибув, каже йому: «Доручаю тобі стерегти мою золоторогу корову. Добре стерегтимеш – великими багатствами тебе вшаную; та якщо пропадуть роги – смертю помреш». Узяв Аргус корову з тими рогами та й повів за собою; щодня гнав її на пасовище, пильно стеріг, а на ніч відводив додому.

Аргусові доручають стерегти корову.
Richard de Fournival. Bestiaire d'Amour. Франція, поч. XIV ст. (C)

Був собі один жадібний чоловік на ім’я Меркурій, дуже вправний у музиці. Диво, та й годі, як він прагнув запопасти собі ту корову; отож частенько ходив до Аргуса, щоб або піддобривши, або підкупивши його, заволодіти золотими рогами. А той устромляв у землю пастирський посох, що його носив зі собою, та й промовляв до нього, начебто до свого пана: «Ти – мій пан; ввечері прийду до твого замку. Спитаєш мене: "А де моя корова рогата?" Я ж відповім: "Ось корова, але безрога: поки я спав, якийсь розбійник роги забрав ". Тоді скажеш: "Нещасний, хіба ж не маєш сотні очей? Як могло статися, що вони всі поснули й розбійник забрав роги? Брехня це!" От і буду сином погибелі. А якщо відповім: "Продав", то покажу себе невірним панові моєму». Врешті-решт він мовив Меркурієві: «Іди-но своєю дорогою, тут тобі нічого не світить!»

Меркурій пішов, але наступного дня знову з’явився, награючи на своєму інструменті. Щойно прийшов – одразу почав плести Аргусові байки, наче який повістяр, та все приспівував, аж поки тому двоє очей не задрімало; потім ще два ока під той спів заснуло, а далі, пара по парі, й усі в сон поринули. Помітив це Меркурій, стяв Аргусові голову і забрав золоторогу корову.

Меркурій вбиває Аргуса.
Richard de Fournival. Bestiaire d'Amour. Франція, поч. XIV ст. (C)

Historye rozmaite rzymskie і розгадка нашої забави

Дякую всім, хто зацікавився порівнянням двох польських перекладів оповідки, а особливо тим, хто взяв активну участь у забаві й спробував дати свій розв’язок. Відповіді активних учасників виявилися одностайними: текст № 1 давніший за текст № 2 і різниця в часі між цими перекладами становить понад 200 років, але менше, ніж три з половиною століття. Тепер відкриваємо карти :)

Забава для знавців і любителів польської

Кілька місяців тому читачі Діянь римських вправлялися у порівнянні двох англомовних версій оповідки про сліпця і кульгавого.

Тепер пропоную аналогічну забаву з двома польськими перекладами макабричної історії про чотирьох синів і мертвого батька (оповідка 45). Отже, котрий із перекладів давніший і на скільки?

• Між ними < 200 р. різниці
• № 1 на 200-350 р. давніший
• № 2 на 200-350 р. давніший
• № 1 на 350-500 р. давніший
• № 2 на 350-500 р. давніший
• № 1 на > 500 р. давніший
• № 2 на > 500 р. давніший

Тексти:

Оповідка XLV. Про те, що лише добрі увійдуть у царство небесне

Жив колись король дуже знатного роду, мудрий і багатий, і мав він кохану жону. Вона ж обов’язком любові нехтувала, то й нагуляла десь на стороні трьох синів, які завше проти короля бунтували і були на нього геть не схожі. Згодом, однак, вона зачала ще й від королівського сімені, народила четвертого сина і вигодувала його.

І от король скінчив біг свого життя та й помер, а його тіло замкнули в королівському гробівці. Після його смерті четверо синів почали сперечатися, хто владарюватиме над королівством. Врешті погодилися на тому, щоб піти до старого лицаря, колись найближчого королівського повіреного, і просто здатися на його суд. Так і зробили. А лицар, вислухавши їх уважно, мовив: «Послухайте моєї ради і все буде між вами гаразд. Треба вийняти з гробівця тіло покійного короля і нехай кожен з вас наготує лука зі стрілою. Хто глибше зажене в королівське тіло стрілу – той і королівство успадкує».

Сподобалася синам його рада. Викопали вони свого батька і прив’язали до дерева. Пустив стрілу перший син і поранив короля у правицю, тож оголосив себе єдиним спадкоємцем та володарем королівства. Проте другий син краще поцілив, зробивши справді смертельний постріл – в самі уста; тому ще певніше королівства домагався. Третій син прошив стрілою королівське серце, а тому вважав, що випередив своїх братів і королівство безперечно йому належить.

А от четвертий син, коли приступив до батьківського тіла, тяжко застогнав і голосячи мовив: «Горе мені, тату – бачити твоє тіло твоїми ж синами зранене! Не бути тому, щоб я на рідного батька руку підняв – чи на живого, чи на мертвого!» Як почули це королівські вельможі, а з ними й увесь народ, то підхопили юнака й посадили на отчий престол як істинного спадкоємця та володаря; а в інших трьох братів усі їхні почесті та багатства повідбирали і їх самих геть із королівства повиганяли.

Популярно і пізнавально про давньоримського поета Вергілія

У статті з сайта "Друг читача":

Вергілій: любитель хлопчиків, плагіатор і християнський пророк

До розділу про "Посмертні пригоди" можна додати, що в середньовічній літературі, зокрема в збірці Gesta Romanorum (як-от в оповідці 57 про кмітливого коваля Фоку), персонаж на ім'я Вергілій часто виступає в ролі велемудрого майстра-чародія.